Видання, про яке йтиметься в цій рецензії – двічі знаменна подія в нашому літературному житті. Передусім, з’явився перший переклад українською мовою тексту Салмана Рушді. По-друге, це переклад саме роману «Опівнічні діти» (Midnight’s Children), який, на думку більшості критиків, залишається найкращим у доробку письменника.
Ситуація ускладнюється тим, що у свідомості багатьох читачів ім’я Рушді асоціюється передусім, а інколи й виключно, зі скандально відомим романом «Сатанинські вірші», який після появи у 1988 році спричинив сумнозвісну фетву (смертний вирок) аятоли Хомейні авторові через блюзнірство, на думку обвинувателів, над священними текстами ісламу. Та й серед зарубіжних досліджень про Рушді переважають матеріали, так чи так пов’язані з релігійним та ідеологічним протистоянням навколо «Сатанинських віршів».
Упевнений, знайомство з Рушді варто розпочинати з інших текстів, передусім – з роману «Опівнічні діти» (Midnight’s Children), який і визначає своєрідність художнього стилю автора. Саме він приніс письменнику величезну читацьку популярність як на Заході, так і на Сході. Роман, двічі відзначений Букерівською премією (уперше – 1981 року, а 1993-го отримав Букер Букера – як найкращий серед творів, нагороджуваних премією за останні 25 років), став потужним поштовхом до ствердження у 1980-х феномена, який дослідники назвали «новим індійським романом», говорячи про творчість Вікрама Сета, Рохінтона Містрі, Арундгаті Рой, Аніти Десай, Аміта Чодгурі та інших. Дехто взагалі схильний розглядати «Опівнічні діти» як синтез усього попереднього досвіду індійського роману. Невипадково ж саме Рушді запросили в 1997 році до укладання «Хрестоматії індійської літератури» (Vintage Book of Indian Writing) на відзнаку п’ятдесятої річниці незалежності Індії.
Для Рушді інтерес до східної, й передусім індійської, тематики органічно зумовлений самим його походженням. Письменник народився 1947 року в місті Бомбей (тепер – Мумбай) у мусульманській родині. Після школи у рідному місті навчався у Великій Британії. З того часу розпочалося його життя на Заході. Салман пригнічено сприйняв переселення батьківської родини до Карачі після відокремлення Пакистану, продаж будинку свого дитинства у Бомбеї. Письменництво дорослого Рушді – це передусім спроби поновити та пізнати свій індійський досвід, своє духовне коріння. І робить він це без зайвого пафосу.
Із традиційної історичної перспективи зміна домівки чи громадянства небагато важать, але не у випадку Рушді. Письменник, який, до речі, за фахом – історик (студіював у Кембріджі), засвоїв дуже химерне уявлення про причини й наслідки історичних процесів. Щоправда, в епоху історіографічної метапрози, як її називає канадська дослідниця Лінда Хатчін, сучасного читача важко здивувати вільним поводженням з історичними фактами, проте Рушді не лише «дозволяє» неточності у датуванні подій, вільне витлумачення історичних перипетій, – він ще й обстоює такі похибки, як точніші факти у художній тканині своїх текстів. Маємо приклад постмодерної розправи з історією, принаймні з офіційною історією Індії та Пакистану.
Для Рушді важлива не так подія, як оповідь про неї в особистій свідомості читача, не історія, а «історійки». Рушді наполегливо доводить, що всі ми зіткані з розповідей (stories): інтимних, сімейних, соціальних, історичних, політичних, зрештою, творчих: «Але ж існує так багато історій – пребагато – які чекають, щоб їх переповіли, таке розмаїття дивовижних життєвих колізій, які дивним чином тривають у легендах і плітках…». Давнє, ще з часів «Тисячі й однієї ночі», уявлення, що життя триває доти, поки в ньому є про що розповідати, – набуває ревного прихильника в особі Рушді, щоправда помітно осучаснившись іронією.
Оповідач роману Селім Сінай, як і тисячі інших немовлят, народився в один із вирішальних моментів індійської історії. Всі вони наділені надзвичайними властивостями різного ґатунку. Принаймні так переконаний Селім. Що далі, то більше він вірить у свій особистий зв’язок з історією: «…я незбагненним чином опинився прикутим до історії, і моя доля нерозривно поєдналася з долею моєї країни». Вже цього достатньо, аби критики відчитували у романі знайоме проблемне й психологічне коло постколоніального спрямування, бо ж автор згадує новітню історію Індостана, політичні й, головне, психологічні наслідки колоніальної залежності. Так воно значною мірою і є, але що далі, то читачеві все більше доводиться балансувати між двома полюсами екзистенційного самовідчуття оповідача. З одного боку, Селім свято вірить (зважмо на його походження!) у свою особливу місію в історії Індії, а з іншого – Рушді вкрай загострює питання про роль окремого індивіда в історії, індивіда, який є лише піщинкою у міріадах інших світів. І все ж він прагне бачити себе піщинкою особливою, здатною вплинути на хід подій (така собі варіація на тему «тростинки, що мислить» Паскаля, закинутої в абсурдне й нерідко моторошне ХХ сторіччя). Біографічний час Селіма Сіная та «соціальний годинник» часто збігаються, і з’являються дійсні й надумані паралелі між приватним та історичним: завершення Першої світової війни – знайомство лікаря Азіза і Назім; розстріл англійським загоном мирної демонстрації в Амрітсарі 1995 року, посуха в країні – поява «тріщин» на тілі Селіма; проголошення надзвичайного стану в Індії збігається із днем народження батька Селіма тощо.
Для письменника художній простір не обмежується текстами книг, бо, як зазначив Рушді в одному інтерв’ю, письменники і політики «б’ються за одну й ту ж територію, за одну й ту ж реальність». Просто у них різні засоби самоствердження. Від себе додамо, що й різні цілі. Рушді наголошує, що завжди існують альтернативні погляди на колективний потік історії, в залежності від індивіда та його світобачення. Роль поетів – вибудовувати «альтернативні реальності». Невипадкова й назва есеїстичної збірки Рушді – «Уявна батьківщина» (1991).
Персонажі Рушді завжди етнічно й культурно амбівалентні, їх супроводжує таємниця походження. Це відбиває уявлення автора про полікультурні витоки будь-якої людини. Він зізнається: «Мене тішить мій кревний зв’язок з трьома країнами і чому це я повинен обирати?». Серед сучасних авторів Рушді, напевно, – один з найпослідовніших поборників мультикультурального сприйняття світу. Індія у романі постає як розмаїття традицій і культур, а поняття «mélange» (суміш) – гібридний, полікультурний – звичайні у лексиконі Рушді: «Еклектизм, здатність виокремлювати зі світу те, що здається відповідним, й оминати решту, завжди були характерною ознакою індійської традиції…», – переконує він. По суті, роман «Сатанинські вірші» є подальшим художнім спростуванням етнічних, релігійних, ідеологічних та інших претензій на єдину істину. Мотиви прилучення до іншої культури, проблема сутнісної самоідентифікації індивіда в іншому культурному середовищі – наскрізні у творчості письменника (детально про це Рушді міркує у збірці есе 2002 року «Переступи цю лінію…»).
Проте й мультикультуральне середовище потребує особистих зусиль. Коли Селім Сінай відчуватиме загрозу розчинення у мультикультуральному багатоголоссі, засобом збереження власної пам’яті та ідентичності стане для нього письмо. Творчі інтенції протагоніста роману спрямовані не лише на констатацію децентралізованих фрагментів свідомості; вони є, передусім, способом самоідентифікації особистості. Тому пам’ять, минуле виявляються якщо не основою усталеної естетичної системи, то, принаймні, постійним джерелом образності для письменника-експатріанта Рушді, який не раз потрапляв в інше культурне середовище. Відтворення минулого здійснюється не лише на основі асоціативних зв’язків, а й як результат свідомої, продуманої стратегії оповідача. Селім Сінай уже знає все, про що він збирається розповідати, його оповідь ніби зберігається у нерозгорненому вигляді в його свідомості. Оповідач усвідомлює і своє завдання – оформивши в цілісну історію, викласти на папері зміст пам’яті про минулі події, вберегти його таким чином від забуття: «Я весь свій час проводжу у великій праці консервації плодів і пам’яті. Пам’ять, так само, як і плід, можна вберегти від руйнівної дії часу». Водночас, оповідач, а разом з ним і автор, не обмежені лише особистими настановами: збереження індивідуальної пам’яті в романі передбачає ширшу мету – зафіксувати й досвід поколінь.
Після впорядкування особиста пам’ять Селіма перетворюється на індивідуальну версію національно-історичного досвіду, а це веде до змішування історіографії та суб’єктивного бачення. Враження, ніби стерлася межа між фантазією і фактом, підсилюється широким залученням в оповідь документальних фактів. Об’ємності фантазії надають численні явні й приховані цитати з художніх текстів, символи з різних міфологій – індуїстської, ісламської, іудейської, біблійної.
Західний читач, схвильований постмодерним баченням індійської культури, помітить у Рушді й авторську іронію, й гіпертрофовану карнавальність. Упізнає елементи стилю Рабле, Ґолдінга, Маркеса, сюжетні прийоми Лоренса Стерна й Ґюнтера Ґрасса. Письменник комбінує елементи східного епосу та західного постмодерного письма. З одного боку, романи «Опівнічні діти», «Сором», роман-казка «Гарун та море оповідок» (1990) зорієнтовані на усного оповідача, й автор спирається на давньоіндійський епос («Магабгарата» і «Рамаяна»), казки «Тисячі й однієї ночі» знайомі йому, природно, з дитинства. З другого, наскрізними є постійні порушення у послідовності сюжетних перипетій, часові зсуви, характерні для оповідних прийомів західної літератури.
Для Рушді, як і для більшості авторів – вихідців зі Сходу, особливої ваги набуває проблема мови. Постає вибір: писати рідною мовою і, можливо, мати обмежене коло читачів, або згодитися на глобальні переваги мови європейців-колонізаторів. Долучившись до західної культури, Рушді не цурається англійської, проте в його текстах вона перетворюється на соковитий гібрид східної та західної лексики й граматики: «Ми не можемо просто використовувати мову так, як її використовували британці; її необхідно пристосувати до наших власних намірів». Такий вербальний конгломерат можна називати по-різному політкоректно, наприклад, «„міжнародною англійською» – international English, як трапляється у сучасних мовних підручниках), проте в мові Рушді не можна не помітити переваги східного колориту. Письменник часто-густо залишає слова з урду, хінді, змішуючи їх у межах навіть однієї фрази. Корисним для непідготовленого читача буде словничок східних реалій та історичних відомостей, який пропонує український перекладач після основного тексту роману.
Стильовий синкретизм є лише одним із проявів поліваріативної природи текстів Рушді, письменника, який своїми текстами спростовує будь-який фанатизм, однобічність: як ідеологічний, так і художній. Читача вразить динаміка розмаїття у романі Рушді. Переконаний, український переклад роману Салмана Рушді «Опівнічні діти» буде гостро цікавим як обізнаному з творчістю цього автора читачеві, так і тому, хто тільки відкриває для себе автентичного Рушді. Тут почнеться мандрівка, яка веде – через Індію – до себе.
