Криза – це коли все валиться з рук. Книжки валяться з рук найчастіше ще й буквально. Губляться на лавці в парку, кладуться не в ту сумку, позичаються невідомо кому, складаються в стоси біля ліжка. Не прочитуються, не дочитуються. Не кажучи вже про те, що про них не пишеться. Такий стан тривав у мене останні кілька місяців. Три книжки, які опинилися в цій добірці, дісталися зі стоса «битих файлів» мого хаотичного кризового читання випадково – втім, виявилися саме такими, які почали читатися (або ж раптом дочиталися) скрізь і практично неперервно. Щось у кожній із них виявилося такого, що допомогло переступити межу знесилення, зневіри й якоїсь тотальної втоми від життя. Чи…страху?
Бо насправді для мене поєднало ці три книжки в один сюжет те, що кожна з них у свій спосіб нагадала про те, чому я не мислю себе без читання і розмірковування про книжки. Кожна з них стала «перепусткою» в досвід чи навіть у цілу низку досвідів – індивідуальних, колективних, національних – якого моя власна життєва історія не дала б мені інакше, аніж через прочитання цих текстів. Переживання, що втілюється в книжці, книжка, що стає моїм переживанням. Криза – це коли, свідомо чи несвідомо, намагаєшся вберегти себе від якихось (чи узагалі надмірних) переживань. Читання ж – це стрибок у прірву, для мене передовсім у досвідовому сенсі. Кожна з цих книжок для мене стала знайомством із чужими страхами, зазиранням у очі власним – і переступанням уявних і реальних меж. Не те щоби це був універсальний рецепт виходу з кризи. Проте для мене спрацювало однозначно.
Сйон. Дитя землі
«По-перше, це красиво», – подумала я, вже кладучи в сумку свіженький хрумкий і блакитний, як уламок ісландських льодів, примірник ще аж на Книжковому арсеналі. По-друге – на той час про Ісландію я знала аж те, що там холодно, дорого, тротуари з підігрівом, а ще там фантастично, безмежно й інопланетно красиво. Ну, і що Бйорк, а Сйон, як потім прочитала, близько товаришує із відомою на весь світ співачкою, що зробила відомою на весь світ свою країну. По-третє, як мені розповіли на тому-таки Арсеналі, Віталій Кривонос – чи не поодинокий (с) в Україні перекладач із ісландської. І по-четверте, ісландська література. Що я знала про неї на той момент? Нічогісінько. Чи хотілося познайомитися? Безумовно.
Криза сталася потім. Але десь між кризою й Книжковим арсеналом сталося майже випадкове знайомство зі ще одним продуктом україно-ісландської колаборації – фільмом «Гірська жінка: На війні», який зрежисував Бенедикт Ерлінґссон. Та сама зелено-синя кольорова гама афіші й самої картинки фільму (точніше ісландської її частини) й дивовижне вплітання українського колориту, образності й виразності у якусь аж сувенірну вихолощеність Ісландії. Дівчинка Ніка з України стала тим, чого бракувало успішній і рішучій на позір Хадлі для повноцінного втілення її бунту – а мене, поки дивилась, не відпускало враження, що українська й ісландська культури, як і долі цих двох дівчат, парадоксально доповнюють і потребують одна одної. Щоби відсторонитися від власних переживань, подивитися на них іншими очима й дати собі шанс все переосмислити.
Восени згадка про фільм нагадала й про книжку. І вона виявилась тим шматком льоду (щоби не сказати – відром холодної води), якого потребувала моя розпалена голова. Текст Сйона, як ніякий інший, дозволив відчути себе сторонньою й відстороненою. Він холодний, прозорий і стрункий, із рівним, простим синтаксисом (подяка перекладачеві за це), із збереженням притчевої структури навіть у непритчевій частині сюжету. І якщо на початку ще можна було, тримаючи в голові Ібсенового Брана з однойменної драми з його екзистенційною тугою серед снігів, почуватися більш-менш впевнено, то колю притча закінчилась і почався сюжет, довелося визнати: ні на що подібне в свої читацькій практиці я ще не натрапляла.
На сніжно-білому тлі краще проступають контури – і залишених слідів, і покинутих предметів. І сюжетні замальовки, і самі персонажі Сйона виписані саме такими – точеними, рівними, деталізованими, проте без жодної надмірності. Тим яснішими й природнішими виглядають події роману та взаємозв’язки між персонажами: ми не одразу розуміємо, де закінчується притча й починається реальність ХІХ століття, як і не одразу вловлюємо, що Абба, врятована з кораблетрощі дівчинка, яка говорить із квітами – потерпає від недуги, через яку їй ніколи не стати повноцінною частиною спільноти.
Читайте також: Наталія Петринська. «Дитя землі» Сйона: чесно про головне
Персонажі роману, буденно добрі вони чи інфернально злі, більше нагадують дітей на середньовічних гравюрах, аніж дорослих, віддалених від нас на два століття. Не раз вже писали, що «Дитя землі» – роман про інакшість, проте для мене він як був, так і залишився найбільше про самотність. Не пафос ніцшеанської надлюдини-Брана, а радше тихе, світле усвідомлення того, що єдине, що залишається – бодай спробувати відігріти іншого серед суцільних снігів. І хоч до самого кінця історії я відчувала себе недолученою до культури, яка її створила, настрій, який лишила по собі книжка – десь такий самий світлий і печальний, як коли дивишся на відбиток свого сліду на снігу. Першому в році, який випав за кілька днів по тому, як я дочитала Сйона.
Марина Абрамович. Пройти крізь стіни
«Двоє всесвітньо відомих митців пройшли Великою китайською стіною, щоб…розлучитися?» Здається, так звучав заголовок прочитаної мною в років 7 чи 8 замітки в газеті «Факты и комментарии», яку передплачували мої батьки. З дитячої енциклопедії видавництва «Росмэн» (такі багато в кого були тоді) я знала, що Велика китайська стіна є однією з найбільших і найвеличніших споруд в історії людської цивілізації. І хоч я вкрай мало знала тоді про стосунки між людьми, від цієї історії мені стало невимовно сумно. Двоє митців, Улай (дивне ім’я) і Марина Абрамович (нормальне ім’я), мріяли вирушити Великою китайською стіною з різних її кінців назустріч одне одному, щоб зустрітися посередині й одружитися, але натомість пройшли цей шлях і розійшлися назавжди. Чому так сталося, в замітці не писали – але історія засіла мені в пам’яті аж до вступу в університет, і що далі я про неї думала, то більше переймалась її трагічністю. І то сильніше хотілося дізнатися більше деталей. Але було нізвідки.
Коли у мене тільки з’явився модемний інтернет, ім’я Марини Абрамович стало одним із перших, що я ввела в пошуковий рядок браузера. Статті про її перформанси відняли у мене сон на багато ночей: складно було повірити, що людина стільки десятків років свідомо напоказ випробовувала межі свого тіла, щоб створити якийсь цілковито новий вимір мистецтва. «Яким би тоді мав стати текст, який написала ця жінка?» – з такою думкою в свою арсенальну торбу з книжками я поклала український переклад автобіографії Марини Абрамович вісім років потому. І кращого кризового чтива я не могла б собі уявити.
Сйон допоміг відсторонитися. Марина Абрамович та її історія – навпаки, змусили включитися настільки повно й сильно, як мало що могло би ще. Це вже не просто перелік і опис перформансів – це та історія, повна обмежень, розчарувань і боротьби, яка стояла за ними. Складні стосунки з родиною, життя в умовах безлічі реальних і метафоричних обмежень, поступове прийняття власної тілесності й сексуальності – й відчайдушний пошук способу розказати світові свою історію. Так, щоб глядачі, на очах яких вона відбувалась, теж «проходили крізь стіни», глибоко, тілесно, майже тваринно.
Життя Марини Абрамович – випробування на розширення меж власного тіла й свідомості, але водночас і глибоке дослідження феномену людського переживання й того, як це переживання трансформується в мистецтво. І це не «чисте мистецтво» заради лише мистецького акту, а таке, яке реально змінювало б (і змінювало) людську культуру й свідомість. Соціалістичний Белград, лондонська фабрика іграшок, старий фургон «Сітроен», будинок-наркопритон у Амстердамі, аборигенське селище в Австралії, богемний Нью-Йорк – Марина Абрамович міняє життєві локації, занурюється в різні культури й випробовує духовні практики так само рішуче й безстрашно, як і міксує це все у перформансах, які створює. І як пропускає все побачене й пережите через власну життєву історію, розширюючи можливості відчувати, аналізувати, усвідомлювати – як мисткиня і як людина.
Як і більшості українських читачів і читачок автобіографії Марини Абрамович, я не бачила на власні очі жодного її перформансу. Проте цей текст і те, як він написаний, є так само не чим іншим, як наочним втіленням «методу Абрамович». Він залучає до співдії настільки сильно, глибоко й на всіх можливих рівнях, що під час читання цілком повноправно, без сорому й страху, відчуваєш себе співтворцем цієї історії.
Матіас Енар. Компас
Останнім часом в українському сегменті фейсбуку популяризувалися бібліофільські словечка з різних мов на позначення явищ, понять чи відчуттів, знайомих кожному любителю книжок, для яких в українській мові не знаходиться влучного слова. Як, скажімо, «цундоку» – бажання купувати книжки попри те, що на полицях стоїть безліч вже куплених і ще не прочитаних. Має бути в якійсь із мов і таке спеціальне слово для книжок, які не дочитуються – як і, напевно, для таких, які читаються ну дуже поволі й дуже довго. Для мене саме таким став роман Матіаса Енара «Компас» – дуже інтелектуальний і дуже громіздкий у всіх сенсах текст саме от із тих, для читання яких найкраще підходить затишне крісло з торшером біля каміна, а не потяг київського метро на червоній гілці о восьмій ранку. Втім, останнім часом мені часто більше немає чого «запропонувати» книжкам, тож і не дивно, що з деякими з них співдія й порозуміння складаються, кгм, непросто.
Книжка вийшла в українському перекладі ще рік тому. В центрі сюжету двоє науковців – віденський дослідник музичного мистецтва Франц і палка фанатка Сходу у всіх його мистецьких і не лише проявах Сара, і дивна історія їхніх стосунків на тлі ще дивнішої й химернішої взаємодії двох культурних модусів, європейського та східного. Тема не нова, сказано й написано чимало, писати про це в 2015 році поверхово чи узагальнено – несолідно й безсенсовно. Цим роману Матіаса Енара точно не дорікнеш: роман добре пропрацьований, деталізований, ідея символічного «примирення» Сходу із Заходом через взаємовпливи у мистецтві й різноманітні історичні епізоди розкрита й виписана просто-таки філігранно. Навіть підготовленому читачеві знадобиться чимало часу, щоб вникнути в текст і осмислити його, книжка точно не на один вечір і, мабуть, навіть на один місяць. Розуміючи, що зі своїм ритмом життя я ніколи не знайду достатньо часу, щоб за один «захід» осилити бодай сотню сторінок підряд, я читала його потроху, тому й картина складного шляху Франца й Сари – Відень, Париж, Балкани, Туреччина, Сирія, Індія і поступове, дуже повільне зближення – складалася у мене, як пазл на кілька тисяч шматочків.
Поезія, листи, статті, захисти дисертацій в Сорбонні, зустрічі за кавою у Відні, сповіді сирійських пожирачів опіуму. Багато інформації, багато контекстів, безліч культурних особливостей. Останні п’ятдесят сторінок цього, здавалося, нескінченного пазлу, який через довгі перерви щоразу починав збиратися практично спочатку, припали якраз на вибирання з кризи після Сйона й Марини Абрамович – і на хвилі піднесення й відновленої віри в себе я вирішила таки спробувати здолати цього неподоланного «боса», готова розплутувати чергові завитки химерного текстового візерунку. І фінал роману (спойлери!) із листом, у якому Сара зізнається Францу, що весь цей час кохала його (в ході сюжету це аж ніяк не очевидно), виявляється десь як останній шматочок пазлу на кілька тисяч шматочків, який не підійшов. Бо він узагалі з якогось не цього пазлу. Тобто вся оця складна, химерна, продумана до дрібниць текстова споруда знову опирається на – той самий вічний оскомний сюжет про кохання? І можна було не проходити всього цього шляху, а просто, скажімо, одружитися десь іще на самому його початку? Серйозно?
…і десь тут я зрозуміла: криза остаточно відступила. Тепер – точно читатиметься.
