Любов проти системи

Назва цієї колективної збірки – з подвійним дном: твори трьох авторів, метафоричних циліндрів, мають, напевно, урухомлювати у серцях читачів вічне почуття любові. Ця претензійна назва, гадаю, належить С. Жаданові, який, переписуючи К. Маркса, оптимістично доводить, що саме любов є основою будь-якої політекономіки, навіть мертвої. Одначе п’ять армійських оповідань Ю. Андруховича, що їх у далекому 1989 році опублікував був часопис «Березіль», і за жанром, і за пафосом не надто клеяться до дванадцяти есеїв Л. Дереша і восьми С. Жадана, що їх можна було б видати під спільною епатажною назвою «Блок НАТО».

Про НАТО в даному разі, звісно, не йдеться. Точніше, у Л. Дереша про НАТО йдеться значно більше, аніж у С. Жадана. Редакція, випереджуючи закиди щодо жанрового різнобою, називає «Трициліндровий двигун любові» збіркою вибраних творів, що має ексклюзивний характер і розрахована на дітей молодшого шкільного віку. Щодо Л. Дереша і С. Жадана анотація влучає в десятку, адже вся їхня творчість вкладається у поняття «підлітково-дитячої альтернативи». Ю. Андрухович, хоча й написав свої армійські оповідання вісімнадцять років тому, з цього ряду все-таки випадає.

В армійських оповіданнях Ю. Андруховича, якими письменник дебютував як прозаїк, уперше (і то не тільки в українській літературі) було правдиво змальовано армійські будні совєтського солдата: дідівщину, міжнаціональні стосунки («Незначна пригода з демобілізованим»), самодурство вищих армійських чинів («Королівські лови»), стереотипну жорстокість, коли кожен солдат-«дід», навіть освічений і культурний, починав знущатися з молодих («Зима і сни вартового»). Неземна армійська любовна історія (оповідається в новелі «Зліва, де серце»), яка й досі подобається мені. Ю. Андрухович довів, що любов завжди інша, тому про неї навіть у постмодерну епоху можна написати так, як ніхто досі.

«Кисневий голод» у лавах «доблесної» совєтської армії, як свідчить і останній роман Ю. Андруховича «Таємниця», залишився чи не найбільшим пережиттям письменника. Здається, саме в армії він збагнув, що таке система. І йому вдалося дуже переконливо передати свій досвід зіткнення з нею. Автобіографічний наратор неоромантичного оповідання «Зліва, де серце» знає, що система може перекинути сержанта совєтської армії за «негідну» поведінку на гірський полігон у Середній Азії. Проте він ще зовсім молодий, тому й сумнівається у дієвості системи. Він показує системі язика й пащекує: «Покарайте мене, якщо зможете». Хоча система здатна знищити все, зокрема й любов. Проте Ю. Андрухович по-змовницькому нагадує — любов завжди індивідуальна. Саме тому вона виламується із системи, руйнуючи її.

Л. Дерешу про жодну любов a la Андрухович не йдеться, проте йому теж ідеться про систему, – хай і не комуністичну, а споживацьку. Передусім я б хотіла сказати про слабку інтелектуальну спроможність цієї есеїстики. Л. Дерешу вдаються есеї про психоактивну музику й молодіжні субкультури, але не про тероризм, проблеми кримських татар і європейський простір. Контркультура, якщо вірити Л. Дерешу, полягає в тому, що одного чудового дня, а саме в День Незалежності, тернопільська просунута молодь збирається на даху дев’ятиповерхівки, де проводить музичний «Рейвах на даху». Це альтернативне збіговисько чомусь не захоплює сусідів знизу. Тупі галицькі раґулі ніяк не зрозуміють, що офіційне святкування потребує альтернативи, коли хору «Ланка» протистоїть рок. Рок, проте, може виявитися таким же фуфловим, як і виступ хору «Ланка». Адже річ не в жанрі. Річ у харизмі. Погоджуюся: офіційному Дню Незалежності потрібна альтернатива. Одначе фальшивий, липовий стиль цього свята, на мою думку, визначає не хор «Ланка», а той факт, що українську незалежність проголосили комуністи, які все життя з цією незалежністю запекло боролися. Альтернатива Л. Дереша далі хору «Ланка» не йде.

Сергій Жадан (хоч він і старший) розуміє систему так само спрощено. Роздуми цього співця індастріалу з приводу культурного життя молодої республіки (тобто України) іноді приголомшують. Ворогом № 1 для С. Жадана є офіційна культура. Йому заважає культурне життя його країни, особливо культурні діячі, заслужені й народні артисти, а також лауреати державних премій. Офіційна культура не тільки перебиває хребти молодим поетам, коли ті помиляються в римуванні, а й калічить безневинні людські душі силабо-тонікою й співом хору Верьовки. С. Жадан доходить висновку, що в українській мові немає слів «соціальна проблема», зате є слова «духовне відродження». За останні треба бити морду. Саме офіційна культура винна в зростанні злочинності й демографічній кризі. Зрозуміло, гіпербола — улюблена стилістична фігура С. Жадана, який чомусь уперто не помічає, що офіційна культура в українському варіанті якраз не культивує, а профанує національне. Ми й досі маємо справу не з українською культурою, а з її совєтським варіантом, який в умовах незалежної України звівся до освоєння коштів. С. Жадан жадає, щоб його культурний простір мав національне забарвлення. Цю стратегію вже давно було втілено у понятті совєтського мистецтва: соціалістичне за змістом і національне (національно забарвлене) за формою. Національне ж насправді є змістом і формою водночас. Наприклад, так, як у рок-н-ролі, що його так полюбляє С. Жадан.

І. Бондар-Терещенко може пристрасно писати про «ost-літературу», протиставляючи її галицькій. Проте остання має під собою реальний ґрунт. У Галичині й на Житомирщині існує хай марудне, нецікаве й міщанське, але українське життя. Саме тому там і з’явився не тільки Ю. Андрухович, а й інші цікаві українські письменники. На Сході України українського життя не існує. Тому індастріал, про який намагається писати С. Жадан, залишатиметься національно забарвленим і безвихідно «лівим». Іншим життя комуністичного й неукраїнського Сходу бути, напевно, просто не може. С. Жадан не терпить театрального мистецтва, називаючи його реакційним. Його верне від «тьоток» у шубах із ксероксними програмками. А у мене алергія на «ліве» мистецтво й українських письменників, що косять під «лівих» європейських інтелектуалів! Добре, хай останні не мають жодного уявлення про сталінську систему, хай вони не зазнали на власній шкурі всіх принад совєтської армії, коли тебе у 80-тих годують тушонкою 1947 року випуску, – але ж С. Жадан вийшов із цієї системи, принаймні читав армійські оповідання свого товариша Ю. Андруховича. Видно, він цих оповідань зовсім не зрозумів. Слово Бог за новим правописом уже давно пишеться з великої літери. С. Жадан ігнорує це правило в усіх своїх книжках. Він не любить християнства. Для нього всі християнські цінності «жирні» й «калорійні». Напевно, вони асоціюються з ненависними українськими чорноземами, на яких буйним цвітом квітне нікчемна етнографія. Не подобається С. Жадану також смердюче сільське господарство, але він обожнює запашний план, цей новітній символ красивого і корисного. С. Жадан картає офіційну українську культуру, але при цьому в упор не помічає російської попси, російського блатняка й рідного мату. Дивно, що ці культурні зразки не заважають йому жити. Така індастріал С. Жадана існує у формі «лівої» альтернативи до традиційної української культури, точніше її спрофанованого системою варіанту. Ця система за своєю суттю є «лівою», тому С. Жадан нагадує змію, що кусає власного хвоста.

Що ж, протиставити системі любов не так просто, як здається.