Сто сорокові роковини від народження людини, яку вважали колись «совістю нації», минають тихенько: конференція в Черкаському університеті, на продовження її – вшанування ювіляра в селі Пальчик на Катеринопіллі, де Єфремов народився, стаття у місцевій пресі – та й по всьому. Гірко думати, що суддям і катам Єфремова таки вдалося знівелювати не лише пам’ять про нього, а й ту колишню високу репутацію. У фаховому науковому середовищі «повернення» Єфремова, безумовно, відбулося, але якось ніби «під сурдинку». Є і перевидання його праць, посилання на нього у нових монографіях про класиків, є і премія його імені, і неабиякий інтерес до його власних спогадів та щоденників – безцінних свідчень і прецікавих текстів. Та все ж не полишає відчуття, що визнання це якесь прохолодне. Чому?
Єфремов не лише вчений, а й політичний діяч. Хтось має до нього претензії саме в тій другій царині, почасти через його ворожість до Грушевського після поразки УНР (це як висмикнути билину та й стверджувати, що вона і є ціла копиця). Єфремов як критик змінювався, еволюціонував (попри рідкісну людську цілісність), був відкритий до полемік та дискусій – чого не скажеш про деяких його опонентів. Хтось не може пробачити Єфремову молоді його випади проти раннього українського літературного модернізму – дарма, що той модернізм таки був і вразливий, і неструктурований, дещо вторинний через молодість своїх адептів тощо; дарма, що в наш час ті критичні турніри знайшли тонке й переконливе потрактування, скажімо, у Миколи Ільницького. Все ніби відбувається за вже ближче знайомою схемою: гаразд, нехай «міф» і не те, що ми гадали, а все одно – як це батька нації та й міфотворцем взивати!
Так, мають деякі писання молодого Єфремова (купно зі знаменитою його «Історією українського письменства») свої «слабини», хоч це не применшує слави та цінності їхньої. Та вони мало що прояснять, якщо вам скортить зрозуміти природу тих ніде до ладу не висловлених претензій до Єфремова (виступи класиків на захист ображених молодих тут не аргумент, бо йдеться про кінцеву оцінку цілої спадщини). Може, причиною є те своєрідне тавро, що його можна означити як «синдром колоніальності» – і як свідомо обраний предмет наукових та критичних розважань, і як мимовільна властивість доробку дослідника, самого його мислення?
Від самих початків своєї діяльності Єфремов серед чільних питань вирізняв становище української літератури, умови її розвитку, особливості перейденого нею шляху. Як історик письменства саме на цьому він ґрунтував свої теоретичні засади: надто категорично відкидаючи попервах естетичний критерій як не оптимальний принаймні саме для нас, – розуміючи цю історію як «насамперед історію в людській творчості ідей». Оце саме такі формулювання й живили поширене снобістське ставлення до Єфремова як надто «засоціологізованого» (з аналогією, за промовчанням, до сумнозвісного вульгарного соціологізму). Таким чином проскрибованість Єфремова та його спадщини в радянську добу змінилася згодом на певне упередження, уявлення про його буцімто апріорну «застарілість», «консервативність», цілковиту вписаність у народницьку парадигму. Проте нині, коли саме словосполучення «історія ідей» набуло нових конотацій: як методологія гуманітарного дослідження, як майже синонім інтелектуальної історії, як предметне поле сучасного історичного знання тощо – зверхнє сприйняття цитованого постулату вже не є безпомильним.
Постійно й пристрасно наголошуючи драматизм національної історії українців, Єфремов, ясна річ, керувався під’яремним, колоніальним становищем нації, висновуючи беззастережно, що мова і письменство – то єдиний спадок, скарб цього народу, «як вираз його духовної істоти, як символ його опрічности, як пам’ятка од минулого і надія». Саме тому наголошує він у тій же Передмові до «Історії…», що «визвольна ідея… повинна стати основою всякої літератури», але українського письменства це стосується «тим паче».
Проблема полягає в тому, що ці твердження є правдивими і вразливими водночас. Для коректного потрактування їх маємо враховувати як молодість автора, так і виняткову літературоцентричність тодішнього українського життя, політичного в тому числі. Аби розуміти природу цих крайнощів, згадаймо першу значну працю Єфремова на цю тему: статтю «Вне закона». Видрукована 1905 року у першому числі журналу «Русское богатство», вона, безперечно, була актом громадянської мужності автора, а заразом і свідченням ще молодих сподівань змінити стан речей формуванням громадянської опінії, утопічною надією вступити з імперським чудовиськом у діалог і чинити на нього вплив!
У кожному разі, як за сміливістю постановки питання, так і за ґрунтовністю розробки ця праця на час своєї появи була безпрецедентна. Єфремов навів там повні тексти Валуєвського циркуляру, Емського акту, подав разючу картину утисків, переслідувань, заборон українського слова – аж до цілком анекдотичних, як пісенька «Дощик, дощик падає дрібненький» французькою мовою, позаяк «малоросійською» тексти під нотами також були заборонені.
Фактично, Єфремов підійшов до питання історичної долі української літератури, її становища в російській імперії на рубежі століть і як політичний публіцист, і як учений-дослідник. Здійснений ним екскурс засвідчив, що дивна ситуація замовчуваності чи непомічання самого явища, за всієї ненормальності, є саме «нормою» імперського мислення, імперської психології. Він показав самий статус українського письменника, «поставленного не только вне закона, но даже вне «Временных правил о печати…»
Не оминув і такого прецедента, як суворий вирок українській літературі з вуст Бєлінського. Єфремов фіксує не лише очевидні, самозрозумілі мотиви такої позиції, а й більш складні, глибинні, як-от «опасения, что появление особой литературы для украинского народа способно подействовать раздражающим образом на те сферы, которые пресловутое «единство» выставляли как официальный догмат государственной жизни России, и вызвать этим экстренные мероприятия против литературы вообще». Фактично, це є суть побоювань того ж таки Бєлінського, тож «завдяки» йому формулює Єфремов певний закон унітарної ідеології: будь-який такого роду прецедент справді стає приводом для підвищення пильності до «литературы вообще». Достатньо згадати хоч би й «приморозки» вже наших 70-х років як реакцію на «відлигу» 60-х.
Статті «Вне закона», «На мертвой точке», «В поисках новой красоты», які викликали свого часу значний резонанс, – всі були задумані, виношені і написані молодим ще автором саме за тієї «найглухішої пори нашого громадського життя (1881–1905)», яку так виразно характеризував і згодом Єфремов: «…коли багатьом опали були руки в зневір’ї, коли українство ледве дихало в пазурях двохголового петербурзького орла» (це з передмови «Грінченко», 1929).
Нещасливі та несприятливі історичні обставини формували самий характер української літератури. Можемо тепер сказати, що вони ж таки формували характер її видатного дослідника. «Історія українського письменства» як чільна праця, як справа життя і як магістральна тема була для нього наскрізно пройнята виснажливою боротьбою за саме існування.
Одна з особливо болючих для Єфремова тем, до якої він раз у раз повертався – це вихідці з України, які стали російськими письменниками. Його цікавлять історичні передумови, особистісно-психологічні перипетії цього феномену, наслідки та уроки. Бодай побіжно він зачіпає це у передмові «Котляревський» (1909): «Ідейному впливу мандрованого дяка [себто Сковороди. – Е.С.] повинні ми подякувати за те, що не пішов Котляревський слідом Богдановичів, Капністів та Гнідичів»… Ще раніше, року 1906, Єфремов відкриває «Українські твори» Євгена Гребінки коротким «Переднім словом», пройнятим цією ж думкою. Нарешті про Гоголя та про Короленка він пише цілі розвідки під цим оглядом і дає їм украй промовисті назви: «Між двома душами» (1909) та «Фатальний вузол» (1910). У праці «Шевченко й українське письменство» (1907) Єфремов виразно накреслив самий стрижень означеної проблеми: два шляхи для письменника з України в тій національно-культурній ситуації, в якій утворилася і відтоді існувала нова українська література. Один – це рекрутуватися до літератури панівної нації і тим здобути всі умови для творчості; другий – зберегти вірність собі і своєму народові і тим приректи себе, разом із цілою літературою, на всі утиски і всі несприяння. «І нам цікаво, – наголошує автор, – знайти ту силу відпорну, що виявила себе дужчою од згаданого складу життя». А заразом дослідника цікавить і явище протилежне – «невідпорність», піддатливість, «двоєдушність».
З цього погляду заслуговують на спеціальну увагу розважання Єфремова про «Историю моего современника» В. Короленка, друковані спершу в кількох номерах газети «Рада» у рубриці «З нашого життя» (1910), і видані того ж року окремою книжкою під назвою «Фатальний вузол». Власне, спогади Короленка – тільки привід, своєрідний символ процесу, про який ідеться критикові: «…як з українського інтелігента кінець-кінцем виходить здебільшого людина, органічно чужа для українського народу і всього життя його, як нарождаються кадри загально-російської інтелігенції – той осібний тип «общеросса», що власне скидався б на якусь фікцію, якби на практиці не грав такої великої ролі в житті». Так що початкове питання: чому добродій Короленко не став українським письменником, веде далі до питань незрівнянно ширших: «Коли зважати на постійність та систематичність отакого з’явища – так це ж просто якась національна катастрофа, що могла б налити вщерть жахом та відчаєм наше серце, якби ми не добачали справжньої причини цього з’явища і разом з тим не спробувати пошукати й ліків на таке величезне національне лихо, що крапля по краплі виточує кращу кров із нашого національного організму…»
А ось тут цікавий поворот думки! Причини катастрофічної ситуації вбачає Єфремов також і в природі тодішнього українофільства, у таких його вадах, як однобічність (самі лише історія, етнографія, філологія), далі – «кабінетність» у верхах – і примітивні форми національного романтизму на периферії явища, відмежованість від ширших громадських верств, аполітичність, брак системи та синтезуючого принципу. А по-друге – «в тих настроях і домаганнях, з якими підходили до українства інтелігентні сили, вже зачеплені денаціоналізацією». І перше, й друге зводить Єфремов до того, що зве «обставинами російського життя», де всіляко підтримувалися доцентрові, централізаторські процеси і всіляко глушилися відцентрові – «найменші домагання «автономної рівності для всіх національностей та окремих країв». І саме через ці злощасні «обставини», на його думку, «ні наше українофільство не здужало вибитись на імпозантну, визначну громадсько-політичну силу, ні зденаціоналізоване громадянство не могло підійти до його з світлим оком, не затемненим централістичними окулярами». Виходить так, що Єфремов тут і наступникам, нащадкам, аж до нас із вами, ставить щось на карб, вам не здається?..
