Восьмий «Самовидець» нагородив переможниць: хто вони і про що писали

 

Традиційно Конкурс художнього репортажу ім. Майка Йогансена «Самовидець»  разом із партнерами — сайтом літературної критики «ЛітАкцент» і видавництвом «Темпора» — нагороджує фіналістів та оголошує переможців наприкінці березня у київській книгарні «Є».

Втім, цього року епідемія COVID-19 і пов’язаний з нею карантин змінив усі плани та змусив шукати інші можливі формати нагородження. Тож протягом тижня — з 1 по 5 червня — на  фб-сторінці «Самовидця» ми знайомили вас із десяткою фіналісток та авторами і авторками, чиї репортажі цього року отримли спеціальні відзнаки від журі.  Розповідали більше про 15 репортажів, які вже цього року вийдуть окремою збіркою у видавництві «Темпора», розпитували фіналісток про переваги художнього репортажу та історії, які вони хотіли розповісти через цей жанр. Зрештою, оголосили імена трьох переможниць ми таки у книгарні «Є».  Хоча і без глядачів — відзняли все на відео. Сподіваємося, що цьогорічне нагородження хоч і відбувалося онлайн, було не менш хвилюючим і радісним, ніж це зажди буває вживу, а ще так само, як і щороку, об’єднало і зміцнило нашу  спільноту — тих, хто пише і хто читає художні репортажі.

Переможницями 8-го «Самовидця» стали:

Перше місце — Світлана Ославська за репортаж «На муку».

Друге місце — Христина Коціра за репортаж «Сповідь монаха, який став кілером».

Третє місце — Галя Врублевська за репортаж «Галя, султан і жувальні ведмеді».

Авторки трьох найкращих текстів отримають грошові  премії: І місце — 10 000 гривень, ІІ місце — 7 000 гривень, ІІІ місце — 5 000 гривень. А переможниця — ще й можливість видати свою книжку репортажів у видавництві «Темпора».

Журі, яке цього року обирало десятку фіналістів та переможців:  репортажист, письменник, журналіст, переможець першого «Самовидця» Олег Криштопа; дослідниця нон-фікшн літератури, письменниця, медіадослідниця Марія Титаренко; письменник, перекладача, публіцист Андрій Бондар.

Цього року автори й авторки досліджували тему «Як ми змінюємось».

Тема восьмого «Самовидця» — на перший погляд досить проста і зрозуміла. Як ми змінюємось? Що змінює нас, а що змінюємо ми, як і на що ми впливаємо? Але так само ця тема є викликом для репортажистів: вона дає можливість описати явища і процеси, які сьогодні відбувається з кожним із нас і з людством загалом. Хто і що є рушієм змін? Чи впливаємо ми на щось і що може змінити одна людина? Чи завжди варто прагнути змін і чи кожен їх потребує? Тут є місце для будь-яких тем і героїв: наука, культура, історія, освіта, війна, різні особисті досвіди.

Те, що тема дає широке поле для творчих пошуків та авторських інтерпретацій, показують і конкурсні репортажі, ті, що потрапили у десятку найкращих, і ті, що отримали спецвідзнаки від журі.

Олег Криштопа, член журі, репортажист, переможець першого «Самовидця», журналіст, письменник:

— Тема чергового «Самовидця» звучить: «Як ми змінюємося». Ми хотіли почути історії та рефлексії на тему життя у швидкоплинній теперішності. Вийшло ж так, що тексти, надіслані на цьогорічний конкурс, теж змінилися. Репортажі стали ще «художнішими». Донести інформацію уже мало — усі намагаються вразити ще й формою. Автори уже зовсім не бояться відвертого гонзо – іноді вони не тихенькі свідки, а активні учасники, чи точніше співучасники подій. Це, втім, не заважає їм уважно спостерігати, тонко відчувати, ще й добре записувати, перетворюючи, здавалося б, звичайні події на повноцінні талановиті оповідання.

Марія Титаренко, член журі, дослідниця нон-фікшн літератури:

—  Непросто писати про те, «Як ми змінюємось» (тема цьогорічного «Самовидця»). Адже потрібний час для спостереження. Потрібні герої/місця/речі, які властиво змінились за цей час. Потрібна, врешті, неабияка майстерність, аби все це зафіксувати (випитати, побачити, пережити), а потім переосмислити і вписати у жанр репортажу. Напевно, тому навіть у самих назвах текстів неодноразово фігурує слово «життя», а в самих текстах часто описуються події тривалістю у цілі життя. Прикметно, що прийдешня збірка нам покаже, як змінюється сам репортаж. Як з’являються герої, теми і прийоми, що їх досі у «Самовидцях» не було. Не вірите? Переконайтесь самі, коли вийде збірка.

Андрій Бондар, член журі, письменник, перекладач, публіцист:

— Автори «Самовидця-2020» не залишаються осторонь гострих суспільних тем, сміливо описують свій і чужий досвід, демонструють небайдужість і включеність у життя своїх героїв. У кожного з десяти переможців і в багатьох, хто не потрапив до десятки, є простір для творчого росту та розвитку своїх талантів і вмінь. Доволі високий відсоток усіх поданих текстів демонструє досить добре розуміння репортажного жанру, хоч також варто відзначити, що без достатньої міри «художності» чимало з них не здобули того, на що потенційно могли претендувати. Але це далеко не нова проблема змісту та форми, «що» і «як», яка долається тільки подальшою творчістю.

Цього року на конкурс надійшло 89 робіт. Уперше списки претендентів на перемогу  у трьох членів журі суттєво відрізнялися один від одного — кожен пропонував свою десятку фіналістів і своїх переможців. Тож серед десятки фіналістів практично кожен  претендував на призове місце. Сформувати остаточну десятку було нелегко, тож, як і торік, цього року члени журі також відзначили ще п’ять конкурсних текстів спеціальними відзнаками.

Це спеціальні відзнаки:

• За сміливість у висвітленні замовчуваних тем: Ольга Карі «Хрестик»
• За актуалізацію соціально значущої проблеми: Марія Ханіна «Чому ми не хочемо дітей?»
• За збереження втраченого: Настя Дзюбак «Різдво з дивною граматикою»
• За широкий горизонт в описуванні локальної історії: Михайло Янишівський «Станіславський Франківський феномен»
• За мистецтво запам’ятовувати імена і відтворювати історії: Анна Романдаш «Як звати біженців?»

У репортажі «Хрестик» Ольга Карі говорить про тему менструації і відкриває цілий пласт замовчуваних досвідів.

«”Хрестик” Ольги Карі — соціологічний репортаж на тему, яка багатьом у нашому суспільстві або взагалі видається негідною уваги, або уникається як дивна і нішева, належна лише до сфери інтимного життя жінки. Насправді ж авторка порушує проблему жіночої німоти, терпіння й покірності долі, розгортає складну картину “археології сорому”, показує залишкове радянське ставлення до проблеми жіночої складності й механізми її соціального замовчування. Дуже інформативний і добре написаний репортаж, що міг би опинитись і в числі призерів, якби йому не забракло художнього струменя», — говорить Андрій Бондар, член журі восьмого «Самовидця».

«У репортажі “Чому ми не хочемо дітей?” Марія Ханіна препарує проблему ідеології “чайлдфрі”, яка набуває дедалі більшої популярності в нашій країні. Якісний соціологічний репортаж на складну тему, описану з різних сторін. Тут ідеться про право свідомого вибору не мати дітей у країні, де материнство вважається часом чи не єдиною формою самореалізації жінки, і водночас натякається на певні небезпеки, пов’язані з демографічною кризою, яку переживає Україна. Обрана авторкою проблема гаряча й неоднозначна, а всі особисті історії шляху до свідомого вибору “чайлдфрі” показують, наскільки неповним і небезпечним є стереотипне ставлення до ролі жінки й нерозуміння її істинних потреб. Цей репортаж також мав усі шанси отримати кращу підсумкову оцінку, якби ретельний підхід авторки до аналізованої теми поєднався з кращим розумінням жанру художнього репортажу», — розповідає Андрій Бондар, член журі восьмого «Самовидця».

«Репортаж Насті Дзюбак “Різдво з дивною граматикою” —  мов чарівний куферок, успадкований авторкою від баби її баби. В нім стара вишиванка, пізніше “розпорена на лахи, бо не модно”. І рідна говірка, як-от дивні для степовиків вітання (“Христос ся рождає”) і наголоси у словах на польський манер (ПольщА). Чудні страви, як голубці без м’яса чи капустяний суп. Родинні вибляклі фото, історії, трагедії, примусове переселення із гір у степ за Люблінською угодою 1944-го, а потім початок з нуля, голод, пожежі і голоси з минулого, — ділиться враженнями про текст Марія Титаренко, член журі восьмого «Самовидця». — У тій репортажній скрині, розмальованій і оббитій залізом, найважливіше: збережена самість горян у степу, їхні “коди доступу”, автентика, пам’ять роду. Дарма що куферок той сточив шашіль на горищі, адже лишився цей, надійніший, розмальований словами Насті й оббитий її пам’яттю і любов’ю».

 «Репортаж Михайла Янишівського “Станіславський Франківський феномен” — це досить вдала спроба відтворення “генія місця” однієї з культурних столиць України. Вражають формат і обсяг репортажу, вистражданого і й виходженого автором, кількість показаних ним людей, подій і місць.Зворушливою здається апеляція до досвіду покоління батька автора, зв’язок різних історичних контекстів і часів в образі людей і речей сучасного Франківська, химерного простору, який уміє вдавати, “що ніколи тут не було ні поляків, ні євреїв, ні вірмен”. Певні претензії до втілення, опису деталей компенсуються широкою і сміливою панорамною візією тексту», — так описує Андрій Бондар, член журі восьмого «Самовидця».

«Текст Анни Романдаш “Як звати біженців?” насичений іменами біженців, які наситили турецький Ізмір. Ось Мохаммед із Сирії, а ось Нур Мухамед, де Мухамед уже прізвище, а сама Нур — танцівниця, яка хоче стати журналісткою. А ось — гей, тільки гей — це не його ім’я, представитися він боїться, бо і в рідній Сирії, і в Туреччині — важко бути геєм. Текст Анни простий, висновок — очевидний: слово «біженець» знецінює особисту трагедію, а от конкретні історії та імена наче повертають людям їхню реальність», — говорить Олег Криштопа, член журі восьмого «Самовидця.

 Десять історій про те, як ми змінюємось

На десятому місці — репортаж Наталії Патрікєєвої «Де немає життя».

«Мій текст про шахтарів. Вперше я почала писати про це у 2015-му і багато думала про зміни, які відбулися у цій галузі в останні років п’ятдесят. Гірники опустилися із найвищих сходинок у радянському суспільстві до робітників, які по кілька місяців чекають зарплату і водять родину, щоб заощадити, на обід у шахтарську їдальню. Відбулася значна трансформація самої професії, яка, ймовірно, в майбутньому може взагалі зникнути, — розповідає Наталія. — Герої мого репортажу розкидані у часі та різних містах. Хтось студент, а хтось пенсіонер, один ще рахує всі спуски у шахту, а інший вже й ледве може згадати, як його підприємство у 1971-му отримало орден Леніна.

Їх усіх об’єднує вугілля і Донбас. Я зустрічалася з ними за різних обставин. Хтось був у моїх попередніх текстах, до когось їздила спеціально для цього матеріалу, а хтось був просто знайомим, який одного разу погодився допомогти. Як це часто буває, частину героїв дійсно доводилося шукати, і це не завжди було просто. Бо, наприклад, говорити про смерть близької людини із незнайомкою захоче не кожен. А хтось «знаходився» сам: через випадкові знайомства на вулиці чи в автобусі».

Наталія Патрікєєва — журналістка, аналітик. Працює репортеркою-фрілансеркою для різних медіа та аналітиком партійних фінансів у Громадському Русі Чесно. Закінчила факультет журналістики КНУ імені Тараса Шевченка та Магістерську програму з медіакомунікацій Українського католицького університету. Створила для Urban Space Radio серію радіорепортажів із різних міст України. Цікавиться енергетикою, темами довкілля та екології, соціальним та політичним репортажем. Любить спорт, гори та подорожі.

Олег Криштопа, член журі восьмого «Самовидця»:

— Це — прості і сумні історій шахтарського Донбасу. Пішов на шахту і не повернувся, вибухнув метан, залишився без роботи, мала зарплатня за пекельну працю — нічого нового, тільки зблизька і щиро. Але найкращий тут фінал: «А насправді, ну її нахуй ту шахту».

На дев’ятому місці — репортаж Катерини Зінов’євої  «Життя за маскою».

У ньому йдеться про людей, які лікуються в туберкульозному диспансері. Серед них — і батько авторки.

«Не змогла оминути тему восьмого Самовидця. Ідей спочатку було кілька — про переселенців, про колишніх в’язнів Кремля (цей репортаж навіть наполовину був написаний в листопаді), про місцевих депутатів, — розповідає Катерина. — Та зрештою в моїй особистій історії трапилось те, чим я відчувала за необхідне поділитися. На жаль, це не позитивна мотиваційна історія, які я особисто люблю. Це не те, що дозволяє усміхнутися чи відчути оптимізм. Але в цьому і є життя — зміни не завжди позитивні і не завжди легкі. А інколи їх просто немає. З чимось доводиться просто примиритися або ж боротися роками.

У кожній історії є так званий «поворотний момент». За канонами триактної структури, таких моментів має бути два. Мені хотілось показати, що таке пережити один поворотний момент, знаючи, що другий вже не настане».

Катерина Зінов’єва закінчила Інститут журналістики імені Тараса Шевченка. Працювала кінокритиком, кореспондентом УНІАН, репортеркою на телебаченні, копірайтеркою та digital-маркетологом. Має кілька журналістських нагород та великий стос ненаписаних історій. Розповідає, що у 2015-2016 роках, працюючи телевізійною журналісткою, багато знімала на Донбасі. Тоді ж, у 2016 році, художній репортаж Катерини Зінов’євої «Синдром одвічних залишенців», який стосувався війни на Донбасі, посів третя місце у п’ятому «Самовидці».

«Я вважала, що немає тем центральніших за тему війни, однак інколи життя забирає твій погляд з горизонту і змушує глянути під ноги, — розповідає Катерина. — Зла іронія криється в тому, що я написала про туберкульоз тоді, коли ще не настала пандемія коронавірусу. І зараз, коли бачу коментарі людей в мережі про сумну статистику смертності від туберкульозу, мені постійно хочеться запитати їх про те, чому вони не пам’ятали про неї ще рік тому. Втім, поки цього не трапилось дуже поряд зі мною, я теж цією статистикою не цікавилася».

Олег Криштопа, член журі восьмого «Самовидця»:

— Туберкульоз не вирок, — стверджують у МОЗ. Після прочитання репортажу Катерини Зінов’євої «Життя за маскою» у цьому сумніваєшся. У центрі цієї жаскої безпросвітної історії — перебування у туберкульозному диспансері Боярки батька авторки. А ще — історії лікарів та інших пацієнтів. Один з них тихо відходить уві сні, він «всього» другий, хто помер цього місяця, — пояснює лікарка.

Не рекомендується читати людям зі слабкою психікою та противникам медреформи.

На восьмому місці — репортаж Оксани Расулової «Знесені хвилями».

У ньому авторка через історії людей досліджує тему української еміграції до США.

«Наприкінці осені мені, можна сказати, пощастило і я полетіла до США. Я провела в Чикаго майже місяць — це було стажування від УКУ в Українському національному музеї. Й оскільки основним колом спілкування була діаспора, я мала вдосталь часу, щоб зрозуміти, що ці люди — абсолютно не ті, ким їх уявляють в Україні.

Але й американцями та американками їх назвати не можна. Зрештою, ще в Чикаго я вирішила, що писатиму про хвилі української еміграції до США, — розповідає Оксана Расулова. — Зміни цих людей — не настільки очевидні, як просто зміна континенту. Та головне, що я прагнула зрозуміти: чому вони досі подумки тримаються за Україну, навіть народившись вже у США? Чому для них такою важливою є національна ідентичність і як вони її втримують у країні-melting-pot? Зрештою, ця поїздка виявилася і для мене найбільшою зміною в житті».

Оксана Расулова не вперше бере участь у «Самовидці». Минулого року її репортаж «Місто, де сняться сни» також потрапив до десятки найкращих за результатами сьомого «Самовидця». Серед тем, які цікавлять Оксану, – конфлікти, війни, зв’язок людини та простору, ідентичність і її пошуки.

Марія Титаренко, член журі восьмого «Самовидця»:

— Репортаж Оксани Расулової «Знесені хвилями» нагадує мені відому гравюру «Велика хвиля Канаґави» японського художника Хокусая. Тільки на човнах у бурю — українські емігранти, а замість Фудзіями на горизонті — омріяна Україна.

У кожного героя репортажу — своя історія, своя «хвиля» і відлік з нуля на американському континенті. Однак в усіх на горизонті та сама нездійснена мрія – повернення без повернення. Всіх «їх — чи то пак нас — і решту пострадянських емігрантів легко розпізнати за особливою манерою заповнювати собою простір».

В одних, де б вони не були, зосталися їхні вишиванки, знимки і мрія про Україну. В інших зосталися ними створені кредитівки, банки, газети, політичні й мистецькі організації та об’єднання, радіопередачі про Україну, які треба комусь передати, а нема кому. Світ одних досі розділений надвоє – «бо їм завше хочеться повернутися в покинутий дім». Світ інших зникає разом із їхнім поколінням. А картина світу ще одних вже не має на горизонті України.

Так, у репортажі Оксани хвилі еміграцій стають хвилями емоцій, брижами пам’яті, бурунами доль. І, як на картині Хокусая, ми не знаємо фіналу цієї та інших історій, нам залишається покладатися на хвилі.

На сьомому місці — репортаж Наді Миколаєнко «Стіни говорять».

«Я не шукала історію для “Самовидця”. Вона сама мене знайшла. Кілька років тому, коли моя мама стала завідуючою сільського клубу і мені відкрився доступ до усіх його пошарпаних часом закулісних декорацій. Уже тоді я зрозуміла, що про це треба розповідати. Але не знала, як саме, — розповідає Надя Миколаєнко. — Я хотіла зняти про Юсківський клуб відеоісторію або короткометражку. Проте епізоди історичних реконструкцій коштували би мені надто дорого, а герої та героїні, хоч і знають мене з пелюшок, ледве погоджувалися говорити на диктофон».

Під час навчання на магістерці в Школі журналістики УКУ  Надя дізналася більше про художній репортаж і його можливості.

«Я зрозуміла, що знайшла форму! Це дуже кінематографічний жанр. Я прокручую в голові діалоги, які відбувалися за кілька десятиліть до мого народження, “бачу” ці сцени, наповнюю їх звуками, запахами, граюся світлом — і не треба орендувати диммашину! Усе обмежується тільки вмінням конвертувати картинку в текст. Бажано так, щоб людям було легко і приємно читати. Це захоплює! — розповідає Надя. — Потім я дізналася тему восьмого “Самовидця”. Знаєте, буває так, що усе складається? Я вірю в такі штуки. Моя історія хотіла назовні. І я вдячна, що вона обрала мене».

Марія Титаренко, член журі восьмого «Самовидця»:

— Репортаж Надії Миколаєнко «Стіни говорять» найбільш неочікуваний з позиції одного з оповідачів. Цей «герой-інкогніто» тримає інтригу до самого фіналу.

Він говорить через щоденник спогадів від 50-их, 60-их, 70-их років минулого століття і до нинішнього часу. Він пильно і здивовано, наче дитина, спостерігає за героями, які на його очах приходять, працюють, читають, люблять, ініціюються, помиляються, впроваджують інновації, старіють і відходять. Так, наче хтось фіксує події, які розгортаються у Юсківцях на Полтавщині, десь зі шпарини місцевого клубу на стару кіноплівку. У репортажі майстерно відтворено це старе добре «кіно».

І прикінцеве ностальгійне відчуття, що все це невідворотно відходить в минуле, зникає, як і згадані у тексті застарілі кіноапарати: «Кіноапарати нагадують мені птахів і зброю одночасно. Величезні, мабуть, важкі, вони стоять на масивній сталевій нозі кожен, вперто втупившись своїми дулами-дзьобами у віконця в стіні, у протилежний бік вистромивши свої пусті касети для бобін. Мама постукала кулаком по корпусу одного, потім іншого кіноапарата — обидва відгукнулися дзвінким гулом: «Усе цінне з них вже витягнули».

Авторка встигла «витягнути цінне» з цієї дивовижно-звичайної, як і все наше життя, історії. А коли наприкінці репортажу дізнаєшся ім’я цього оповідача-інкогніто, все нарешті стає на свої місця. Навіть стіни.

На шостому місці — репортаж Наталі Куліді «Тисяча життів».

Наталя Куліді розповідає, що почала працювати над цим репортажем ще рік тому, а коли дізналася тему восьмого «Самовидця», то вирішила надіслати репортаж на конкурс.

«Мої герої поряд. Війна болюче вдарила по Дніпру, тому знайшла їх швидко. Багато знайомих серед волонтерів та бійців, тому просто розпитала, хто був би не проти розповісти свою історію. Писала я репортаж довго, майже рік. Заважала невпевненість у собі. Завдяки “Самовидцю” цей матеріал я все ж допрацювала. А тема… Вона завжди зі мною.

Я дорослішала під сирени швидких та звуки гвинтокрилів, які везли поранених. Вперше у лікарні Мечникова з бійцями спілкувалася на другому курсі, мені тільки-но виповнилося 18. Потім було безліч зйомок. Історії бійців, їхніх родин та волонтерів. Зараз здається, що про війну забувають. Бо вона десь далеко. Але це не так. Аби завжди про це пам’ятали, в нас звели Музей АТО. Він залишається тихим нагадуванням про ці всі події. І зберігає у собі тисячі нерозказаних історій», — говорить авторка.

Наталя Куліді — випускова редакторка прямих ефірів дніпровського каналу. Журналісткою почала працювати ще із студентської лави. Писала матеріали до місцевих сайтів та преси, поки не прийшла на телебачення. Знімала сюжети до щоденних випусків новин, а також — у підсумковий.. Зараз пише про місцеву культуру Дніпра та продовжує працювати на телебаченні.

Андрій Бондар, член журі восьмого «Самовидця»:

— Це три короткі історії захисників України на Сході, в яких крізь призму безпосереднього досвіду описується машинерія війни, волонтерська діяльність і спроби мирного життя. Історії Дмитра Яценка, Ганни Бикетової та Сергія разом із побутом АТО фіксує моменти вибору, усвідомлення важливості своєї участі у війні, історію прийняття і звикання до труднощів. Важливі документальні свідчення, викладені лаконічно та непретензійно, здаються сирими, але влучно фіксують зміни, які відбуваються в людині на війні.

На п’ятому місці – репортаж Марії Прокопенко «Моє серце – моя робота».

«У мене слово “зміни” асоціюється насамперед із зовнішнім: нова школа, місто, країна, робота тощо. Людина бодай якось може впливати на такі речі. Навіть якщо йдеться про переїзд через війну — можна обрати, в якому місті чи селі зупинитися, чи виїжджати взагалі.

Але є зміни всередині нас, як, наприклад, тяжка хвороба серця, яка виникла невідомо чому і руйнує усталений порядок життя. Як домовитися з власним серцем? У своєму репортажі я шукала відповідь на це запитання, — розповідає Марія Прокопенко. — Допомагали мені два герої — Марія і Максим.

Марії могли зробити пересадку серця, проте вже у лікарні необхідність в операції відпала. Але через легеневу гіпертензію дівчина щодня має дотримуватися режиму, вживати ліки. Максим, як він каже, “пересаджений”. І йому теж щодня треба домовлятися зі своїм серцем, щоб воно дозволяло ходити на роботу і займатися спортом, втілювати мрії. Мрії, які з’явилися через хворобу».

Марія Прокопенко народилась у Горлівці, за пару місяців родина перебралась до Донецька, де і жила до початку війни. Зараз Марія живе в Києві. Закінчила філфак Донецького національного університету імені Стуса, спеціальність — журналістика. Працювала в газеті «День» авторкою і редакторкою відділу «Суспільство». Нині — редакторка онлайн-журналу про схід України Svoi.City.

Участь у «Самовидці» бере вже вдруге. Торік репортаж Марії «Дозвілля у Горлівці» отримав спеціальну відзнаку від журі «За любов до міста».

Марія Титаренко, член журі восьмого «Самовидця»:

— Марії Прокопенко вбирає репортажні рукавиці, халат, окуляри і витягає на-гора справжні людські легені. А потім серце. Як колись Джіл Тейлор — мозок на TED-talk. Тільки Джіл — нейроанатоміст, а Марія — репортажистка. Проте їхні історії поцілюють в саме серце.

Від Марії ми дізнаємось, як приборкувати і пильнувати серце не лише метафорично, а й фізіологічно. Що головні ліки від хвороби — ті, що в голові.

Дізнаємось про “потужність” трансплантованих “моторів” і їхній контроль, про роботу судин і кардіоміоцитів, про фітнес-модель із “серцем в рюкзаку”, про абсурдну арифметику донорства та про багато іншого.

І серце в руках Марії обростає людиною. Справжньою, живою, повною емоцій, переживань і планів (наприклад, здійснити навколосвітню подорож). І легені теж обростають справжньою, живою людиною. І що найважливіше — ця людина ти. Бо так діє репортаж: він переселяє (трансплантує) тебе в героя. І якщо цей репортаж якісний, трансплантація відбудеться успішно.

На четвертому місці — репортаж Вікторії Ялівець «П’ятий елемент»

«Тема “Як ми змінюємось” зацікавила мене, як тільки я про неї почула, хоча довго вагалася, писати чи не писати, надсилати чи не надсилати. Чи не надто особисте? — розповідає Вікторія. — Колись давно я збирала казки народів світу, тепер збираю історії живих людей про те, як змінилося їхнє життя через війну та окупацію. Вони не кажуть, як змінюються самі, а я не питаю, бо моя робота полягає в іншому: ми збираємо факти, залишаючи емоції “за рамками”.

Та в якийсь момент упіймала себе на тому, що вже мимоволі вдивляюся у мовчання свідків і… колег. Тоді я усвідомила, що мене “зачепило та понесло”, та рано чи пізно саме ця тема просто витіснить усі інші».

Вікторія Ялівець народилася у Харкові, за освітою психолог, часом замріяно зітхає про продовження наукової роботи. З 2014 року працює на Донбасі як польова дослідниця, займається документуванням воєнних злочинів. Потяг до письма реалізовувала швидше нотатками «для себе», нещодавно почала роботу над книжкою.

Розповідає, що останнім часом її найбільше цікавить те, як наше минуле впливає на наше теперішнє у найрізноманітніших проявах: від масштабних колективних травм до конкретного окремого кроку.

Олег Криштопа, член журі восьмого «Самовидця»:

— Ви теж втомилися від війни? Тоді ми йдемо до вас.

Усе тут правда, але імена, очевидно, змінено. Це про будні людей, які документують воєнні злочини, у тому числі в так званій сірій зоні та на окупованих територіях. В якийсь момент розумієш, що документатори самі стали жертвами. Оголена травма війни.

Це фізично важко читати, хоча це всього лише слова — слова, які насправді не передають реальності, бо не можуть її передати в принципі. Хіба лише ці слова: «Не люблю виплакувати чиїсь сльози. Від цього завжди страшенно болить голова та пече очі, ніби ці сльози вимагають для себе вдвічі більше вологи».

Переможниці

На третьому місці — репортаж Галі Врублевської «Галя, султан і жувальні ведмеді».

«Мене давно цікавив і хвилював “Самовидець”, давно думала, чи не написати щось, але далі багатіння думками, як відомо хто, не заходило. Навесні 2018 року у мене карколомно і безповоротно змінилося життя. Минулий рік я ще призвичаювалась, а цього року зрозуміла, що найтурбулентніший період змін скінчився і вже можна почати щось із тим робити, — розповідає Галя. — Так і з темою репортажу. Дуже хотілося написати щось інше, щось серйозніше за наркоманські пригоди у Нью-Йорку, розказати щось значиме. Але значиме в мені ще влягається, а прості історії теж треба розповідати».

Галя Врублевська отримала історичну освіту. Досліджувала культуру історичної пам’яті в Україні, зокрема, пам’ять про історичні травми. Наразі досліджує і записує історії у зонах конфлікту.

«Художній репортаж цікавив з дитинства. Моїм першим був реферат в Малу академію наук, де за дідульою записувала його історії (за це навіть диплом отримала). Але, якщо серйозно, то поданий на цьогорічний “Самовидець” текст — моя перша публічна проба пера. Зараз я більше працюю з чернетками текстів про війну, але побачимо, що з того вийде», — говорить авторка.

Олег Криштопа, член журі восьмого «Самовидця»:

— Це дуже талановито зроблене документальне оповідання.

Що мені особливо сподобалося у цьому тексті — це його правильна і дуже хороша драматургія. Спочатку — довга і повільна зав’язка: ми знайомимося з героями, бачимо їхні якісь особливі риси, вони оживають. Після цього текст стрімко набирає темп: ти наче підіймаєшся на гору, потім тобі дають трохи віддихатися на такому рівному плато, може, навіть трохи спуститися вниз. Але далі ти піднімаєшся ще вище, напруга зростає, ти починаєш співпереживати, ти занурюєшся в цей стан — іноді навіть трохи наркотичний. А потім нарешті — цей крутий підйом, кульмінація, вибух — і знову плато для катарсису.

На другому місці — репортаж Христини Коціри «Сповідь монаха, який став кілером».

«Цей репортаж цікавий тим, що обраний головний герой — абсолютно виграшний в плані біографії. Це герой нашої бурхливої епохи, яка виносить на поверхню дивних і парадоксальних людей, — розповідає про конкурсний репортаж Андрій Бондар, член журі восьмого «Самовидця» . — Це людина, яка мала духовне покликання, потім пішла в АТО, потім якимось чином зв’язалася із замовником убивства Аркадія Бабченка. Це людина, яка за короткий час переживає дуже багато перевтілень.

Хотілося б ще більшої глибини, ще глибше зазирнути в душу цьому героєві. Я розумію, що такі герої, може, і не розкриваються до кінця, але мені здається, що амбіція авторки цього репортажу була втілена досить непогано».

Христина Коціра — журналістка.  Завжди писала виключно телевізійні тексти. В другому декреті вирішила, що повертатися на телебачення не буде. Почала шукати себе в іншому. І влітку 2019-го написала свій перший репортаж, який мав ознаки художнього. Далі були перші літературні твори. Зараз працює над романом.

«Певний час я працювала в президентському пулі Віктора Ющенка. І вже тоді зрозуміла, що умовна бабуся Зося з Чернігівщини мені цікавіша за весь цей істеблішмент. Найулюбленішими відрядженнями були відрядження в якісь глухі села. Хочу писати про людей. Різних. Відомих, унікальних, звичайних. Через призму людських доль розповідати про історичні речі й те, як вони впливають на долю поколінь, — говорить Христина. — У художньому репортажі я сміливо можу не лише описувати щось чи когось, а давати свою суб’єктивну оцінку, описувати свої почуття, не скупитися на слова, коли йдеться про деталі. Я люблю своїх героїв. Усіх, про кого пишу. Після скупих новинних сюжетів художній репортаж для мене — як перехід з мілкої річки в океан».

І на першому місці — репортаж Світлани Ославської «На муку».

У ньому йдеться про життя – завмерле й оголене – у селі Сваловичі.

«Мене непокоїть і бентежить тема села. Хоч я і виросла в місті, але мої батьки походять із сіл. Коли буваю у родичів, мене не полишає відчуття, що я стою одною ногою в традиції, а іншою – в модерності, в міському житті. Хоч я і виросла в місті, добру частину кожного року свого життя я проводила в селі на Поліссі – і досі ці місця для мене є в чомусь сакральними і наповненими меланхолією світу, що зникає. З іншого боку, коли я пишу це в середині березня 2020-го, то розумію, що можна вже й у місті спостерігати за тим, як відходить в минуле звичний світ, — розповідає Світлана. — Сваловичі — село на півночі Волинської області. Я чула про нього з різних джерел – як про село з менш як 20-ма жителями про Сваловичі робили багато репортажів. А вперше я потрапила туди влітку 2019 року – це був кінцевий пункт пішої мандрівки Поліссям».

Вдруге Світлана повернулася в Сваловичі восени. Саме з тієї поїздки вона написала цей репортаж.

«Але тема для мне не закрита і донедавна я планувала поїхати туди цієї весни, на Великдень, — говорить репортерка. — У Сваловичах мене цікавила не так глухість села чи його віддаленість, а те, що завдяки цим двом факторам люди там мають доста часу, аби говорити про життя. Власне, у Сваловичах нічого, окрім життя, — оголеного, завмерлого — не відбувається.

В один момент я зрозуміла, що Сваловичі – це про те, як ми змінюємося, про речі, які відходять, про речі, які завмирають, про нетривкі моменти життя, яке не вічне. Тому подала репортаж на конкурс».

Світлана Ославська — українська незалежна журналістка, репортерка, дослідниця культури. Народилася в Сєвєродонецьку, вивчала культурологію у Харкові та Києві. Живе в Івано-Франківську, але частіше — в дорозі. Пише про людей. Авторка репортажів з Туреччини, Ірану, Греції, Польщі, Молдови та України.

Публікувалася у виданнях Hromadske.ua, Reporters.media, TheUkrainians.org, Zaborona.com, openDemocracy.net, у часописах «Критика», «Локальна історія», «Фокус», «New Eastern Europe», «Kultura Enter» та інших. У 2019 році у Видавництво «Човен» вийшла її книжка репортажів з Туреччини «Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії».

Розповідає, що її захоплює дослідження теми, подорож і польова робота на місці, подальше збирання історії у текст.

Марія Титаренко, член журі восьмого «Самовидця»:

— Авторці вдалося дуже добре занурити нас у світ свого репортажу, відтворити атмосферу села Сваловичі. Кілька прийомів, які їй в цьому допомогли, як на мене, є знахідкою. Це — різна оптика, з якої репортажистка нам подає людей, локацію, місце. Усі ці різні оптики — цей мультиперспективізм — дуже урізноманітнює текст, робить його рельєфним, різнобарвним, цікавим, сенсибельним.

Але при цьому авторка не перевантажує текст деталями. Вона дає окремі, дуже влучні і глибокі, деталі, наприклад, — зморщені сливки в мокрій траві, які виразно вкарбовуються в пам’ять. Більше того, у тексті багато повітря, він має багато простору для думки, для рефлексії і для того, щоб читач наповнював його своєю емоцією. Читаючи цей текст, ти його ніби реконструюєш, заповнюєш його своїми пазлинками — і цей текст стає тобі дуже рідним

Насамкінець хочеться наголосити, що абсолютно всі 15 текстів варті прочитання. Всі вони вийдуть окремою збіркою «Veni, Vidi, Scripsi: як ми змінюємось» у видавництві «Темпора» вже цього року.

А вже днями стартує 9-й «Самовидець». Його тема — «Коли ми кохаємо». Слідкуйте за новинами, щоб вже зовсім скоро дізнатися всі деталі нового конкурсу.

 Текст: Марія Семенченко

Фото надані самовидцями

Відео: Марія Семенченко, Іван Любиш-Кірдей