У видавництві «Темпора» вийшла другом збірка «Veni, vidi, scripsi: життя у місті». До книжки увійшли п’ятнадцять найкращих репортажів за результатами сьомого всеукраїнського конкурсу «Самовидець». Пропонуємо дізнатися більше про репортажі, що увійшли до збірки, а також почитати враження членів журі, які й обрали ці 15 текстів.
Життя у місті
Якими є сучасні міста? Які процеси та явища наближають до них майбутнє, а які, навпаки, — не дають виборсатися з минулого? Міста, у яких ми живемо сьогодні, й міста, у яких житимемо завтра. Міста, які досі не оговталися від травм ХХ століття, і міста, яким іще доведеться заживляти рани, завдані нинішньою війною, зшивати себе по лінії бойових дій.
Великі й маленькі. Прогресивні й не дуже. Захопливі й нудні. Інклюзивні й оброслі бар’єрами. Міста, у яких кипить життя, і міста, де активні люди відчувають задуху. Які хтось бачить у теплих і ностальгійних сновидіннях, а хтось — у кошмарах.
Дивовижно, як часом одне місто може поєднувати в собі ці суперечливі й діаметрально протилежні риси. Бо міста — це насамперед люди, які в них живуть, які їх розвивають чи руйнують, які говорять або мовчать. Це декорації, на тлі яких розгортаються тисячі історій, перетинаються покоління, епохи, світогляди та ідеї.
Цьогорічна тема «Самовидця» — «Життя у місті» — зрезонувала. Уперше ми отримали на конкурс майже сотню текстів. Звичайно, серед них були і краєзнавчі нариси, і туристичні нотатки, і тревелоги, але також — кілька десятків справді хороших художніх репортажів. Перед журі конкурсу постало непросте завдання — сформувати десятку фіналістів. Зрештою, було вирішено додатково відзначити ще п’ять репортажів, бо вони того вартували. Тож у цьому альманаху на вас чекають не десять, а п’ятнадцять історій про дуже різне життя в дуже різних містах. Але насправді не лише про це.
Автори репортажів постають тут не тільки мандрівниками-першовідкривачами, а й прискіпливими науковцями, які досліджують місто з дуже різних ракурсів та перспектив. Вони у своїх пошуках сміливо експериментують і свідомо ризикують, а отже — фіксують не завжди приємну дійсність.
«Нескінченні низки міст і селищ червоної та сірої зони плутаються й переплітаються, я бачила їх сто разів, ну, добре, п’ятдесят, але кожен раз знаходиться щось, що залізає глибоко під шкіру й звідти ниє й шкребе», — пише Вікторія Бабій у репортажі «Факультативи з плетіння», який зайняв друге місце. Ці слова дуже влучно передають саму суть уміщених тут текстів. Читаючи їх, ви, імовірно, відчуватимете радість впізнавання, але так само гостро відчуватимете, як щось «залізає вам глибоко під шкіру й звідти ниє й шкребе».
Сторінка за сторінкою, ви побуваєте в містах на Донеччині та в окупованому Криму. Подивитеся, як у Чернігові чистять старий котел на міській ТЕЦ, смажитимете котлети для бургерів на фестивалі вуличної їжі у Києві, дізнаєтесь більше про футбол на асфальті у спальному районі Львова — Сихові. Ви мандруватимете з Херсона до Чернігова, а потім і до Києва в компанії людей, для яких інклюзивність міст мала би бути запорукою комфортного життя, але досі залишається мрією. Ви почуєте дуже різні голоси й дізнаєтесь історії дуже різних людей. Хтось підпустить вас зовсім близько до себе, дехто дозволить спостерігати хіба що звіддаля. Ще хтось викликатиме стійке неприйняття.
У цих репортажах багато саме репортажу, а відтак і життя. Герої текстів сміються і плачуть, обурюються і розмовляють, бояться і виправдовуються. Вони живі та щирі. Їм віриш. І це справжній репортерський талант.
Саме такий талант у Віри Курико, чий репортаж «Чернігівська справа Лук’яненка» посів перше місце. Віра тричі брала участь у «Самовидці» різних років — і завжди це були історії людей, яких вона змогла розговорити, які їй довірилися. Працюючи над репортажем, який переміг цього року, Вірі довелося наполегливо стукати у зачинені перед нею двері, шукати відповідей на свої питання в архівах, говорити з людьми на некомфортні й неприємні для них теми.
Це репортаж-розслідування, репортаж-реконструкція, у якому авторка препарує травми нашої не надто далекої історії та показує, як система, що колись нищила людські долі, досі впливає на життя людей і міста.
Марія Титаренко: «Особливий меридіан»
Есеїстка, журналістка, дослідниця літератури нон-фікшн, членкиня журі Конкурсу художнього репортажу ім. Майка Йогансена «Самовидець», засновниця магістерської програми з медіакомунікацій Українського католицького університету, авторка нон-фікшн лабораторії на «ЛітАкценті» та книжки «Комунікація від нуля. Есеї для Мані»
― Із року в рік конкурсанти «Самовидця» зростають, набираються вправності й надсилають дедалі якісніші та зріліші тексти. Цього разу автори здивували не тільки географією, а й різноманіттям перспектив, із яких було описано життя в містах. Міста крізь призму дозвілля й роботи, війни й миру, подорожей автостопом і на милицях, археологічних розкопок і псевдоархітектурного «сараїзму», кораблів і велокур’єрів, стріт-фуду й кіно, шахраїв і сексу, парфумів і наркотиків.
Міста зі спогадів і снів, пісень і легенд, сповідей і мрій, з історичних хронік і судових справ. Надзвичайні хори й соло. Унікальні сюжети. Нетипові, справжні герої, які нарешті живуть у репортажах своїм життям, майстерно підглянутим репортажистами та репортажистками, а не показово відзнятим для матеріалу. Із живими розмовами, а не штучними інтерв’ю. Зі справжніми деталями й емоціями, зафіксованими авторами правдиво, без вигадки, без надумування, без сентиментів, вагань, сорому й без прогалин.
Так, репортажі «Самовидця» стають справжньою «новою журналістикою» в розумінні американського гуру нон-фікшину Тома Вулфа. А в українському масштабі — ще й журналістикою відновленою (згадаймо традицію українського репортажу 1920-х), а нині — оновленою, бо кожен автор привносить у жанр щось своє, унікальне й неповторне.
Так, скажімо, переможниця цьогорічного конкурсу Віра Курико додала у свій репортаж-розслідування елементи реконструйованого репортажу, намагаючись відтворити реалії 1970-х. Вікторія Бабій (2-ге місце) буквально «садить» читача на своє місце (водійки) — і ми, дивлячись через запилене дорогою вітрове скло, шукаємо разом із нею кінцеві пункти призначень, блукаємо розбитими й переплетеними-заплутаними дорогами, містами, діалогами, долями. Світлана Моренець (3-тє місце) дає нам у руки 3Д-бінокль — і ми опиняємось у її Криму. Роззираємось на всі 360 градусів. Відчуваємо дощ, спеку, бурю, чужі погляди на собі й головне — емоції самої авторки.
Десятка обраних репортажів, а також п’ять репортажів зі спецвідзнаками, прицільно «закинуть» вас на передову й у тили; перевтілять у пам’ятник Шевченка; змусять гомерично реготати від «рогатого»; посадять до інвалідного візка, увібравши у краватку і крила; полікують розбиті коліна від «сихівського футболу» на асфальті; проллють на вас світло й парфуми-підробки різнокаліберних аферистів; посвятять вас у «вуличники» стріт-фуду; занурять у ґонзо-сповіді холостяка; а також пригостять контрастним текстом-душем, який кидатиме вас раз-по-раз із вогню у сніг і навпаки.
Одне слово, нудно не буде точно. Головне — запастися необхідним спорядженням: часом на книжку, увагою і пам’яттю, щоб закарбувати найцікавіші місця і прийоми авторів (та й собі повчитися). А ще — географічно-інтелектуальною мапою, аби відзначити на ній місця «must to go», людей «must to meet», авторів «must to read more» і, звісно, наступний «Самовидець» — «must to apply for».
Тож перед вами — репортажна географія, яка (пере)відкриває справжню Україну. Впевнена, що цьогорічна збірка текстів стане бестселером. Бо в ній — міста, які можливо побачити й відчути лише з одного особливого меридіану — меридіану репортажиста/репортажистки.
Олег Криштопа: «Цікава документальна проза»
Український репортажист, журналіст, письменник, член журі Конкурсу художнього репортажу ім. Майка Йогансена «Самовидець», автор книжок «Україна: Масштаб 1:1», «Ліхіє дев’яності: Станіславський феномен», «Останні українці Польщі», «Братство» та інших.
― Зростаємо! Не лише кількісно, а й якісно. Цьогоріч на конкурс надійшло понад 90 текстів, із яких — нарешті! — значно більше десяти були вартими потрапити до книжки (власне, так і сталося). Є вже постійні дописувачі. Кожен із тих, хто подавався не вперше, перевершив себе минулорічного, але — парадокс! — місце іноді виявлялося нижчим. Отже, зростає конкуренція.
Приємно вразила географія репортажів. Як завжди, багато Донбасу і Криму. Але є також Сихів, і Чорногорія, і Боснія. Є Дрезден і Нью-Йорк — хоча наші, свої.
Що ще приємно — нарешті маємо не журналістику, а справді художній репортаж, цікаву документальну прозу. Автори не бояться стилістичних експериментів. Їхні герої оживають — вони, виявляється, не лише роздають інтерв’ю, а й розмовляють і провадять бесіди.
З’явилося також справжнє українське ґонзо. Щоправда, поки ще існує якась межа зажуреності репортажиста в події. Навіть не знаю, добре це чи погано.
Кілька слів щодо переможця — точніше, переможниці. Цього разу текст просто бездоганний. Кількашаровий репортаж з елементами розслідування, який відбувається і в історичному розрізі, й у сучасності. Історія наче про декомунізацію, про Левка Лук’яненка в Чернігові, а насправді про наше суспільство з його посткомуністичною травмованістю. Дуже сильно.
Єлізавета Гончарова: «Історії міст — історії людей»
Журналістка, репортажистка, членкиня журі Конкурсу художнього репортажу ім. Майка Йогансена «Самовидець», авторка двох репортажних книжок — «Десь поруч війна» і «(Не)воля».
― Хоча в темі цьогорічних репортажів фігурували міста, читаючи їх, я насамперед шукала в них цікавих людей. Бо навіть коли ти вперше потрапляєш у нове місто, спочатку розглядаєш архітектуру, краєвиди, пам’ятки. А потім іще довго згадуєш тих, кого вдалося побачити й відчути, із ким пощастило познайомитися або просто зустрітися поглядом чи обмінятися кількома фразами. У цих репортажах є над чим посміятися, що згадати, про що дізнатися. І подискутувати також є про що.
Наприклад, гарний настрій гарантує репортаж із назвою «Я зараз такий “рогатий”». Досвід роботи у великому місті, про який написав Владислав Лукащук, навряд чи можна забути, навіть якщо дуже хотітиметься. Або ще одне «працевлаштування», про яке йдеться в репортажі Тетяни Хоронжук, —просто посібник, як не потрапити в халепу, шукаючи роботу.
Найемоційнішим для мене став репортаж авторки, яка вже вдруге потрапляє в збірку, Тетяни Гладиш. Він — про тих, кого, на жаль, рідко зустрінеш на вулицях наших міст. У репортажі «Людина в краватці» мені сподобався цей гострий і водночас символічний образ, винесений у назву. Збираючись на прогулянку, людна в інвалідному візку вдягає краватку, щоб її не сплутали з нетверезим, якщо вона впаде зі свого візочка. Звичайну поїздку автомобілем, яка для особливої людини є майже відчайдушним героїзмом, — описано влучно, динамічно, яскраво. Але з гідністю й без жодного натяку на позицію жертви. Добре, що завдяки текстам Тетяни ця тема, частково табуйована, звучить у сучасній репортажистиці.
Ще одна авторка вже вдруге потрапляє в десятку фіналістів. У репортажі Євгенії Подобної про Авдіївку вже відчувається сформований стиль: із першого слова занурюєшся в атмосферу допитливості, щирої зацікавленості та сміливості говорити про болючі речі. Бувають автори, які їдуть кудись, уже будучи налаштованими на певну концепцію, а все навколо має просто ілюструвати їхні ідеї чи переконання. У Євгенії ж відчувається, що це Авдіївка дозволяє їй побачити себе з таких сторін, із яких, можливо, авторка воліла б її не бачити. Це найвищий рівень довіри, який репортажистка змогла використати, щоб змалювати чесну та емоційну картину. Бо так Авдіївка — уже не просто місто, а синдром, як влучно зазначила Євгенія в назві. І не тільки в тих, хто змушений жити на війні, а й у тих, хто відчуває війну своєю.
Зовсім інша, але від цього не менш цікава атмосфера панує на сторінках іще одного репортажу з прифронтового міста. «Факультативи з плетіння» Вікторії Бабій — витончена гра діалогів та спостережень у невеличкому Торецьку, який іще сам не второпав, чи він Нью-Йорк, чи Дрезден, але щодня віднаходить у собі сили жити на війні. Від репортажу залишається повне відчуття присутності: влучні описи дають можливість упізнавати місця та людей.
А ось коли читала текст Світлани Моренець «Почути Крим» (3-тє місце), не могла позбутися думки, що навряд чи сама зараз наважилася б на таку поїздку. І навіть не через об’єктивну небезпеку для української журналістки в окупованому Криму, а швидше через біль, який пронизував би наскрізь та не давав би спокійно реагувати на потік пропаганди, що заміняє справжній голос Криму. Тому питання в тому, який Крим ми чуємо чи не чуємо, доволі гостре та дискусійне, за що велика вдячність авторці.
А репортаж переможниці Віки Курико «Чернігівська справа» для мене особисто — цьогорічне відкриття. Бо в ньому поєднано всі репортажні інгредієнти, які люблю та поважаю: дуже кропітка робота з архівними документами, живе спілкування зі свідками подій, такий собі майже соціологічний зріз думки населення. І при цьому — живий та змістовний сюжет, слідкуючи за яким не хочеться перегорнути кілька сторінок, щоб дочитати швидше. Але окрема подяка — за тему. Бо вона, як на мене, одночасно важлива, дратівлива й показова для сучасної України. І це навіть не суто про процес декомунізації чи перейменування вулиці на честь видатного діяча, а про болісний відрив більшості населення від радянських стереотипів, підсвідомий захист себе від травматичних усвідомлень трагедії, яка коїлась у всіх на очах багато десятиліть, небажання прийняти зміни. Це також про знецінювання людей, які наважувалися бути вище від натовпу, й про упередженість сучасної влади, і про власну вину ще живих катів та «стукачів». Я також є свідком боротьби за перейменування вулиці у моєму рідному Бахмуті на честь Героя України Дмитра Чернявського і знаю, як це, коли через зачинені двері до тебе кричать: «А що він такого зробив? Помер на мітингу? Хіба це геройство?». Тому щиро вдячна Вірі, що вона показала цей болючий процес, який, виявляється, не залежить ані від регіону, ані від величі постаті.
І дуже добре, що цього року до збірки також увійшли тексти, які отримали спеціальні відзнаки. Бо багато крутих репортажів цього варті. Особисто я голосувала за «Тараса Григоровича Шевченка» Олександри Горчинської, який вразив небанальним ракурсом і влучним використанням цитат Кобзаря для пояснення сучасності. Також було приємно читати текст «Дозвілля у Горлівці» Марії Прокопенко, бо він занурив у атмосферу, в яку, на жаль, у реальності поки що навряд чи вдасться потрапити.
Цей текст є передмовою до збірки «Veni, Vidi, Scripsi: покоління вільних» і був опублікований з дозволу видавництва «Темпора», як і відгуки членів журі Конкурсу художнього репортажу ім. Майка Йогансена «Самовидець».
Марія Семенченко – журналістка, репортерка, кураторка конкурсу художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець». Закінчила Могилянську школу журналістики. До 2016 року працювала редактором відділу «Суспільство» щоденної всеукраїнської газети «День». Пише для низки українських видань. Серед професійних зацікавлень – суспільна тематика, а відтак – людські історії.
