Відкривати чи не відкривати «Таємницю»? Ось у чім питання…

Андрухович Ю.І. Таємниця. Замість роману. – Харків: Фоліо, 2007.

Якщо ви вважаєте себе палким прихильником творчості Юрія Андруховича, я би не радила братися за його останній роман. По суті, нічого нового ви там не вичитаєте. Та ж історія родини Андруховичів набагато краще (в художньому плані) описана в есе «Центрально-східна ревізія», тоді як сатира на радянщину набагато жорсткіша в «Московіаді». Чи, може, ви наївно сподіваєтеся дізнатися якусь авторську «таємницю»? Що ж, у такому разі, шукайте, стукайте – і, можливо, щось вам відкриється.

Вибір як тематики, так і форми (інтерв’ю) пояснити доволі легко. Хоча б величезною любов’ю мас до біографій. Надто ж до агіографій (таких собі «житій святих»). Колись Майк Йогансен радив письменникам, які шукали вдячної теми для повісті: «Напишіть свій життєпис. Кожний письменник, навіть кожна людина може написати один твір, що, напевне, буде цікавим – свою власну біографію». Звісно, все, що виходить з-під «пера» Патріарха Бу-Ба-Бу, цікаве вже тим, що воно виходить з-під пера Патріарха Бу-Ба-Бу… Хай там як, Андрухович жодним чином не помилився у виборі жанру. Адже найдужче маси люблять такі собі «автоагіографи». Чи не тому кожна друга «зірка» рано чи пізно друкує історію про себе кохану, написану своєю ж таки – часто графоманською – рукою. Втім, Андруховича це не стосується. Адже він, по-перше, не писав свого замість-роману, по-друге, не домальовував над головою німб. Усі згідні?

Протестую. Юрій Андрухович – містифікатор і частково міфотворець, причому робить свою справу, як завжди, майстерно, і, як завжди, цікаво. Письменник заграє з читачем, журналістами, критиками, використовуючи своєрідний прийом відчуження від свого тексту, ховаючись за спиною якогось німецького журналіста Еґона Альта, який знає напам’ять мало не всі тексти співрозмовника, вільно їх цитує… І при цьому Альт – мертвий! Малоймовірно, але перевірити щирість пана Юрія ми аж ніяк не можемо. Можна хіба що поспівчувати журналістам, серед яких не знайшлося прототипа для пана Еґона Альта (до речі, спробуйте поміняти місцями слова у відомому понятті «alter-ego» – вийде ім’я таємничого німця), а отже, довелося таку особу вигадувати.

Не приділятиму багато уваги композиції «Таємниці». Навряд чи потрібно повторювати писане десятки разів: про біблійні сім днів, про формат інтерв’ю… Все це читач побачить сам, щойно узявши до рук книгу й прочитавши «одну з можливих передмов». Якщо вірити згаданій передмові, книжку супроводжувала просто-таки фатальна доля. Спочатку шановний Патріарх мав написати черговий із «романів усього свого життя», потім помилково стер його з вінчестера, а потім у його житті, точніше в його електронній скриньці з’явився таємничий німецький журналіст із підозрілим іменем – Еґон Альт. Вони зустрілися, й почалися розмови тривалістю в сакральних сім днів. За деякий час пан Альт буцімто загинув у автокатастрофі, передбачливо надіславши Андруховичеві сім дисків із записами розмов. Тепер ось маємо трохи «підрихтовану» досить грубеньку книжечку.

Насправді авторам довіряти не можна, навіть якщо їх затаврували як безнадійних реалістів. Тим паче не можна довіряти постмодерністам, а надто вже – бубабістам. У читача може виникнути ілюзія, нібито Андрухович розкривається перед цим Еґоном (читай: перед собою, якщо вже Еґон Альт – письменницьке альтер-еґо), відверто розповідає йому найпотаємніше. Думаю, доцільніше говорити про «замість-роман» із двома персонажами (назвімо їх – Еґон Альт і Юрій Андрухович) і такого собі автора (справжнього Юрія Андруховича, 1960-го року народження), який підсміюється над нами: мовляв, купилися, просили чогось свіженького, то й тіштеся. Що ж, Андрухович не підвів читацьких сподівань: книжка написана просто й досить цікаво, читати її навіть занадто легко (порівняно з попередніми книгами, особливо – «Дванадцятьма обручами»). Втім, автор брутально дурить свого читача, підсовуючи йому своєрідну псевдосповідь, розповідь, яка мала би переконати читача у своїй цілковитій щирості й правдивості, натомість чудово приховує все те, що не мало бути сказано. Для прикладу, простому читачеві мало віриться у «святість» Юрія Андруховича, адже він звик ототожнювати героїв та їхніх авторів. Якщо ж пам’ятаєте, в кожному з творів Андруховича головний герой – невиправний бабій, і жінки йому відповідають взаємністю. Утім, справжній поет неодмінно мусить лишатися по-лицарському вірним одній з прекрасних дам – якійсь Беатріче чи Лаурі. Такою «Беатріче», вірною, коханою музою для героя «Таємниці» є дружина. Герой-Андрухович наділений ще однією благородною рисою минулих епох, родом десь із Вергілія – зворушливою любов’ю до своїх далеких і недалеких предків (зокрема, до батька й тітки Ірени). Однак усе це, повторюю, ми мали змогу прочитати в попередніх романах Патріарха. То ж питання «навіщо читати «Таємницю»?» виникає само собою.

Деякі критики називають Андруховича самозакоханим письменником, який мало не щосторінки цитує власні тексти, певною мірою творить власний міф, ту ж автоагіографію: мовляв, сам пишу життя себе святого. Однак, не все так просто: припустимо, щодо «авто-» – погоджуємося, але «святість» головного «персонажа» Юрія Андруховича викликає підозру. Та в наш час (десь починаючи з тих самих «Рекреацій») поняття «святості» набуває трохи іншого забарвлення, так само, як і поняття «героїчності». Щоби подобатися читачеві, персонаж не повинен бути неодмінно «позитивним» у традиційному смислі цього слова. Персонаж-Андрухович – людина зі своїми слабкостями й страхами, не цурається ненормативних слів та алкоголю, але все ж він викликає симпатію своєю вічною опозиційністю, здатністю щиро любити й кохати, захоплюватися Антоничем і геніальними людьми… Перед нами той самий, відомий із попередніх романів цього ж автора, тип героя – українського поета, охочого до пиятик і вродливих жінок, представника сучасної богеми – тип, створений Андруховичем у «Рекреаціях», продовжений у Стахові Перфецькому й містифікованому Антоничеві. Загалом, Орфей нітрохи не змінився, хіба що постаршав.

Важко заперечити тим, хто стверджує, буцімто автор «Таємниці» просто «виписався». Можемо, звісно, зануритися в «глибини інтерпретації», але то навряд чи буде виправдано. Схоже на те, що Андрухович своєю останньою книжкою лише задовольняє потреби «ринку» (пам’ятаємо постійні закиди критиків: мовляв, чого це Патріарх так довго нічого не пише?). Ми звикли отримувати від Андруховича щось таємниче, таке, що неодмінно потребує герменевтичного підходу, таке, що руйнує стереотипи й створює авторові купу проблем своєю скандальністю. Хтось був розчарований, отримавши нібито прозорий за жанром твір – автобіографію. Наївний читач очікує розкриття таємниці Патріарха Бу-Ба-Бу. Натомість отримує ще одну історію Орфея, безкінечне циклічне повернення до власних текстів і колись створених образів. Крім того, він достатньо себе любить і не настільки зневірився, щоб писати автобіографію у розквіті творчої енергії. Біографії на 500 сторінок видають після смерті; так було б вагоміше – мовиться в передмові. Письменник підкинув ще один образ «Андруха» для доскіпливих критиків, а ті швиденько заковтнули гачки. Лишилося тільки випустити кілька психоаналітичних студій на тему.

Утім, розчарую декого з вас: свою таємницю Андрухович не відкриває. Тобто відкриває, але далеко не в одному-єдиному романі. Частки його «Таємниці» слід вибирати з окремих творів цього автора, адже кожен письменник десь у глибині душі кокетує з читацькою авдиторією, підсовуючи їй щоразу нового й нового «себе» – нові перетворення, рекреації і збочення. Тож я не надто здивуюся, якщо невдовзі якесь із провідних видавництв потішить читачів новим «головним – станом на сьогодні – романом» Юрія Андруховича.

Тільки от хочеться запитати: чи не буде той роман іще однією майстерно зробленою самокомпіляцією?