Передсвятковий час із усіма його вогниками й ялинками, подарунковою істерією й навалою постів із підсумками року багато в кого викликає знудженість і скепсис. А навіть у кого ні – все ж із кожним роком ми все більше віддаляємося в часі й світогляді від дітей, якими були колись і яким так мало було потрібно, щоб повірити в диво. Коли тобі 27 і ти разом із твоєю внутрішньою дитиною живеш у давно омріяному місті, яке так ошатно вбирається щороку на свята, коли можна купити будь-які іграшки й тріскати мандаринки з цукерками хоч кілограмами, але тебе вже стільки років усе це не тішить і не чарує, як колись, – що робити? Дяка лоукостам, дорослі мрії про нові міста теж не аж так важко втілити в життя.
Зустрічання нового року в нових містах – одна з найулюбленіших розваг не лише моєї внутрішньої дитини, а й внутрішньої фланерки. Чи не найкраще видно, як місто живе, в той час, коли місто святкує. Бо підступні маркетологи й їхнє прагнення нажитись на традиціях – це одне, але те, як ці традиції сприймає і як до них ставиться міська культура, – зовсім інше. І цьогорічний мій пункт призначення, Стокгольм, у цьому сенсі перевернув із ніг на голову всі мої очікування від новорічних канікул у європейському місті. Так, починається все як усюди: море людей на головній площі старого міста, велетенський феєрверк, корки від шампанського в повітрі… А потім – години блукання цілковито порожніми вуличками, катання на гойдалках, заглядання у прикрашені гірляндами й свічниками вікна. Ні тобі оглушливих «Happy New Year!» до світанку, ні нескінченних черг до барів і кав’ярень, ані не дуже тверезих натовпів. Тільки місто – ошатне, мерехтливе, спокійне – і ти.
Здається, тільки після мандрівки до Стокгольма я зрозуміла, як шведам вдається писати такі тексти. Рівні, точені, логічні, без жодної надмірності, пафосу й драми. Вони такі самі, як ритм життя в цьому місті, – впевнений, спокійний, вдумливий, із практично життєвою необхідністю зупинятися (бажано з кавою й булочкою з корицею). Не щоб розмірковувати, аналізувати, множити мисленнєві сутності. А щоб досконало й затишно прожити саме цей, тут-і-теперішній момент. Я не готувалася спеціально до поїздки, проте не без подиву виявила, що й останні книжки, прочитані в 2018-му, й перші, що потрапили до рук в 2019-му, – виявилися шведськими. Тому я не дивуюся, що перший текст, написаний мною в новому році, пишу про книжки, написані шведами і про Швецію.
Фредрік Бакман. Чоловік на ім’я Уве
Новорічні обіцянки – це теж такий святковий соцмережний тренд, який одним дуже подобається, а інших уже дістав. Перша моя новорічна обіцянка собі як літературній критикині (sorry not sorry) – подолати постмогилянські скепсис і зверхність стосовно бестселерів. Бо ж, якщо подумати, такий статус книжки не говорить анічогісінько про її якість, а лише про те, що вона добре продається й, отже, багатьма читається. До переліку бестселерів може потрапляти й часто потрапляє відверто неякісна література, проте щоби це оцінити, зверхнього погляду на обкладинку, на якій написано «бестселер», таки недостатньо. Всі три романи шведського письменника й блогера Фредріка Бакмана, перекладені останніми роками українською, мають статус бестселерів, зокрема вже і в Україні. Літературна критикиня в мені саме перед святами припинила гнути кирпу стосовно книжок-продаваних-краще-за-інші, дитині в мені хотілося доброї казки, а читачка в мені просто дуже сильно втомилась і потребувала розрядки. Тож «Чоловік на ім’я Уве» з’явився серед мого святкового читання як ніколи вчасно.
Чи задовольнив роман усі ці запити? І так, і ні. Від казки тут лишилася хіба трансформація Уве, що здається на початку до смішного непохитним у своїх принципах, за всіма канонами казкового сюжету – із випробуваннями, чарівними помічниками й помічницями, магічними артефактами й гепі-ендом. Проте випробування в цій історії про маленьку людину, зрежисовані непростою реальністю середини минулого століття, аж ніяк не казкові. Це цілком могла би бути книжка про суцільну драму, страждання й несправедливі удари долі цілком у дусі біблійної історії Йова, проте, на щастя, її написав шведський письменник. Тому й вийшла вона легкою, стилістично прозорою й не переобтяженою ні плачами, ні переживаннями, ні будь-якою іншою зайвиною – така собі блогопритча в декораціях шведського передмістя. А ще там є котик. Котики всім подобаються, і всім, а надто блогерам, це добре відомо.
Проте дещо в романі таки насторожило. Чи то я забагато разів подивилась перед святами «Love Actually», чи то книжкоблог-бестселер справді виявився аж надто по-голівудськи глянцевим. Від Швеції тут лишилась хіба незмінна для Уве марка автомобіля – «Сааб», якій він лишився вірним попри всі метаморфози. Голівуд тут не тільки в хронотопі, де уява сама чомусь вперто домальовує американський suburb і нью-йоркські хмарочоси. Персонажі – родина шведа Патріка й іранки-біженки Парване, їхні діти, які норовлять порушити всі непорушні для Уве правила, програміст Джиммі, який харчується їжею з доставки, жевжик Андреас і його гламурна, дурненька й агресивна дівчина – зводяться до однієї-двох ключових рис і «виходять на сцену», щоб виконати чітко прописані для них дії, а потім одразу заховатися за куліси. Я навіть пошкодувала, що не встигла за свята подивитися екранізацію роману, яку часто називають одним із найкращих шведських фільмів – можливо, в кіновтіленні ця історія виглядала б цілком собі святочною, як та-таки «Love Actually». Проте роману «Чоловік на ім’я Уве» саме як роману для мене забракло глибини… хоча, може, я знову сноблю.
Ульф Старк. Маленька книжка про любов
Більше шведських текстів, менше снобізму, більше різдвяного настрою. Анонімні обміни подарунками під назвою «Таємний Санта» – ще одна загалом нехарактерна для України передноворічна традиція, яка, втім, в останні роки доволі міцно й плідно прижилась. Один із таких обмінів «приніс» мені різдвяну книжку Ульфа Старка. Цього письменника, на свій сором, я відкрила для себе уже в досить поважному для дорослих дітей віці, але саме тому й не сумнівалась: ані «попсова» назва, ані ймовірно банальний святочний сюжет – зовсім не банальні й не попсові, якщо це Ульф Старк.
У книжці, зрозуміло, є і любов, і Різдво. Але, несподівано для різдвяної (надто шведської) історії й цілком очікувано для Ульфа Старка, який не цурається складних тем, – тут ще й Друга світова війна. Тут, у Швеції, у головного персонажа Фреда – його уроки, зимові ігри, мама, яка чекає на братика, суворий директор і любов до однокласниці Ельси. А там, далеко, на війні – його тато, і поки він там, Різдво не може настати. Щодо війни Ульф Старк, як і його персонажі, якось не по-скандинавськи безкомпромісний: війна – це лихо. Тому навіть не злий директор, який сварить Фреда за те, що той намалював скелету гітлерівські вуса, а саме війна, її привиди й відголоски – головний антагоніст у цій казці. Бо історія Ульфа Старка – таки казка, побудована за всіма канонами казкового сюжету. Спочатку нерішучий і непримітний (ще й найнижчий у класі), Фред одне за одним робить сміливі й ризиковані вчинки, трансформуючись і дорослішаючи. Проте, нехарактерно для казки, надихає його на це ні, не абстрактна любов, а сама Ельса, вольова й рішуча, яка є тут повноцінною персонажкою, а не аксесуаром чи трофеєм. Ну, на те воно й Різдво – щоб траплялися дива.
Звісно, у різдвяної казки щасливий кінець. Тато дивовижним чином повертається додому перед самісіньким Різдвом, мама щаслива, на столі повно смачних наїдків і, звісно ж, Ельса відповідає Фредові взаємністю. І – так, тут не насторожує нічого. Цій історії дозволяєш собі повірити, хоч і в ній, безперечно, можна намацати не один підводний камінь. Але дитина в тобі перед святами не хоче підводних каменів – вона хоче доброї казки. І це не так уже й погано.
Інґмар Берґман. Довірливі розмови
Ще одна суто українська святочна традиція, до якої теж можна по-різному ставитися, але яку значно легше поважати, ніж незрозумілі обміни подарунками й тексти про чиїсь там досягнення – так зване «післясвят». Не треба ні витрачати час на писання довжелезних постів, ані на біганину по крамницях, а просто почати подумки і вголос відкладати всю роботу й справи на післясвят. Дозволити собі відпочити, розслабитися й хоч кілька днів ні про що не думати – не так уже й погано. Але підступне післясвят настає завжди швидше, аніж хотілося б, виявляється, що всі справи й проблеми за цей час нікуди не ділися, а фото ялинок і куті в фейсбуці повільно, але впевнено витісняють тексти про «м’яке входження в робочий процес». Але я готувалася до післясвят, на щастя, не ними.
14 липня минулого 2018-го року світ святкував 100-річчя з дня народження Інґмара Берґмана, шведського режисера й драматурга, який, без перебільшення, перевернув світовий кінематограф, створивши власний кіновсесвіт. Із його фільмами українська глядацька публіка так чи так знайома, чого не скажеш про театральні постановки й художні твори. Переклад роману «Довірливі розмови» став першим текстом Берґмана, що вийшов у перекладі українською, – і в ньому впізнається і Берґман-режисер, і Берґман-драматург.
«Довірливі розмови» більше нагадують не прогулянку сучасним Стокгольмом, а похід у музей шведського побуту та традицій «Nordiska», у який неодмінно треба піти, аби побачити, що у шведів далеко не завжди були лагом та Ikea. Мова роману предметна й зрима настільки, що не потрібні ні «таймкоди» на початку кожної частини, ані детальні психологізовані описи станів і переживань персонажів. Сюжет до банального простий: дружина пастора й мати трьох дітей Анна закохується в значно молодшого за себе Тумаса, вирішує розповісти про це чоловікові, щоби бодай спробувати зберегти свій шлюб, але коханця теж втрачати не хоче… Аби не виникло образливих для Берґмана асоціацій із мильними операми, поділюся своєю, з «Ляльковим домом» Ібсена, який хоч і не швед, та ніщо модерно-драматичне йому не чуже.
«Довірливі розмови» – хоч усе ще по-шведськи стрункий і прозорий, проте цілковито позбавлений легкості ставлення до порушених проблем. Куди вже там легкість – тут, десь як і в «Ляльковому домі», цілком собі локальний апокаліпсис: руйнується сім’я, моральні вибори й переступи один за одним, та ще й бог і суспільство пильно за всім спостерігають. І Берґманові явно не йдеться про те, аби читачі зрозуміли його персонажів, але щоби побачили й відчули те саме, що відчувають вони. «Довірливі розмови» – це радше не власне розмови, а детальні аж до плям на скатертині й протертих фіранок картини-постановки епізодів історії, в якій насправді кожен і кожна говорять не одне з одним, а з читачами. Жодного Різдва, жодних гепі-ендів, фінал відкритий, попереду багато роботи й ще багато непростих рішень… Чи це я точно тепер про текст Берґмана?
Останнім часом я перестала возити з подорожей усякі пам’ятні милі дрібнички на кшталт магнітів на холодильник чи підставок під чашки. Зайти в сувенірну крамницю – це витратити дорогоцінний час, поки ще можна погуляти містом і пережити його ще на кілька хвилин довше. Та і для чого, якщо в нові міста ми їдемо найперше по враження і досвід, якого не дістати ніяк інакше. Як і читаємо книжки.
