Що там у чехів?

Поділитися
Tweet on twitter

 

У чехів. Антологія сучасного чеського оповідання / Упор.: Л. Ржегоржікова, І. Забіяка. — К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2021. Фото з сайту kyiv.czechcentres.cz

Антологія сучасного чеського оповідання, яку упорядкували Луціє Ржегоржікова та Ірина Забіяка, має (на перший погляд) буденний, але напрочуд влучний заголовок: «У чехів». Читач, розгорнувши цю прекрасно оформлену, видану з любов`ю книжку, опиняється в ситуації глядача сорокап’ятисерійного серіалу, що складається з окремих новел: самостійних, але майже непомітно пов’язаних між собою окремими мотивами, ситуаціями, топосами. Познайомившись з героями однієї з них, він поспішатиме до наступної, жалкуючи, що історія його «нових знайомих» уже закінчилася і сподіваючись, що на нього чекають не менш яскраві «зустрічі». У часи, коли читачі охочіше звертаються до літератури факту, аніж до художнього осмислення дійсності, антологія «У чехів» демонструє можливості літературної репрезентації як одного з паралельних, можливих життів. Персонажі оповідань сприймаються як живі люди, схожі на нас і водночас достатньо відмінні, щоб історія їхнього життя будила зацікавлення і дитяче бажання зазирнути на останню сторінку.

Сорок п’ять оповідань сорока п’яти авторів — своєрідна візитівка чеської «малої прози» нашого часу. У них ми побачимо риси поетики постмодернізму (у творчості авторів старшої генерації) і постпостмодерністське зацікавлення дійсністю, характерне для літератури ХХІ століття. Водночас уважний читач помітить у «плетиві» деяких текстів і постмодерне переплетіння трьох реальностей: «живої», оніричної та літературної. Отже, хоч би ким був читач антології — поціновувачем інтертекстуальних ігор і автопоетичних визнань чи любителем сюжетних оповідей про впізнаване життя — йому не загрожує розчарування. Упорядники антології «У чехів» зуміли створити з «малих нарацій» гармонійне текстуальне ціле, один з можливих портретів сучасної чеської прози, добравши оповідання з потенціалом «романів на долоні». Частина представлених у ній письменників уже знайома українським читачам завдяки виданим перекладам та участі в літературних фестивалях (передовсім Місяці авторських читань), а інша частина розпочинає свій шлях до України саме з цієї антології.

Чехія — сусідня країна, знана й незнана водночас. Адже відвідати Прагу і зрозуміти таємницю її привабливості — це не те саме. Знання ключових фраз іноземною мовою не гарантує відчуття духу іншого народу. Оповідання цієї антології з непретензійною назвою дають українському читачеві шанс побачити зблизька, що там у чехів. Що нового в літературі, яка дала світові Мілана Кундеру, Богуміла Грабала, Йозефа Шкворецького? Оповідань цих письменників, які позначили своєю творчістю літературний ландшафт другої половини ХХ століття, в антології немає. Але вони невидимо присутні в автентично чеському, іронічному, часто – сумовитому настрої багатьох зібраних тут оповідань. Не випадково однією з головних героїнь антології є надто гучна самотність, яка інколи звучить голосніше, ніж вальс на прощання.

Чеські прозаїки, представлені в антології, володіють хистом побачити незвичайне в звичайному і звичне в незвичному. Герої їхньої прози — здебільшого «маленькі люди», для яких критичним реалізмом була зарезервоване місце в «типових обставинах». Але у чехів це не так. Майже кожна з розказаних ними історій демонструє неповторність людського життя, хоч би яким «типовим» воно видавалося на перший погляд. Часто це родинні історії, де за долею головного героя приховано складний вузол взаємин. Нерідко це історії про самотність, які є особливо драматичними, коли до неї додається старість.

Європу вже давно жартома називають старенькою. Однак ще ніколи проблема старіння населення не ставала такою гострою європейською проблемою. І пандемія 2020 року додатково оголила це питання. Можливо, тому в цій дуже європейській антології так багато місця приділено темі старості. Однією з найщемкіших новел антології є «Невидимий» Яна Фолного. Це щоденник героя, який нотує свої останні дні в Празі, перед тим, як переїхати до будинку для літніх людей — передостанньої станції його життєвого шляху. Прощання з містом для нього — прощання з власним життям, празькі топоси відповідають найважливішим подіям його історії. Це оповідання про те, що кохати й любити — не те саме, про втрачені шанси на щастя й незбагненність своїх бажань. Потяг, який герой відчуває до прекрасного молодого хлопця з будинку навпроти, виявляється пристрасним потягом до життя і молодості, яку не повернути. Тому в розповідях старого чоловіка молодий красень перетворюється на онука… Життя не однозначне, такими ж неоднозначними є новели антології.

Герої оповідань переважно є чехами, носіями національної ментальності, але зустрінемось ми і з представниками тих, хто дивиться на них з перспективи іншого. У чехів опинилися українки-нараторки оповідань Галини Павловської «Так це було в Ясіні» та Іви Пекаркової «Небо блакитне, (майже) як волосся». Вони несхожі, як несхожі їхні життєві історії та перспективи. Героїня першого оповідання знає, що вона українка, констатує, що батько, попри відвідування празьких винарень і погляди на Влтаву, так і не забув про своє коріння. Її історія пов’язана з минулим української родини, радянськими репресіями й поезією як втіленням ідентичності. Героїня Пекаркової — перукарка з Києва, яка вже двадцять років працює в Празі, але досі залишається чужинкою, особливо для місцевих неонацистів. У творі звучить тема Чорнобиля, як і тема тихого спротиву — не лише хворобі, а й злу, зброєю в боротьбі з яким героїня бачить перукарське мистецтво. Вона «обертає» свастику, перетворюючи її на символ, що має цілющу силу, а темний колір волосся намагається зробити оптимістично-блакитним. Таке тихе намагання зробити менш густою темряву буття за допомогою промінчика світлого суму спостерігаємо і в оповіданнях чеських авторів.

Письменники звертаються й до нових для літератури тем, які тільки-но зароджуються в суспільстві. Одним з таких творів є оповідання «Авангард», нараторкою якого Адела Кнапова зробила дівчину, народжену шляхом штучного запліднення від анонімних донорів. Питання, які вона ставить собі (хто її батько, хто її мати) не мають відповіді. Біологічний матеріал, який належав невідомим їй людям, стає нею самою — її неповторним днк. Драма розриву зв’язку з біологічними батьками молодої дівчини переростає в драму відсутності коріння нової генерації, яка вже самим своїм народженням відрізняється від попередніх.

Тема жінки-видіння —улюблена тема романтиків та символістів — здобуває нове, несподівано реалістичне трактування в оповіданні Луціє Фаулерової «Ані людина». Нобелівський лауреат Іво Андрич створив триптих під назвою «Єлена, жінка, якої немає», де з філігранною майстерністю описав невидиму присутність ідеального образу, який супроводжує наратора і є невід’ємною частиною його життя. Чеська письменниця створює оповідання, в якому надає слово такий невидимій жінці, яка живе в уяві чоловіка. Для неї фраза «Без тебе я був би ніким» є жорстокою реальністю, адже її існування залежить від фантазій мужчини. Образ жінки-мрії втрачає свою конвенційність, демонструючи сучасні проблеми комунікації між чоловіком і жінкою, піддаючи сумніву бажання «прекрасної статі» бути лише частиною вигаданої ідеальної реальності.

Напевно, найбільша кількість оповідань антології присвячена самотності й родинним взаєминам. Кожна з цих історій особлива, неповторна, як людське життя. Важливе місце посідає в добірці тема літератури, яка з’являється здебільшого у творах, написаних письменниками постмодерністської генерації (Міхал Вівег, Їржі Кратохвіл, Іван Кліма). Це можуть бути автоіронічні розважання про те, як слід писати, або поради, які дає герою оповідання Міхала Вівега «Руки» видавець («Писати — означає не списувати з реальності, а створювати її»). Свого часу хорватська письменниця Дубравка Угрешич у постмодерністській повісті «Love Story» змалювала пародійний образ Бублика, який повчає нараторку, як воскресити сучасну літературу. Часи змінились, і в оповіданні Патріка Оуржедніка «Від мене хочуть» у ролі вчителя креативного письма виступає колегиня-письменниця, яка є арбітром прекрасного для письменника-чоловіка.

Антологія «У чехів» містить власні ключі прочитання, які може пошукати уважний читач. Хоча принципи ергодичності як пошуку шляхів освоєння твору, що імпліцитно присутні в ньому, зазвичай застосовують до романів, а не до збірок оповідань, цілісність цього проєкту надихає на такі пошуки. Одним з ключових моментів, які визначають спосіб читання антології, можна вважати оповідання Їржі Кратохвіла «Хлопчик із тайги». Його протагоніст отримує від радянських спецслужб завдання читати сучасну чеську літературу, «дивитися, як вона віддзеркалює чеську реальність». Твором, який стає полем дослідження хлопця, є «Перевтілення» Франца Кафки. Вибір ним письменника, який не був чехом, але нерозривно пов’язаний з легендою Праги, теж є невипадковим, як і вибір його твору.

Література має тлумачити сучасність! — цей імператив з оповідання Патріка Оуржедніка ніби продовжує історію про завдання «професійного читача» з оповідання Їржі Кратохвіла. Чи справді вона це робить у творах авторів антології? Швидше вона тлумачить нашого сучасника, зокрема — читача, який бере до рук цю книжку. Що може читання? Це питання з’являється на маргіналіях оповідання «Конопельниця» Алени Морнштайнової. Що може література? Переконливу відповідь (одну з багатьох можливих) дає антологія сучасного чеського оповідання.

Антологія «У чехів» побудована за об’єктивним принципом — за логікою абетки. Тому в ній немає ліній поетикального чи генераційного водорозділу: оповідання ровесника Мілана Кундери Івана Кліми сусідить з оповіданнями сорокарічних письменниць, а проза постмодерніста Міхала Айваза — з екзистенційною прозою Яна Балабана. Але попри цей факт, який виключає втручання упорядників у структуру, між оповіданнями простежуються зв’язки. Зауваживши їх, читач ще раз переконується у незвичайності цієї книжки, у невипадкових випадковостях, які ми називаємо чудом літератури. Наприклад, у оповіданні Івани Мишкової «Фіранка» ключові події розгортаються на другому й четвертому поверхах, а в наступному («Від мене хочуть» Патріка Оуржедніка) дія відбувається на третьому. Коли протагоніст оповідання Їржі Гаїчека «Сліди на снігу» тягне за собою на тросі автівку свого батька, якою кермує його син, і почувається так, ніби тягне увесь тягар світу, читач переживає щось на кшталт дежавю: у оповіданні Міхала Айваза «В кінці саду», яке можна віднести до постмодерністської літературної фантастики, варан тягне за собою ліжко з головним героєм, а потім вже сам герой тягне ліжко з вараном, на яке застрибують інші тварини… У оповіданнях антології перегукуються реальне і фантазійне, сон і ява, досвід літературного героя й досвід читача.

Твори, зібрані під обкладинкою антологійної добірки, дуже різні за стилем, манерою оповіді, проблематикою. Об’єднує їх безсумнівна літературна якість і універсальність оповіді. Коли закінчується останнє оповідання, залишається відчуття легкого суму: шкода, що така прекрасна книжка вже прочитана! І залишається питання: Що там нового у чехів? Сподіваймося, що відповіддю на нього стануть нові українські переклади чеської літератури.