Роми, українці та інші: спроба літературної розмови

 

Книжка «Шлях (до) ромів» – літературний, мистецький вимір непростого й дискусійного для сучасної України питання взаємин ромської громади з іншими групами нашого суспільства. Антологія малої прози з’явилася друком у видавництві «Видавництво» за підсумком роботи літературно-мистецької резиденції «СпільноART» у 2019 році, присвяченої саме ромській тематиці та організованої Ромською програмою Міжнародного фонду «Відродження». А упорядником її став історик і публіцист Роман Кабачій.

Головна проблематика антології «Шлях (до) ромів» досить очевидна й переходить із одного тексту цієї книжки в інші (досить чітко означаючись уже у вступному есеї «Амбівалентність відчуття іншості» Альони Казанської). По-перше, це стереотипи абсолютної, величезної більшості населення України стосовно ромів. Стереотипі добре відомі, а-ля «усі цигани крадуть», і побудовано їх за принципом старої доброї колективної відповідальності, а до чого призводить активне застосування такого принципу, нескладно дізнатися з історії, наприклад, ХХ століття (з якою дуже виразно й ганебно кореспондують нещодавні напади на ромські поселення в Україні). По-друге, внутрішні проблеми самої ромської спільноти – надмірна закритість і брак освіти, архаїчність, гендерний дисбаланс, бідність, криміналізація (яка, натомість, живить і наївно «виправдовує» навколишні стереотипи й нелюбов).

Переважно з цими темами й узялися попрацювати 18 літераторів і літераторок (Андрій Любка, Андрій (Банди) Шолтес, Любов Якимчук, Микола Бурмек-Дюрі, Любов Єремічева, Альона Казанська, Ростислав Кузик, Олена Марчук, Петро Русанєнко, Люба-Параскевія Стринадюк, Андрій Тужиков, Катерина Гладка, Ольга Мацо, Єва Райська. Анастасія Холявка, Любов Базь, Каріна Санлайф та Ірена Яніцька) та четверо художників і художниць (Олена Гаврищук, Наталія (NONA) Журавчак, Тиберій Йонаш та Тетяна Литвин, також над оформленням працювали Юрій Барабаш та Ілля Стронґовський). Варто наголосити, що частина з них мають властиво ромське походження і/або належать до ромських громад. Такий формат і такий проблемний фокус для сьогоднішньої України, звісно, досить ексклюзивний. Можна навіть сказати, це лише спроба конструктивної літературно-мистецької взаємодії. А тому не дивно, що книжковий результат вийшов естетично дуже строкатим. Зрозуміло, втім: на даному етапі для упорядників і для самих авторів над естетикою переважає тематика. Саме вона привертає увагу пізнавальним ефектом і запереченням стереотипів.

Один із головних тематичних мотивів «Шляху (до) ромів» – вихід окремих ромів за межі консервативної громади й оточення, долання стереотипів і ненависті з боку людей інших національностей («гаджо») й самоствердження як вільних самодостатніх особистостей, які не забувають свого коріння. Дещо патетично, але й позитивно. Так, Єва Райська зображує ромського хлопчика – від нього відвернулися свої, його зневажають чужі, але він зумів знайти свій шлях: шлях клоуна. А в оповіданні Каріни Санлайф ми бачимо також непросту історію становлення художника на ім’я Тібі. З часом він навіть відкриває художню школу для ромських дітей. В образі цього художника вгадується, до речі, можливий прототип – один з ілюстраторів книжки, Тиберій Йонаш, засновник школи мистецтв «Rom-art» на Закарпатті. Що ж до героя тексту Петра Русанєнка «Як я хотів украсти коня, або Роздуми напіврома про табір», то він, здається, хоче наважитися просто виїхати за кордон, щоб розпочати якесь зовсім інше життя, не маючи, правда, про нього виразних уявлень.

Інші твори «Шляху (до) ромів» зосереджено на бідах і несправедливостях, що їх приносять упередження. В Ірени Яніцької молодий і бідний, але чесний ром рятує чоловіка з кримінальними нахилами – і сам потрапляє під арешт. В Андрія Тужикова гидливе ставлення до ромів поєднується з ревнощами та закінчується вбивством. Ростислав Кузик розповідає про українського хлопчика, якого під час повені рятує його одноліток із ромського табору. Тоді ж з’ясовується, що крадіжки, приписувані громадською опінією цьому табору, вчинив зовсім не ром. Зате в оповіданні Олени Марчук «Свято для Рамеша» ромська родина у, здавалося б, безвихідній матеріальній скруті отримує несподівану допомогу від сусідніх родин інших національностей.

Метафоричне й містичне чуття іншості, наближення до інших (а часом і символічне перетворення на них) сповнює тексти насамперед Ольги Мацо та Анастасії Холявки. «Містичний психологізм» притаманний оповіданню Катерини Гладкої. Любов Базь працює з іншістю на рівні психології, сказати б, побутовішої – її героїні заради «нормального життя» намагаються приховати своє ромське походження. Любов Якимчук дещо по-конструктивістськи вибудовує свій портрет ромської родини довкола образу цигарки-самокрутки. На іншому ж естетичному полюсі книжки – Микола Бурмек-Дюрі, який у своєму письмі сповідує барвисті фольклорні традиції.

Окремо перебувають у цій антології тексти Андрія Любки та Банди Шолтеса. Втілені в різних жанрових структурах (у Любки – наближено до культурологічно-мандрівних іронічних нарисів, у Шолтеса – до ефектних побутових оповідок), вони по суті розповідають одну й ту саму історію: як наратор, проживши все життя неподалік ромів, так і не зміг, не зумів, чи не схотів по-справжньому «перетнутися» з ними, торкнутися їхнього життя і культури. Андрій Любка, наприклад, описує, як намагався то допомогти з транспортом мандрівним ромським бляхарям, то вписатися в «бізнесові» схеми якогось барона – все заради «літературної розвідки», можливості побути разом з ромами, але останні щоразу такої близькості уникали. Перше враження: що такі тексти, ці, як казала поетка, «не-зустрічі», взагалі роблять в антології? Утім, після прочитання цілої книжки розумієш: поряд із творами зовсім іншого характеру, саме ці речі найвиразніше сигналізують про елементарне непомічання й нерозуміння. Чи ця проблема не складніша за стереотипи чи консерватизм?

І на останок про те, що, як на мене, могло би добре доповнити «Шлях (до) ромів». Насамперед це поезія. Вона-бо інколи особливо добре спрацьовує там, де триває лише намацування мови й тону для розмови про те, про що раніше розмовлялося мало й неохоче (а ромсько-українська тема, безумовно, така). Не завадило би також, наприклад, інтерв’ю з кимось із ромських письменників, митців, розмова про ромську літературу чи ще щось таке, суто документальне. Адже немає сумнівів, що читачі шукатимуть в антології не лише красного письменства, а й інформації.