
Звалище – неймовірно зручний літературний хронотоп. Це простір карнавальний, він перебуває поза звичними ієрархіями, а тому відкриває незмірні можливості для гри. Сміття – частина звалище, його таємний агент, за допомогою якого звалище виходить за власні межі і стає частиною нашого, такого звичайного і затишного простору. Колекціонування чужих втрачених, забутих, викинутих речей – ґрунт, з якого може вирости, як мінімум, якісний масовий роман рівня Фоера, якщо, звичайно, автор може дати собі раду із оригінальним матеріалом. Сьогодні – два романи про сміття. І одна книжка про те – як його позбутися.
Рут Хоган «Хранитель забутих речей»
Рут Хоган – британський прозаїк, лідер продажів Амазон і, якщо вірити іншій британській письменниці Гелен Сімонсон, авторка «чарівної казки, у якій люди можуть бути більш загубленими за речі». Дебютний роман Хоган «Хранитель забутих речей» українською вийшов навіть раніше, ніж англійською. На цьому хороші новини закінчуються і починається наратив на 350 з невеликим безнадійно-романтичних сторінок. Тут можна знайти усі штампи із серіалів 90-х і рожевих книжок 2000-х: герої цілують фотографії померлих коханих, п’ють із думкою про зустріч, вдихають пахощі троянд в осінньому саду, і мріють, мріють, мріють про щастя.
Авторка ніби відчуває низку жанрових зобов’язань, яких не може позбутися: ось тут згадати про мертву Прекрасну Даму, обов’язково зазначивши, що вона «не була красунею в класичному розумінні», проте її очі «сяяли, немов зірки». А за кілька сторінок описати у дусі Шарлотти Бронте головну героїню Лору, домогосподарку і секретарку Ентоні, письменника – кого ж ще, як не письменника. Звичайно, значно старшого, але такого харизматичного. Якого Лора ні, не кохає, лише поважає як друга. Бо той кохає мертву наречену Терезу і все життя мріє зустрітися із нею «там». Ентоні колекціонує загублені речі – шматочки пазлів, коробки, ключі, намистини. Звичайно, жанр вимагає, аби він помер, а Лора отримала спадок і місію роздати всі ці дрібниці тим, хто їх втратив. І тут годі не згадати «Страшенно голосно і неймовірно близько» Фоера, тільки історія не така щемлива і не так зачіпає ніжного читача.
Лору автор змальовує як чутливу душу, потенційну письменницю, яка тягнеться до краси. Щоправда, красу вона розуміє дещо по-бідермаєрівськи «тости-на підставках, масло – в масельничці, молоко – в глечиках, а джем – зі срібною ложечкою» – і жодної іронії. Лора збиралася стати письменницею, натомість вийшла заміж. Потім хотіла стати матір’ю, натомість розлучилася. І тепер вона, така приязна і невибаглива, допомагає старому Ентоні витирати пил з усього цього мейсенського безладу, аж поки автор не лишить її сам на сам із трояндами і порцеляновими фігурками.
Інша героїня твору – Юніс, вона мріє про захопливе життя та книжки і тому влаштовується працювати асистенткою до… видавця. У якого, звичайно, одразу ж закохується. Єдина смішна деталь – те, що у видавця прізвище Бомбардир. Здається, це смішно. Напевне. За всіма законами жанру у нього є неприємна колюча сестра, яка також сподівається видати свою книжку за рахунок талановитого брата. Звичайно, сестра зазнає поразки, бо життя у таких книжках абсолютно справедливе. Ці дві самотні і тонкі душі – Юніс і Лора – зустрінуться, аби надалі підтримувати одна одну у світі, де люди жорстокі і такі передбачувані.
Найважливіша з вікторіанських дрібничок і key point всього роману – золотий медальйон із зображенням Святої Терези, який належав нареченій Ентоні, його Прекрасній Дамі, звичайно, Терезі. Медальйон – це загублена річ, my precious, яка неочікувано повернеться назад, бо його колись випадково підібрала на вулиці Юніс. Такого загубленого і знайденого у романі – всі 352 сторінки. Загублений прах видавця, який неочікувано знайдеться. Загублені чужі речі, які стають головним спадком після смерті Ентоні та новим обов’язком Лори. Загублені сюжетні ходи, настільки непереконливі, що навіть втомлюєшся добудовувати потенційно пропущені автором ланки. Не викликають вони і радісного захвату як поява потенційного бога з машини.
Книжка Хоган – це набір каталогів, і йдеться не лише про збирання головним героєм забутих речей. А й про каталоги одягу, декору для будинку, сувенірів, фігурок мопсів. І така каталогізація – не свідома позиція автора, а лише втілення її любові до описів «красивого» нефункціонального світу, замилування старосвітщиною. Проте воно втомлює вже на третій главі, що починається описом вишуканого фетрового капелюха. Втомлює, оскільки в описах цих нескінченних колекцій нема ані філософського підґрунтя Беньяміна, ані оригінальної ідеї Зюскінда. Це лише довгі підписи до фотографій проекту «Забуті речі», який Рут Хоган веде в Instagram. З красивими фільтрами, але без системи і визначеної мети.
Звичайно, у середині оповіді всі переживуть смерті дорогих людей, але наприкінці будуть щасливі, знайдуть нове кохання, заручаться і виконають усі доручення. А Лора, яка завжди мріяла стати письменницею, ще й почне писати роман. Здогадалися, який? «Хранителя загублених речей» – отакий постмодернізм. Як його уявляє автор.
Шебнем Ішігюзель «Звалище»
Те, що про звалище можна писати поетично, довів ще Юрій Винничук у «Мальві Ланді». Але звалище як основний хронотоп оповіді – цікавий сюжетний хід, адже він дає можливість поєднати абсолютно різних персонажів самим фактом того, що вони чомусь опинилися на звалищі.
Головна героїня Лейла – талановита шахістка, яка «чорно-білими клітинами шахівниці […] дострибала аж до звалища». Проте у центрі наративу не лише Лейла, а весь звалищний клаптиково-колажний світ. Це розповідь про розтринькані життя, рештки трупів, залишки весіль, кав’яр на дні банки зі столу багатіїв – колекція значно цікавіша та еклектичніша, ніж у Рут Хоган. Жорстока, яскрава, хворобливо-приваблива, наче беззмістовні епізоди хроніки вуличних вбивств, оповідь Ішігюзель руйнує будь-які романтичні сподівання читачів. Нейтрально-холодні описи нападів, болючих наркотичних видінь, зґвалтувань та інших реалій життя міської голоти нагадують французький антироман. І викликають не менший жах і зачудування, ніж шозизм Кено.
Звалище постає як окремий величезний колоніальний організм, який фізично і морально пожирає все і всіх, хто на нього потрапляє. Мешканці звалища втрачають пальці, вуха, шматочки шкіри, спогади про минуле і, звичайно, друзів. Проте часом звалище підносить своїм мешканцям подарунки, а особливо – Королеві Лейлі. Це можуть бути симпатичний чоловік, гілки ранюнкулусу, рештки чиєїсь вечері чи трупи домашніх тварин. І все це мешканці приймають із вдячністю або принаймні стоїцизмом.
Звалище – криве відображення міської спільноти, тому навіть у такому дивному локусі існують класові розбіжності: сміття багатіїв ніколи не покладуть поруч із сміттям бідняків. Це мегаполіс, але «примарний», як каже Фехмі, ще один «місцевий». У авіакатастрофі він втратив дружину, трьох дітей і здатність мислити раціонально. Крім нього, до звалищної комуни належать Турист, Дракон, Толстой, ватажок-філософ Кама і ще дев’ять чоловік, що живуть за власними правилами і суворою, майже кастовою системою.
Проте незважаючи на похмуру атмосферу, у романі йдеться не стільки про жахливу понівечену долю, скільки про право вибору. Навіть якщо цей вибір – звалище, вулиця і сліпа, жорстока любов, якої не вистачало головній героїні у шаховій школі і родині дипломатів. На звалище потрапляють люди без коріння: Лейла, яка чужа і в на території колишнього СРСР, де її батько працював у турецькому консульстві, і в Туреччині, де найближчі родичі уникають спілкування з нею. Кама, що живе за власними правилами. Фехмі, який втратив всіх рідних і, як він вважає, право на щастя.
Читачам звалище може нагадати насамперед пустир Фіцджеральда з «Великого Гетсбі». Тут навіть є власні еклберги – Карпов і Каспаров, давні друзі Лейли, що усміхаються з величезного рекламного щита, і є свій по-звалищному розкішний Гетсбі – Кама. Проте фіцджеральдівська джазова карнавальність у Ішігюзель набуває темного, похмурого, гофманівського відтінку. І ця нуарність водночас відштовхує і притягує читача, який сидить у затишному кріслі своєї безпечної квартири.
Марі Кондо «Викинь мотлох із життя!»
Практичний порадник «Викинь мотлох із життя!» Марі Кондо нагадує магічну мантру: дотримуйтеся категорій, зберігайте речі правильно, і у вас не буде проблем у житті, складіть усі ваші книжки в одному місці, прагніть до простоти, прибирання притягує щастя, викидайте, викидайте, викидайте – і так по колу.
Прибирання – професія і водночас головне хобі авторки. У дитинстві, поки всі гралися на вулиці, вона впорядковували книжкову полицю, витягала прилади з розетки і перевіряла комірчину зі швабрами. А головними книжками Марі були (думаю, і лишилися) журнали для домогосподарок «Esse» і «Orange page». Порядок у кімнаті авторка традиційно пов’язує із порядком у думках, що одразу змушує більшу частину читачів відчути себе хаотичними і непослідовними. Безапеляційна Кондо вимагає досконалості, проте гарантує, що послідовність і старанність все ж принесуть суттєві зміни у щоденне життя тих, кому на все це вистачить терпіння.
Деякі поради авторки видаються слушними: не ховати навіть безглузді речі, які подобаються, адже квартира – це власний простір господаря, розпаковувати одяг і зрізати ярлики відразу після того, як ти їх придбав, аби відрізати пуповину, що поєднує речі з крамницею, не нав’язувати непотрібні речі родичам, не дозволяти родичам нав’язувати речі тобі, викидати, викидати, викидати.
Проте менторський тон і впевненість у досконалості запропонованих методів прибирання і категорій зберігання може від перших сторінок відштовхнути і налаштувати вороже. Що пригнічує найбільше – так це те, що Марі Кондо щиро вірить, що люди незмінні. Тож якщо вони зараз не готові прочитати певну книжку, то цього бажання не виникне ніколи. Якщо листівка виглядає застарою, її краще викинути, не зважаючи на сентиментальну цінність. Якщо кофтинка не викликає захвату рано-вранці чотирнадцятого числа весняного місяця нісана, то завтра буде те саме. Принципу економії авторка підпорядковує буквально все, тож виривати цікаві сторінки з книжок (аби позбутися решти) або викидати дитячі фото – цілком логічно у цій жорсткій прояпонській системі. Кондо не ховається сама і забороняє читачам ховатися у речах: чисте сумління – то чистий стіл. Чітко, просто, порожньо – як в операційній. Книжки Кондо пропонує оцінювати по-особливому: торкнутися обкладинки, і якщо це не викликає задоволення, одразу відправити видання у смітник. Головне – не читати, бо, як стверджує авторка, «читання затьмарює здатність судити правильно».
Найбільше у Кондо мені припав до душі алфавітний покажчик: це значно полегшує пошук, якщо читача непокоїть винятково питання феншую чи де зберігати зубні щітки. Саме так – за покажчиком, порційно варто читати «Викинь мотлох із життя!». Книжку, де забагато практицизму і замало естетики. Книжку, після прочитання якої так хочеться крикнути: «Не чіпайте моїх фігур і мого сміття також не чіпайте!»
Більше бліц-оглядів тут.