Ніч — час співпричетності. Можна не впізнавати одне одного вдень, але нічна людина завжди відчуває таку ж нічну. Ледь помітні темні кола під очима, трохи нервове стискання рук. Чуєш? — Чую. На зв’язку «Радіо Ніч».
У читачів вже є традиція чекати на романи Юрія Андруховича. А в нього є традиція від наших очікувань утікати: то мемуари видасть, то під однією обкладинкою збере серіальну антологію про кров, любов і юстицію. Нарешті дочекалися: тут і найвибагливіший критик не пручатиметься: «Радіо Ніч» — безумовно, роман.
Це вже сьомий роман Андруховича, і в центрі більшості з них — митець (бо хочуть автори чи ні, вони шукають образи в собі). Цього разу головний герой — музикант, що пам’ятає часи пікової популярності власного рок-гурта. Трохи фінансовий шахрай, більше революціонер і, безумовно, трикстер та вічний фланер. Музикантів і філологів серед персонажів, до речі, найбільше: навіть директор швейцарської в’язниці, де чимало місяців проведе головний герой, — викладач мови і літератури.
Чергового мінливого героя із тисячею облич звати Йосип Ротський. Йосиф? Йозеф? Ойсип? Це не так важливо, бо ж персонажі «Радіо Ночі» не застигають, а змінюють образи, обличчя і координати, 3тікаючи від остаточної фіксації. «Йосип Ротський. Претензійний гібрид Бродського і Рота — на перших же сторінках представляє автор свого героя. — Він у жодному разі не є черговою біографічною фікцією». Що це, коли не самоіронічна шпилька? Так, Бродський — точно не герой Йоса, а от Вінграновський, Хвильовий і Джонні Кеш — його кровні родичі.
У юні роки Ротський-музикант швидко набуває слави, однак так само швидко її й утрачає. Наприкінці в нього лишається лиш одна фанатка, втім, найвідданіша — відлюдькувата Аніта, що виросла на касетах, дисках, треках клавішника Ротського. Почувши його вперше у дев’ять років, Аніта не може забути високого, схожого на птаха піаніста з гурту «Доктор Тагабат». Вічного підлітка, якому властиві і юнацькі поривання, і самовихваляння, і свіже, ясне сприйняття світу.
15 років потому вже забутий світом Ротський грає окрему програму на прохання одного з культурних фондів, й Аніта після виступу просить кумира підписати диски. Між ними блискавично зав’язується розмова-вечеря-роман, де переслідувач і переслідувана постійно міняються ролями. Невдовзі «Доктор Тагабат» возз’єднується і дає один-єдиний концерт на фестивалі живої музики. Після виступу Йосип падає з даху військового сховища і мало не гине. Виходжує його вірна Аніта. Знову змінилися маски: тепер він — маленький і безпомічний, а вона — дужа й рішуча. Поламаний і закривавлений Ікар пропонує Аніті завжди бути разом, однак забуває пропозицію, щойно одужує. Тут двійництво виявляється ще й на фізичному рівні: Ротський із переламаними ногами й ребрами — ідеальний чоловік. Гнучкий і вправний Ротський-піаніст — нестерпний та егоїстичний.
Невдовзі на батьківщині Ротського стається революція. З барикадами біля консерваторії, вогнем і розстрілами. На вулицях виростають із землі численні фортепіано — і Ротський їде у столицю підтримувати грою протестувальників, що повстали проти жорстокого Ескадрону Б. Не дуже завуальовано, правда?
Після прямого попередження, що «росіяни вже тут», Йос опиняється в еміграції у місті Носороги — перлині Центрально-Східної Європи. Воно недарма називається як одна з найвідоміших п’єс Йонеско — різні втілення носорогів вигулькуватимуть тут і там. Однак і в інтернаціональних Носорогах Йосип відчуває на собі тяжкий погляд режиму, а тому постійно готується до смерті, напружено чекає замаху і міркує щоранку, яку б сорочку вдягти, аби кров від пострілу було видно. Такий собі Петлюра й Христос в одній особі. В еміграції Ротський швидко перетворюється в очах городян на героя опору: ходять чутки, що він мало не єдиний рішуче боровся з передостаннім у Європі диктатором і тому опинився у розстрільних списках (останнє — щира правда).
Утім, Носороги не стануть останньою зупинкою Йосипа. Загроза змусить його знову вирушити в дорогу, і цього разу блукання стає самоціллю. Що безладніші стрибки мапою, то менше шансів бути вбитим. Цього разу Йоса супроводжуватиме чи то шпигунка, чи то наймана вбивця, чи то гакерка Аніме. Коротше, класична партнерка харизматичного персонажа, який уже не претендує на роль Бонда, але досі подобається жінкам. Теплі грецькі острови, холодні скандинавські міста — ці двоє ніби заклалися стерти скретч-карту Європи. Утім, колись-таки доведеться зупинитися.
Простір у романі Андруховича набуває барокових вимірів. Наприклад, в одному з перших епізодів маємо типовий вертеп із пекельним нижнім поверхом, людським серединним та небесним верхнім. Квартира, у якій мешкає Йосип Ротський, розташована над клубом «Хата морґана», де пахне сіркою і біснуються всі можливі типи грішників, щоправда, кожна група — у строго відведений день. У гості до Йоса час від часу заходить господар клубу Меф (так, якщо персонаж грає роль спокусника, то він — обов’язково «Меф, але не Мефістофель»). До речі, Меф — ще й орендодавець середнього поверху, що має натякнути читачеві, під чиєю владою опинився людський світ. А в самого Ротського живе крук на ім’я Едґар — романтичне небесне створіння. Нескладно здогадатися, хто тут за що відповідальний.
«Ви над нами, як той Бог, Йос», — солов’єм розливається Меф. І недарма розливається: спільноті потрібен лідер, і ним має стати, на думку Мефа, Ротський. Спільноті — себто емігрантам, бо ж пів країни виїхало, аби не лишатися у державі, де чергова революція зазнала поразки. Тепер вони вимагають власного Мойсея, тільки замість пустелі тут Носороги. У Мефа ж мотиви егоїстичніші: у своєму пеклі він хоче мати особистого Орфея, а тому просить колишнього піаніста Ротського виступати в клубі щочетверга. Оплата — часом.
Є ще одна цікава деталь. У підвалі «Хати морґани» ще від XV століття була катівня із вигадливими технічним спорядженням — ну хіба ж не пекло на землі? Потім там заснували порохівню (ага, і сіркосховище — подумає читач), нарешті — винарню «Під тортурами» (до речі, цілком уявляю собі такий сучасний заклад мережі FEST). Тепер внизу — клуб, над яким винаймають квартири дивні приїжджі. «Катівня. Виноградник. Дім» — навмисна ця алюзія чи випадкова, невідомо.
Відсутньо-присутніх авторів у тексті безліч, однак особливе місце серед них посідає Хвильовий, до якого сходяться численні нитки: насамперед — клуб «Хата морґана» і музичний проєкт Йоса «Доктор Тагабат». Нікуди не подітися і від Шекспіра. Йдеться не лише про гамлетівську натуру Ротського, а й про п’єсу, заховану всередині книжки — Андруховичів варіант трагедії про країну, де все зогнило і дійшло до межі, а тому настав час убити диктатора.
Персонажі Андруховича і обставини нам давно знайомі і звичні: йдеться про Східну і Центральну Європу, вправного шахрая, що протистоїть диктаторам, навіть улюбленого Роберта Вальзера згадано разів зо п’ять. Втім, окремі зауваги у романі аж надто злободенні й новинні, аби ми не забували, коли ж текст було написано. Короткий абзац про коміка-початківця, якого мало не силоміць десантували у крісло очільника держави. «Розстрільні списки», де перераховано активістів і розслідувачів корупції, що потрапили під гарячу руку громадянської організації «Ліга асенізаторів національної єдності». І навіть ймовірність виживання фінансового махінатора найвищого класу Джефрі Субботніка, з яким Йос знайомиться у швейцарській в’язниці, не видається випадковою: 73 відсотки, що операція призведе до смерті, а 27 — що порятує.
Субботнік — ще один суперечливий персонаж цього барвистого світу. Він вірить у безсмертя і вирішує пожертвувати всі гроші Центру, який шукає ліки від зникнення. Барон Субота і зомбі? Хто зна, але звучить перспективно. Дні тижня у романі — ще один ключ до прочитання, навіть улюблену книжку Йосового батька згадано не випадково.
То хто ж такий тоді той Йос? Звісно, упалий янгол, а ще — божий син, недарма Ротський часто згадує божественну природу тата. І, звісно, втілення ідеального митця: непрактичного, відірваного від дійсності, аж демонстративно романтичного. Музика тут виявляється універсальнішою за літературу, точнішим втіленням абсолютного мистецтва. Ймовірно, бо музику годі зафіксувати, і кожна п’єса — лише один з варіантів її виконання, тобто автор змушений повсякчас перестворювати власні композиції. Процес самореалізації унеможливлює для митця звичне людське щастя, зокрема родинне. Ротський просто не може бути з Анітою, бо тоді загрузне у бутті, втратить пір’їнчасту легкість, про яку згадує лікар, що витяг Йосипа майже з того світу. І не може бути з Аніме, бо на цей раз вона легша і Ротський затягне її у своє болото. Він може бути хіба зі Смертю — головною коханкою митця. «Тричі мені являлася любов», — неохоче зацитує Йосип в одному з епізодів. Пам’ятаєте, куди веде третя кохана у Франка? «У пітьму».
Синестезійний, суперечливий, ностальгійний текст написав Юрій Андрухович. Безумовним лишається одне: такі романи слід читати вголос, а ще краще — слухати. «Я був не я, а Йосип Ротський», — заявляє оповідач. «Йосип Ротський — це я», — відгукнеться читач.
