Чи знаєте ви, що голосних в українській мові приблизно в п’ять разів менше, ніж приголосних? Чи чули ви про нескладотворчі звуки? А про літеру Шредінгера? Чи відомо вам, що шиплячі постійно мімікрують під інші приголосні української мови?
Якщо чесно: ви все це знаєте. І навіть якщо вам здається, що ви гадки не маєте, за яким принципом слід вимовляти ті чи інші звуки, ваші мовна свідомість і мовленнєвий апарат роблять це бездоганно.
Книжка «Чути українською» не змушуватиме вас учити правила чи зубрити мовні закони. Це вже робила колись ваша вчителька української мови та літератури. Завдання книжки — пояснити, за якими правилами й закономірностями працює звукова система, а ще — чому наша абетка майже досконала. І, звісно, переконати вас, що українська мова — це надзвичайно цікаво, легко і місцями навіть корисно.
Вступ
Вивчення будь-якої мови починається із засвоєння її звуків і літер, які ці звуки позначають. Хай як прикро, але я одразу ускладню: звуки і літери — не одне і те саме. Навіть гірше: звук позначається літерою, проте не кожна літера позначає звук. А поки ви обурено відкладаєте цю книжку зі словами: «Ну нормально ж сиділи!» — я розповім, що таке літера і навіщо вона потрібна.
Літера, або буква, — це графічний знак, який використовують для позначення певного усталеного в мові звука, поєднання звуків чи й узагалі — звукової відсутності. Складно? Повірте, це не складно, складно було, коли в людства взагалі не було літер. І айфонів. І інтернету. Хоча ні, без айфонів усе-таки було якось більш-менш.
До усвідомлення, що мовлення можна фіксувати на письмі за допомогою букв, людство йшло доволі довго, так довго, що можна було би домотати вашу фейсбук-стрічку до самісінького кінця, до того ж кілька сотень разів. Потреба передачі інформації за допомогою письма виникла приблизно в V столітті до нашої ери, хоча насправді дата ця дуже умовна. Моменту, коли людина зробила першу фіксацію своєї думки, уявлення чи знання за допомогою графічного знака, нам, очевидно, уже ніколи не дізнатися. Проте відомо, що починала вона з піктограм (зображень), які наносила на різні поверхні — камінь, дерево, глину тощо. Піктограми змальовували цілі ситуації, а пізніше відображали й поняття. Це міг бути примітивний малюнок, що зображав процес (наприклад, полювання), родинні стосунки, певну важливу подію, ритуал тощо.
Звісно, ви чули про наскельні малюнки, які сягають тисяч років у минуле. В Україні вони теж є — у скелях Кам’яної Могили на Запоріжжі. Такі зображення називаються петрогліфами, але не від імені вашого сусіда Петра, який, безперечно, нагадує первісну людину, а від грецького петрос — «камінь». Учені стверджують, що скрізь, де колись жила людина і де був камінь, можна натрапити на такі давні письмена.
Загалом піктографічне письмо — неабиякий прорив у культурній еволюції людини, адже воно засвідчило її здатність до абстрагування і бажання передавати інформацію в часі й просторі. Те, що піктограма — продукт людського генія, підтверджує її незгасна затребуваність у часі. Адже навіть сьогодні піктограмками забиті наші сучасні телефони, бо вони зручні та практичні: у маленькій картинці доволі легко відобразити зміст усіляких додатків, програм і соцмереж.
Оскільки двигуном прогресу для людини є лінощі, із часом вона зрозуміла, що малювати цілі картини на стінах печер, аби передати сучасникам і нащадкам якісь повідомлення, — напряжно. І перейшла до ієрогліфічного письма. Воно абстрактніше й досконаліше за піктограми, адже в невеликому графічному знакові — ієрогліфі — можна закодувати ціле поняття. Наприклад, у давньоєгипетському ієрогліфі , що нагадує гори, закладене поняття «чужої землі, іншої країни».
А сучасний японський ієрогліф 車, який колись означав «віз», тепер відображає поняття «автомобіль», хоча ієрогліф, як і раніше, графічно зображає віз (вид згори). Ієрогліфи вдосконалювалися, ускладнювалися, набували різних змістів, але їхня проблема полягала в одному — у надмірній кількості. Попри те що ієрогліфічне письмо в деяких культурах зберігається донині, у світі воно не закріпилося саме тому, що ККД творення нових графічних знаків на тлі бурхливого розвитку навколишньої дійсності виявився нульовим, якщо не від’ємним. (Це я так розумно спробувала пояснити, що придумувати на кожне нове поняття новий ієрогліф людям, знову-таки, напряжно. А уявіть: мало того, що придумати, — а ще ж пояснити решті людей, а ще ж запам’ятати!). Ви можете заперечити, що, наприклад, у Японії й Китаї ієрогліфи збереглися і використовуються абсолютно спокійно. Насправді не абсолютно і не зовсім-таки спокійно: поряд з ієрогліфами (китайського походження) японці послуговуються власною складовою азбукою, тобто пишуть складами. А от китайці — вперті, бо їхня писемна культура налічує тисячі років, тому вони чесно послуговуються саме ієрогліфами, яких у їхній мові близько 50 000 — і вивчити весь цей обсяг переважна більшість населення Китаю неспроможна навіть протягом усього свого життя.
Тож людство викинуло приголомшливого еволюційного коника й дійшло геніального висновку: фіксувати всі можливі поняття, явища й загалом усю навколишню дійсність окремими малюнками, ієрогліфами чи позначками щонайменше непродуктивно, а щонайбільше — нерозумно. «Оптимізація часу, інтелектуальних ресурсів і відповідність запитам споживача — запорука успішного розвитку людства, шановні друзі», — заявили фінікійці і… створили алфавіт. Цим вони немовби ненав’язливо натякнули решті людей на планеті, що інформацію передавати можна і за допомогою дуже невеликої кількості графічних знаків (літер), які і запам’ятовуються легко, і ресурс використання мають необмежений. Справді, попри те, що букв у алфавітах небагато, їхні можливості нескінченні, як Всесвіт: поєднані між собою, вони утворюватимуть таку кількість слів, яка буде потрібна, і кінця-краю тим словам не буде.
Отже, фінікійці попросили людство потримати їхнє пиво, неспішно взяли в руки черепок і нашкрябали на ньому якісь невибагливі козюльки. Їх було лише 22. «Хм, — подумало людство, — чого ж мені більше хочеться: зазубрити п’ятдесят тисяч химерних ієрогліфів чи запам’ятати два десятки малесеньких козюльок — і полетіти в космос?». Для давніх греків відповідь була очевидною, тому вони, підібравши щелепу з підлоги, попросили дати їм фінікійський алфавіт (просто подивитися, шо таке!), принесли його додому, розштовхали з напівдрімоти своїх сократів і арістотелів, додали в нього букви на позначення голосних (у фінікійців були лише приголосні), трошки домалювали, покреслили — і понеслося.
Зараз вам може здаватися, що несеться по всьому світу і мов, у яких немає алфавітів, не буває. Але це зовсім не так. На жаль, не для всіх народностей на планеті Земля це питання закрите: у світі є людські спільноти, у яких досі немає писемності, тож і букв, відповідно, теж немає. І це, поза всяким сумнівом, свідчить, що в космос вони полетять дуже нескоро.
Але нам пощастило — у нас писемність є. І бажання колонізувати Марс — також. Лишилося небагато: космічний ВВП, нульова корупція і свідомий та чесний уряд. Хоча видається, що винайти нову писемність українцям буде легше.
Отже, людство винайшло букви — і почалася справжня культурна революція зі своїми побічними ефектами: грамотами, освітами, домашніми завданнями і двійками в щоденнику за техніку читання. Працедавці всіх українських філологів Кирило та Мефодій принесли на нашу землю кирилицю, а пращури довго й наполегливо на її основі розробляли власну абетку.
Проте є гіпотеза, що до її творення доклалася і глаголиця, яка нібито існувала тут до приходу Кирила та Мефодія. Історики мови ламають списи на питанні, що ж було раніше — глаголиця чи кирилиця, але ми такого не робитимемо. Просто визнаймо, що глаголиця — гарненька, а кирилиця — практичненька. Рюшики на літерках малювати цікаво, але довго, а руським князям, особливо Ярославові Мудрому, займатися цим не було коли, треба було нести освіченість у маси, ще й половцям дулі крутити при цьому.
Абетка (алфавіт, азбука) — це розташована в певному порядку сукупність літер, що застосовуються для запису певної мови. І саме з вивчення абетки ми зазвичай починаємо вивчення мов — і рідної, і іноземної.
Більше про книжку — тут.
Улюблений сайт літературної критики
