Коли я зрозуміла, що цього разу одночасно читаю три книжки про Схід, і почала придумувати заголовок для тексту, в голові настирливо крутилася популярна фраза з радянського кінобойовика про те, що схід — річ тонка. Щодо трьох моїх читаних книжок це звучало банально і якось навіть вульгарно. Хоча, подумалося мені, ці книжки якраз про те, що де тонко, там і рветься. І я вирішила пожити з цією думкою.
Валеріян Поліщук. Повість металу й вугілля. Книжка про Донбас
На Донбасі я була один раз у житті, саме в Донецьку. Звісно, тільки в центрі. Вранці з вікна міжміського автобуса бачила терикон: сходило сонце і було дуже гарно. Донецьк здивував, бо нагадував якесь південне місто, здавалося, що якщо пройти трохи далі, там хлюпатиме море. Тому я цілком свідома, що досі про Донбас нічого не знаю. А він мені цікавий. Не повірите, він мені не менш цікавий, ніж Галичина, чи Волинь, чи Поділля. Тобто шахти мене цікавлять так само, як середньовічні замки, шляхетські садиби і козацькі собори.
Отож я не задумуючись передзамовила книжку Олександра Михеда, а коли з видавництва повідомили, що вона затримується в друці, згадала, що у мене є книжка улюбленого Валер’яна Поліщука — репортаж «Повість металу й вугілля». Досі я в неї сто разів зазирала й гортала, а тепер була нагода прочитати від початку до кінця — як вступ до Михедової спроби «зрозуміти український Схід». Це виявився цікавий кейс.
«Зрозуміти Донбас» — по це саме поїхав улітку 1930 року Валер’ян Поліщук у Макіївку, яка саме тоді недовгий час звалася Дмитрівськом. Поліщука захоплювала індустрія як така, він оспівував досягнення технічного прогресу у віршах і поемах, ще 1927 року видав збірку «Металевий тембр. Поезії індустріальної доби». На Донбасі його цікавило насамперед виробництво: герої його повісти — виробничі процеси і люди за роботою. Зокрема, він хотів «дати з художнього боку інженерію» цих процесів, як зізнавався у вступному слові.
Поліщук побував на макіївських заводах: металургійному імені Томського, труболиварному, коксобензольному й хімічному — у всіх їхніх цехах; на районній електростанції, а також спустився в забій у дві шахти — «Іван» (тоді вже «Ілліч», згодом ім. Леніна) та «Нове Чайкине».
Проте це не означає, що відвідавши мартенівський цех і порачкувавши у вузьких проходах на глибині 300 метрів, Поліщук вирішив, що зрозумів Донбас. Перш ніж рушити на виробництво, він обходив Макіївку — від околиць до центру, від Нахалівки (виселок, район недозволеної забудови) до старої частини міста, подивився землянки, бараки, казарми, гуртожитки, котеджі й особняки «французької колонії», послухав, як і про що говорять люди на вулиці, в їдальні. Його спостереження надзвичайно цікаві.
Ще з вікна потягу і з підводи, якою їхали від Харцизька, Поліщук помітив незасіяні лани й порожні пасовиська: він скрушно висновує, що на Донбасі приділяють увагу тільки тому, що в землі, але не самій землі. На вулицях Макіївки він помітив гендерні диспропорції: населення Макіївки складали 54 тисячі чоловіків і 40 тисяч жінок. Помітив зв’язок між гендером і мовою: жінки повністю україномовні, натомість чоловіки старалися говорити російською. Взагалі, питання мови його особливо цікавить, так само і те, як цей регіон людей різних національностей і з різних місцевостей перетворює на одну спільноту.
Шахтар у забої глузливо питає Поліщука, чи він не з того начальства, що раз на рік спускається в шахту, а зазвичай сидить по кабінетах. І письменник завважує: «Його вкраїнська полтавська говірка була сповнена твердої іронії, що знає ціну своїм трудовим зусиллям. Він недавно ще на шахті. У нього ще не зовсім шахтарська психіка». Чи вдасться розкрити секрет цієї особливої психіки?
Там-таки, на шахті «Іван», Поліщук констатує, що за національністю робітники тут — на 70–80 % українці з Лівобережжя, а специфічна шахтарська лексика й термінологія має слобожанське походження, бо першими шахтарями були донецькі селяни. Так і в російську мову прийшли слова «орел» (вагонетка, яка відірвалася), «лямка», «лава», «дучка», «коржі», «харчовник», «збурився», «коногон». Багато цих слів нині стали архаїзмами.
У репортажі Поліщука збереглися й цікаві тогочасні жаргонізми. Наприклад, нелегальні копанки тоді називали мишоловками, а франтуватих молодиків у вузьких штанцях і гостроносих черевиках на макіївських гулянках — джеками. Прикметно, що 1930 року ще не усталилося слово «викиди», замість нього автор уживає «покидьки» — «шахтові покидьки» тощо.
Не забуває Поліщук про історію Донбасу і відводить їй два чималі розділи. Суспільні процеси він пояснює головно соціальними проблемами. Більшість наведених ним фактів активно розкручувала радянська історіографія: 12-годинний робочий день, визискування шахтарів, страшний алкоголізм і хвороби, часті випадки каліцтва і висока смертність, — а проте й тут я дізнаюся чимало нового. Наприклад, доповідна записка ради З’їзду гірничих промисловців Півдня Росії міністрові торгівлі й промисловости 1915 року. Гірничопромисловці не хотіли виконувати обов’язкові постанови губерніальних земств про покращення житлового становища й санітарно-лікувальних умов (малися на увазі не лише лікарні, а й лазні) донецьких робітників і називали це «излишними стеснениями для открытия и функционирования промышленных предприятий» (автор цитує документ мовою оригіналу). Отож вони просили всі ці постанови скасувати, а якщо це неможливо, призупинити їх на час війни. Цікавий штрих до історії донецької промисловости й іноземного капіталу на Донбасі, що нині стали модною темою у журналістів та істориків.
У вступному слові автор перепрошує читача, який чекає на «глибоку картину Донбасу», бо в його «Повісті металу й вугілля» немає «довгочасних спостережень і дослідів життя Донбасу». Поліщук називає її «художніми зарисовками, взятими на свіже око». Проте він сподівається, що і в ній читач «матиме свій смак щирости й гостроти художньої спостережливости, на яку хотів би розраховувати автор». Що ж, він недаремно розраховував.
Олександр Михед. «Я змішаю твою кров із вугіллям»
Коли ж до моїх рук потрапила нарешті «Я змішаю твою кров із вугіллям» Олександра Михеда, у мене вже було два враження: цікавий історичний бекграунд у вигляді книжки Поліщука і легке сум’яття через зливу фото нової книжки в інстаграмі. Вперше подумалося, що ці легковажні хіпстерські фото не відповідають серйозному задуму книжки. І щоб уже ніщо більше не впливало на власне сприйняття, свідомо не читала відгуки й рецензії на неї.
Олександр Михед уперше поїхав на Донбас у грудні 2016 року. Не треба й казати, чим його поїздка відрізнялася від Поліщукової за 86 років до того. Наприклад, Михед так і не побував у Макіївці, яка нині на тимчасово непідконтрольній території. І завдання Михед собі ставить масштабніше — «пояснити хоча б щось», «через переплавляння реальності в тисячі знаків із пробілами тиші спробувати зрозуміти український Схід». «Пробіли тиші» — поетично, як і в Поліщука, але в нинішніх обставинах Михедові доводиться набагато важче, ніж його попередникові.
Щоб зрозуміти цей загадковий український Схід, автор пропонує читачам слухати його голоси, голоси Сходу, який ніхто ніколи не слухав за великим рахунком. І вони найрізноманітніші. Одні анонімні: голоси людей, з якими зустрічався, спілкувався, розмовляв автор, буваючи на Донбасі. Тут громадські діячі, музейники, краєзнавці, місцеві керівники й депутати, таксисти, випадкові співрозмовники. Інші належать людям, яких ми давно знаємо: книжка містить шість інтерв’ю з уродженцями Донбасу, що їх записано в Києві. Це Ігор Козловський, Алевтина Кахідзе, Роман Мінін, Сергій Жадан, Олена Стяжкіна, Володимир Рафєєнко. А ще є голоси людей із минулого: шахтаря й дисидента Олексія Нікітіна, фотографа-аматора Марка Залізняка, лікаря-хірурга Григорія Хайлова, який під час Другої світової війни врятував десятки людей від смерти й загибелі.
Вони зливаються в строкатий різноголосий хор. Сергій Жадан підкреслює, що Схід не треба сприймати як якусь цілісність, що «донбаської ідентичности» не існує, бо Донбас «дуже різний, немонолітний і розпорошений». І Михедові вдалося добитися саме такого враження коштом кількох повністю цитатних розділів: безліч людей, безліч думок, безліч слів, і текст — як набір цитат. Чи можна зрозуміти цю строкату мішанину, що її ми називаємо українським Сходом?
Люди, які щиро переказують місцеві легенди, які люблять своє місто за те, що його складно любити», — мені вони нагадали чудесну рубрику «Приватна урбаністика», яку вела в «Тижні» Анастасія Левкова. Якісь із легенд і міфів Михед сприймає раціонально і робить фактчекінг: чи справді в Костянтинівці виготовили кремлівські зірки і саркофаг для Леніна, а костянтинівський фонтан прикрашав радянський павільйон на Всесвітній виставці в Нью-Йорку 1939 року? (До речі, виставки заведено називати всесвітніми, так само як війни — світовими; колись це був найпростіший тест на редакторську посаду.) Чи справді клей ПВА придумали в Сєвєродонецьку, а «Дым сигарет с ментолом» в Лисичанську?
Зате легенду про Шубіна — такого собі духа підземного шахтарського царства — автор не чіпає, хоч і пояснює її походження. І це, до речі, цікавіше за фонтани й виставки. Щось таке справді відмінне. Прикметно, що у Поліщука теж є про духів (одного разу то виявилася кішка, яка полювала на мишей і пацюків, що їх у шахтах водилося чимало) і він докладно описує роботу запальників, але Шубіна не згадує.
Закономірно, що читаючи книжку Михеда, я весь час несвідомо порівнювала її з Поліщуком. Не в сенсі письменницької вправности абощо, ні — мене цікавило, щó два літератори там побачили, що змінилося за ці 86 років, які пролягли між їхніми поїздками. Зовнішні деталі геть ті самі: чоловіки з підведеними вугільним пилом очима, особливе забезпечення. От Поліщук із заводу іде «пообідати в їдальні церобкоопу, де ви знаєте, що вам таки дадуть і м’ясну страву і те, чого ви в інших місцевостях України напевно вже не дістанете. Донбас цілком доречно обслуговується споживпродуктами в першу чергу». Алевтина Кахідзе через більше як пів століття розповідає: «Мама завжди казала: “У нас забезпечення першої категорії”. Справді була купа продуктів. У таких моментах проявлялася увага до Донбасу».
Ігор Козловський у розмові з Михедом розвінчує міф про «православний Донбас», що його нині розкручує «русскій мір». І Поліщук підтверджує його неповторною історією про майстра Коробова: біля доменної печі «вже тридцять літ працює майстром робітник Коробов. Він чудовий знавець свого діла, незамінний спец-практик, без застережень відданий своєму ділу. Але одна закорячка в нього для місцевих комсомолят таки є: він баптист. Та якраз через те він не лається зовсім і, здається, не п’є».
На відміну від Поліщука, Михед зосереджується не на соціальних проблемах, які вибухнули в революціях 1917 року, а на проблемах ідеологічних, точніше б сказати, проблемах множинности і протистояння ідеологій. Ні, не подумайте, він не пускається в ідеологічні філософування, але насправді багато голосів у його книжці говорять саме про це. У Лисичанську здивований його наївністю провідник каже: «Фінанси невіддільні від політики. Краще тобі про історію писати, журналісте». Можливо, справді краще, якщо про фінанси писатимуть «Наші гроші», але зв’язок грошей і політики — саме так Поліщук свого часу пояснював французьку інтервенцію на півдні України: із 19 підприємств російського синдикату «Продуголь» 15 належали винятково французько-бельгійському капіталу. Синдикат уміло маніпулював залежним від нього урядом Російської імперії. Історія Донбасу — це не просто красива історія успіху кам’яновугільного басейну, який помітили і розвивали іноземні промисловці, це набагато складніший сюжет. І навіть пишучи про його історію, нікуди не подінешся від теми фінансів і політики.
Я знаю і бачу, що навіть у відгуку на книжку Михеда щедро цитую книжку Поліщука. Причина тому одна: «Я змішаю твою кров із вугіллям» можна (і треба!) купити й прочитати, а «Повість металу й вугілля» лежить на найдальших полицях у двох чи трьох столичних книгосховищах. Я не можу переказувати і спойлити Михеда, тому ось вам історії й цитати з Поліщука, щоб було ще цікавіше читати про кров, змішану з вугіллям.
Чи зрозумієте ви український Схід після цієї книжки? Чи зрозумів його автор? Завважте, що це лише спроба його зрозуміти, одна з багатьох, один із багатьох голосів про український Схід. А якщо їх мало — закинете ви мені, — то їх має бути багато. І між ними повинно бути не 86 років.
Читайте також: Олександр Михед. «Я змішаю твою кров із вугіллям». Зрозуміти український Схід (УРИВОК)
Саята Мурака. Дівчина з крамнички
На цю книжку я звернула увагу завдяки рекомендації Ярослави Стріхи в нашій з вами улюбленій рубриці тут . Тобто я вже й забула про книжку, аж ось український переклад про неї нагадав. Отож я заздалегідь знала, що промофраза на обкладинці «Чарівно та загадково, як Амелі» поцілила як сліпий на стежку: «Дівчина з крамнички» геть із протилежного світу, ніж Амелі.
Кейко вважають дивною, та вона й сама хоче стати «нормальною», щоб не засмучувати батьків химерними вчинками в школі, молодшу сестру — тим, що не має пари і не хоче її шукати, нечисленних приятельок — своєю дивакуватістю. Дівчина здобула вищу освіту, але якось випадково влаштувалася на пів ставки продавчинею в комбіні — цілодобовий мінімаркет, і от уже працює там вісімнадцять років. «Надходить ранок, і я знову стаю працівницею комбіні, коліщатком суспільства. Лише в такий спосіб я можу бути нормальною людиною».
«Дівчина з крамнички» — це не роман, а радше повість — чудовий термін для невеликих творів, від якого ми чомусь відмовилися (а деінде її взагалі вважають оповіданням чи новелою). Нехитрий сюжет, який можна вкласти в пару фраз. Зате психологічне хитросплетіння. Світ комбіні тісний і чітко прописаний, він як інструкція з користування, і в ньому зовсім немає місця для індивідуального «я». Ба більше, він диктує і спосіб життя поза магазином: шістнадцять років тому менеджер пояснив дівчині, що в її робочі обов’язки, за які їй платять зарплату, входить «фундаментальний обов’язок жити так, щоб приходити до комбіні в придатному стані». Проте саме тут, у крамничці, Кейко почувається «нормальною», на відміну від широкого світу, який сприймає її життя як відхилення від норми, що його неодмінно треба лікувати.
«Конформізм — це особисті спроби людини приєднатися до системи». Ні, звичайно, це не цитата з повісти Саяти Мураки. Це слова історика і громадського діяча Ігоря Козловського з книжки «Я змішаю твою кров із вугіллям». Так Козловський, зокрема, характеризує населення українського Сходу: «І конформізм тут якраз у тому, що люди не беруть відповідальності, у них бажання стати подібними до інших».
Продавчиня в комбіні — це безлика істота майже для всіх: вона людина тільки для рідних, колега ще для кількох осіб, але для більшости вона просто функція, гвинтик у злагодженому механізмі. Та, виявляється, система чатує на Кейко зовсім не в упорядкованому світі мінімаркету, а зовні. Кейко сумлінно намагається стати подібною до інших, приєднатися до системи: вона приймає до себе ледачого нехлюя Сірагу, аби тільки всі знали, що вона живе з чоловіком. Проте фіктивний союз двох диваків не рятує її від дальшого вторгнення системи у її життя, адже тепер вони повинні одружитися і народити дітей.
Бажання працювати в крамничці — це і є вчинок проти системи, це нонконформізм, бажання захистити своє «я», зберегти себе в стандартизованому світі. Що обере Кейко — бути собою чи бути коліщатком у системі? Саяка Мурата дуже делікатно порушує це глибоке екзистенційне питання. Делікатно настільки, що дехто може вважати її повість японською «Амелі». Натомість це справді дуже «східний» твір, адже це історія про пошуки людиною ідентичности в сучасному світі. Тут немає філософських роздумів, глибоких рефлексій. Кейко розповідає більше про те, на які полиці слід розкладати продукти та що у їхньому комбіні сьогодні товар дня. А проте вона мусить зробити вибір і робить його, свій екзистенційний вибір. І авторка дуже вміло перекрутила іншим боком усі напрацювання світової літератури про «маленьку людину», а Кейко і є такою маленькою людиною, — бути собою можна і в маленькій крамничці, а «великий світ» може стати в’язницею.
Хоча в книжці не зазначено, з якої мови її перекладали, ясно, що з англійської. Текст для читання просто взірцевий, залишається помріяти про ті часи, коли у нас буде достатньо перекладачів і перекладачок з японської, бо хороші редактори й редакторки вже точно є.
* * *
Сьогодні 29 травня — день народження Сави Голованівського, його 110-й день народження. Голованівський писав вірші, прозу і п’єси, але для мене він насамперед Поет. І, звичайно, сьогодні я перечитую його вірші.
Ніч кінчається віршем
і сумом кінчається вірш,
як дочитана книга,
рипить закриваючись рима,
і як тінь, одинокість
лягає на сірий папір.
Я закрию очиці
холодними дисками рук —
може, прийдуть до мене
забутими тінями друзі
і кімнату наповнять
диханням своїм і теплом!
Та, на жаль, про всі книжки, що їх читаєш, за один раз не напишеш. Хоча в сьогоднішній моїй «підбірці» таки справді бракує віршів. Тому ми не прощаємося з вами, як не прощаються шахтарі, спускаючись у забій, бо це погана прикмета.
