Гратися і говорити: «Світила» як формалістичний каприз

Роман «Світила», лауреат Букера-2013, нещодавно опубліковано українською. Свого часу вісімсотсторінковий текст та його двадцятивосьмирічна авторка встановили два рекорди – вони стали, відповідно, найдовшим романом, що отримав Букера, та наймолодшою лауреаткою премії. Поза цими формальними відзнаками, та й, врешті, поза самим Букером, книжка варта уваги українського читача.

На рівні сюжету «Світила» – це детективна історія. У розпал «золотої лихоманки» до новозеландського містечка Гокітика прибуває в пошуках нового життя та кращої долі молодий адвокат. Ще в дорозі, у трюмі корабля, він стикається із містичною подією й, охоплений роздумами, приїздить до готелю, де стає випадковим учасником таємної зустрічі. Стривожені втручанням учасники зустрічі влаштовують адвокатові своєрідну ініціацію довгою бесідою, і в результаті стає очевидним, що загадка, свідком якої той став на кораблі, якимось чином пов’язана із нещодавніми загадковими подіями у місті. Тут є все, що потрібно для справжнього колоніального детектива з елементами містики: загадкова смерть, незрозуміле золото, зникла персона, непритомна повія, таємничий постріл, готичний злодій зі шрамом, два китайці, тубілець маорі, підроблені підписи, опіумна залежність, кровна помста, любов, дружба і спіритичний сеанс.

Читач, до слова, також проходить випробування бесідою. У «Світилах» говорять усі й багато, і вся перша частина (а це майже половина книги) виявляється естафетою історій, які розповідає автор від імені своїх героїв і замість них, нібито намагаючись нівелювати незграбність оповіді від першої особи. В результаті ми маємо вислухати і авторку, й персонажів, а якнайкраще відчути реальність цієї довгої та вишуканої ініціації на психофізичному рівні допомагає вага книги, що відчутно (але й приємно) втомлює руки.

Детективний сюжет роману Каттон підпорядковує астрологічному. У своїх інтерв’ю письменниця зізнається, що свідомо формувала характери героїв відповідно до їхніх знаків зодіаку, а події кожної з частин прописувала згідно з положенням зірок, яке, натомість, вираховувала за допомогою онлайн-програми (!). Попри це, астрологічна обізнаність жодним чином не наблизить читача до розв’язки сюжету. Та й узагалі жодного сенсу в тому, щоб пробувати запам’ятати чи проаналізувати зодіакальні деталі «Світил», – немає.

За умови мінімального читацького бекграунду тут-таки приходить осяяння: «Світила» не цікаво читати як книжку, у них цікаво гратися, варто тільки зрозуміти правила гри. Сюжет велетенської за обсягом книги виявляється формалістичним капризом авторки, що вирішила поставити собі майже математичну задачу і блискуче впоралася із її виконанням. Аналогічний підхід Каттон застосовує і до роботи з жанром.

«Світила» – це, безумовно, вікторіанський роман. Саме так його ідентифікують численні анотації – і, дійсно, текст повністю вкладається у трафаретні рамки «довгої» психологічної прози із десятками ретельно виписаних персонажів та рясними авторськими відступами. Але за найтоншою психологічною деталлю, за кожним реченням на кшталт «він не любив, коли його змушували ділитися власними поглядами», «він любив удавати, що дотримується якоїсь таємної стратегії», чи «він ненавидів будь-які вияви себелюбства в собі самому», – чути молодий задирливий сміх авторки.

Не дивно. «Світила» є водночас романтичним пригодницьким романом, тим самим, на протидії якому і почала розвиватися вікторіанська література, і тим, який відмовляється від саморефлексії героїв та тонкого психологізму, зосереджуючись на емоції, дії, екзотиці. Локацією основних подій «Світил» є молоде амбітне містечко на краю світу. Детективна лінія розвивається у ті наївні та незіпсовані наукою часи, коли достатньо було, щоб людина вважалася старою, немічною та такою, що полюбляє випити, аби смерть її вважати пояснюваною і не мати підстав підозрювати вбивство. Довгі підзаголовки, що починаються словами «Розділ, у якому…», непрозоро й весело відсилають до «Вершника без голови» чи «Острова скарбів»…

Ще веселіше стає тоді, коли роман перетворюється на модерністський, а оповідь обережно, але впевнено стає дибки й уперто вислизає з будь-яких жанрових визначень, як воно і має бути, коли авторка щиро й професійно грається. Цікаво, що перетворення ці хронологічно збігаються з моментом, коли в тексті починає розкриватися тема кохання: це кохання ніби прочиняє вікна і запускає свіже повітря – до «Світил» на повнім ході вдирається сучасність. Закохані розмовляють геть іншою мовою, використовують інтонації та словосполучення з іншого століття, захлинаючись та захоплюючись, наче герої умовної «Амелі» (уклін перекладачеві Володимиру Панченку, котрий зумів цю ритміку передати). Темп оповіді пришвидшується, підзаголовки міняються місцями із текстами розділів.

Врешті решт, «Світила» виявляються шалено енергійною метапрозою – твором, у рамках якого найголовнішим завданням автора є сам процес розгортання тексту, дослідження його можливостей та ефектів. Після титанічної дослідницької роботи авторка ніби розклала перед собою нотатки й зоряні карти та зайнялася тим, що англійською називають to tell a good story, – і отримує від цього величезну насолоду. На щастя, переклад Панченка – максимально якісний за відсутності україномовного контексту для такого рівня жанрових романів – зберіг все, що треба було зберегти: і насолоду, й гру, і хорошу історію.

Читайте також: Ярослава Стріха. Непевні «Світила» Елеанор Каттон