Перереклад і українська культурна вторинність

Сьогодні більшість народів світу перебувають під упливом обмеженого числа інших культур, які домоглися гегемонії чи то світової (як англійська, еспанська, французька, арабська), чи реґіональної (як китайська, німецька, російська). Асиметрична істота культурного обміну в сучасному світі не позбавляє менші культури можливости користуватися цілим розмаїттям глобального ринку, і присвоювати продукти, які їй видаються жаданими. Відтак бразильські, мексиканські, американські мильні опери дивиться польський чи словацький глядач, канадські телепередачі купують у Італії, бельгійські мультики святкують японські малюки, новини телекомпанії “Ал-Джазира” можуть дивитися у Франції чи в Сполучених Штатах. Щоб користуватися багатством глобального ринку без посередників, кожна нація-споживач повинна мати інтелектуалів-космополітів, які критично мислять, володіють світовими мовами, знаються на світові й відтак можуть забезпечувати присутність світу у власній країні і власної країни у світі.

Тут сьогоднішня Україна є подвійним винятком. По-перше, вона позбавлена можливости у рівній мірі й без посередників користуватися багатством глобального культурного ринку. По-друге, за невеликими винятками, вона не має критичної маси інтелектуалів-космополітів, здатних мислити і діяти поза чи всупереч світоглядним кліше Москви й ґенерувати національний контекст, орієнтований на цінності власного, а не чужого державного проєкту. Це не означає, що в Україні таких інтелектуалів не водиться. Вони є, однак вони ефективно марґіналізовані, позбавлені доступу до масової авдиторії, доступу достатньо постійного і масштабного, що давав би їм змогу суттєво впливати на національний дискурс, активно формувати його.

Аномалія культурної динаміки в Україні не стільки у тому, що сьогодні, як і в минулому, російщина панує над українською культурою якісно і кількісно, а в тому, що вона фактично замінює собою для України всю глобальну культуру. Реґіональна за своєю істотою, часто глибоко провінційна й реакційна російська культура, вага і значення якої в світі з кожним днем зменшується, для українського суспільства стала замінником насамперед англомовної культури та інших світових культур. Вона стала фільтром і кривим дзеркалом, у якому українське суспільство бачить решту світу, а відтак бачить себе самого в світі. Сьогодні відбір та оцінка культурної й інтелектуальної продукції світу, яку споживають в Україні, головним чином робиться у Москві, із урахуванням російських світоглядних настанов. Останні часто не просто відрізняються від українських, а відкрито ворожі їм. Відібраний продукт каналізується через російські ЗМІ, книжки, фільми тощо на український ринок, на якому вони панували неподільно й однозначно через олігархічні теле-, радіоканали, друковану й мережеву пресу. В додаток його відтворюють, уже в російському мовному і світоглядному опакуванні носії пост-колоніяльного вторинного менталітету в самій Україні.

Друга аномалія в тому, що український медія-простір, який формує великою мірою цінності сучасного суспільства, підпорядкували діячі, що і не здатні, і не хочуть думати поза імперськими парадигмами. Йдеться про засилля колоніяльного менталітету, яких знаходить вираз і українською, і російською мовами. Коли навіть те, що робиться начебто українською мовою чи українським за формою, виявляється відтворенням російщини, – меншевартим, малопривабливим симулякром, перед яким освiчений споживач із смаком віддасть перевагу російському ориґіналові.

Читання провідних українських друкованих та мережевих видань створює уперте враження, що у свідомості великої множини українських авторів факт чи явище конкретно взятої культури – англійської, французької, еспанської тощо “відбувається”, набирає реальних вимірів, леґітимності лише за умови його “реєстрації” чи, як сказав би носій вторинного менталітету, “прописки”, у російській культурі. До того ж російськомовний варіянт, разом із питомо російським способом його подання, набуває в свідомості малороса статусу ориґіналу, першоджерела і в очах тих, хто не володіє мовою-джерелом, і, хоч як це дивно, тих, хто достатньо знає англійську, французьку та ін. Водночас сам ориґінал втрачає цінність, відходить у тінь, стає безвідносним. Ця особливість вторинного менталітету дає змогу зрозуміти масу тих авторів, які знову і знову відтворюють в українському контексті російський псевдо-ориґінал, хай навіть якщо він до абсурдного спотворений, нестравний з погляду законів української мови чи відверто помилковий. Вторинний менталітет почувається впевнено й захищено не стільки у власному культурному середовищі, скільки лише в тіні російщини з її реальним чи фіктивним престижем. Вторинний менталітет завжди страждає комплексом меншевартости і свідомо чи інстинктивно шукає престижу в російщині, єдино знайомій йому иншій культурі.

Носій вторинного менталітету автоматично й некритично приймає як своє все, що створює рoсійщина. На рівні мови це виявляється у безкінечних цитатах, відкритих чи прихованих алюзіях, різних імплантаціях із московської імперської культури. Сьогодні український носій вторинного менталітету і масовий дискурс, що він його створює, здається, вже не мислить себе без таких імплантів, як “тусовка”, “прикол”, “затребуваний”, “стьоб”, “голімий” і багатьох инших чужих слів. І хоч масова культура за визначенням є культурою кліше, вторинна українська масова культура перебуває у полоні чужих, а не власних кліше. Із власної української культури цьому носієві легше погоджуватися із тим, що несе на собі впізнавану санкцію культури російської. Імперська санкція – ось дзвіночок Павлова, від звуку якого у носія української вторинности починає інтенсивно виділятися слина. У реальній практиці така санкція дається наприклад, коли запозичення із іншої мови роблять не просто, а саме через російську. Наприклад, спотворене ще в совєтські часи запозичення у рос. “ленч” (від англ. lunch “обід, полуденок”) не викликатиме заперечень, навіть, якщо він знатиме, що в справжньому, а не ерзац-ориґіналі це читається як “ланч”. Спотворене власне ім’я Мюрре́й (від англ. Murray, читається “Ма́рі” із наголосом на першому складі, а не на другому) так само проковтнеться без проблем. Носій вторинного менталітету, наприклад, відкине запозичення “гокей”, “гит-парад”, “Гемінґвей” і натомість вживатиме значно дальші від ориґіналу, зате санкціоновані імперською культурою “хокей”, “хіт-парад” і “Хемінгуей”. Носій пост-колоніяльного вторинного менталітету виправить форму Тернер на Тьорнер, Денев на Деньов, бо так комфортніше, бо так ці імена чує і відтворює російська культура, дарма, що так вони не вимовляються ні в ориґіналі, ні мали б вимовлятися згідно норм української. Він робитиме повторні запозичення, на зразок “консалтінговий”, “інжинірінговий”, “(пост-)продакшн”, не тому, що в них є потреба, адже в мові вже є відомі кожному слова “консультаційний”, “інженерний”, “продукція”. Таку мовну поведінку мотивує неусвідомлене до кінця намагання створити собі та іншим видимість занурення у світову культуру, а відтак отримати гостродефіцитний престиж.

Запозичення з чужих мов через мову російську є масовим явищем і заслуговує на окреме дослідження. Зупинімося на вужчому хоч і дуже типовому вияві української ментальної вторинности – перекладі назв чужих фільмів та імен. Відомо, що існують два способи перекладу власних назв: транслітерація та транскрипція. Транслітерація орієнтується насамперед на те, як назва пишеться у мові ориґіналу, наприклад, англійське Bill за цим способом мав би писатися українською як Білл. Транскрипція натомість орієнтується на звучання слова. Відтак те ж саме англійське ім’я Bill вже набуло б в українській форми Бил. Який принцип кращий? Для мов на кшталт еспанської чи італійської, де написання мало відрізняється від звучання, обидва принципи підходять. Натомість для англійської і подібних із нею мов, де написання так відрізняється від звучання, що як часто жартують, пишеш “Манчестер”, а читаєш “Ліверпул”, транскрипція, безумовно є кращим принципом. Збереження ориґінального звучання ґарантує від непорозумінь, бо хто хоче замість Ліверпулу опинитися в Манчестері.

Традиційно в перекладі імен і назв українська мова була зорієнтована на звучання, натомість російська – на написання. У совєтську добу кодифікаторів української мови змушували відмовлятися від транскрипції на користь транслітерації. Колись, у середині 1980-х, професор Юрій Жлуктенко, розповідав про приватну розмову iз російським академіком В. В. Віноґрадовим. Він скаржився на проблеми, що їх створює транслітерація для росіян. Мовляв, українці мудро тримаються принципу транскрипції. Подібно, що та мудрість лишилася в минулому, бо нині транслітерація – повне чи часткове відтворення написання – чужої назви перемогли транскрипцію в українській мові. Як наслідок чужі назви часто годі пізнати.

Прикладом є той самий Білл. Українська мова не допускає подвоєння приголосних при кінці слова. Такий спосіб передачі також спотворює ориґінальне звучання, адже в англійській мові не існує подвоєних приголосних звуків (не букв). Писатися може дві букви, але вони завжди вимовляються як один звук, наприклад, Jimmy, Johnny, Libby, Kerry, відповідно Джимі, Джоні, Либі, Кері. Ці елементарні правила мали б знати українські перекладачі з англійської. Річ навіть не в знанні, а в менталітеті вторинности. Хай неправильно, зате так само, як у російській. Українські автори чи редактори, які їх правлять, запозичують англійські назви не з мови-джерела, а з російської в часто спотвореному вигляді. Запитайте американця чи англійця, хто такі Кірк Дуглас, Джуд Лоу, Ральф Фіенес чи для повноти картину Бернард Шоу, Д. Ґ. Лоуренс, Сомерсет Моем, Грехем Грін. Небагато упізнають за ними кіноакторів, імена яких в мові ориґіналу вимовляються відповідно як Керк Даґлес, Джуд Ло, Рейф Файнз, Бернард Шо, Д. Г. Лоренс, Са́мерсет Мом та Ґре́гем (Ґре́ем) Ґрін. Це лише кілька із довгого списку спотворень, якими рясніють україномовні публікації.

Інтелектуальна і ментальна залежність від російської культури стає причиною не лише спотворення власних назв, а й викривлення картини цілого світу так, неначе українці не мають своїх і воліють дивитися на світ російськими очима. Прикладом такого спотворення є переклад назв фільмів. Режисерський дебют Софії Кополи художня кінокартина “Lost in Translation” (2003) (дослівно «втрачено в перекладі»), яка отримала Оскара, робить посилання на знаний вислів aмериканського поета Роберта Фроста “Poetry is what gets lost in translation”, тобто “Поезія – це те, що втрачається в перекладі”. Те, що російський перекладач про Роберта Фроста міг не чути, не проблема. Не проблема і те, що недолугий переклад назви російською “Трудности перевода” позбавляє російську публіку можливости насолодитися цим чудовим поетичним нюансом, який, забарвлює весь зміст фільм. Проблема натомість у тому, що київське кіношне і ширше інтелектуальне збіговисько (слово “збіговисько» було чудовим жарґонізмом, яким послуговувалися представники українського літературно-інтелектуального світу Києва та Харкова у час першого Українського Ренесансу 1920-х років, див. мемуари Григорія Костюка «Зустрічі і прощання») чи, якби написали «тусовка», вдячно проковтнуло цей напівфабрикат і, не довго думаючи, видало свій вторинний варіянт “Труднощі перекладу”. Зараз ця назва стала вже зашмуляним від невпинного вжитку штампом, який активно обіграють. Для носія вторинного менталітету жодного значення не має те, що цей вираз є спотворенням ориґіналу, бо саме російське спотворення набуло статусу ориґіналу.

Інший прикладом є історія із назвою американської класичної картини “Gone with the Wind” (1939), режисера Віктора Флемінґа. Ця назва – дослівно “Відлетіло з вітром” – теж є алюзією. Мається на увазі епоха, світ і культура американського Півдня, який канув у минуле, відлетів із вітром громадянської війни між Північчю та конфедерацією південних рабовласницьких штатів. Неадекватність, як на мою думку, російського перекладу “Унесенные ветром” у тому, що граматика дієприкметника «унесенные» обмежує семантичний об’єкт лише до людей і виключає з нього згадку про цілу історичну добу, яка відлетіла із вітром. Крім того англійське дієслово to go (with the wind) «відлітати, проминати (із вітром)» є неперехідним, російське ж «уносить» навпаки перехідне. У відтворенні українською мовою цієї назви знову було використано вже знайомий нам механізм не перекладу з ориґіналу, а запозичення російського ерзац-ориґіналу і російського бачення. Намагання носія пост-колоніяльного менталітету за всяку ціну зберегти не лише російську мовну форму, а й російську оптику світу дало мовного френкенштайна “Віднесені вітром”. Хто і куди віднесений? Українською мовою “Gone with the Wind” перекладається просто як «Відлетіло з вітром».

Іншим типовим виявом української вторинности є передача українською двох латинських літер у чужих назвах – G та H, та навпаки передача українських літер Г та Х англійською. За радянських часів учнів середніх шкіл вчили, що англійська літера ейч /H/ – це так як українське х, відтак «хокей», а літера джі /G/ – як українське г, відтак «голкіпер». З точки зору елементарної фонетики – це нісенітниця, позаяк українська мова має звук /г/, який найближче відповідає за якість англійському /h/, та звук /ґ/ (позбавлений у совєтські часи своєї літери), що як дві краплі води тотожний англійському /g/. Відсутність у російській звука /г/ лишає росіянам для передачі англійського /h/ або проривний /г/, що звучить як українське /ґ/ у слові ґрунт, або ж звук /х/, якого в англійській мові взагалі не існує. Ті, хто сумнівається, можуть попросити знайомого англійця чи американця вимовити слова “Харків, Херсон, хакі, хихотіти”. У відповідь вони обов’язково почують “Карків, Керсон, какі, кикотіти”.

Російська мова не має єдиного правила передачі літери H, h і весь час метається між цими двома далекими від ориґіналу можливостями – Гарвард, але Хакслі, Говард, але Харрис, Голливуд, але Холлидей, словом, повний хаос! Наявність в українській мові звука /г/ дає можливість застосовувати просте, послідовне і зрозуміле правило: англійське h завжди і без винятків передається на письмі літерою г. Відтак – Гарвард, Гакслі, Гoвард, Герис, Голівуд, Голідей, Гічкок, гокей, гит-парад. За тією ж логікою українські імена Галина, Ганна, Георгій, Гнатюк, Григорій, Загребельний англійською треба писати Halyna (a не Galyna), Hanna (a не Ganna), Heorhiy (a не Georgiy), Hnatiuk (a не Gnatiuk), Hryhoriy (a не Grygoriy), Zahrebelnyi (a не Zagrebelnyi).

Цей науково обґрунтований і легкий до засвоєння принцип протягом двадцяти п’яти років незалежности уперто відкидають провідні українські публікації, виявляючи свій вторинний менталітет. Мовну поведінку носіїв цього менталітету визначає не наукове обґрунтування, не бажання безпосередньо i на рівних спілкуватися зі світом, не потреба мати інформацію із першоджерела, а насамперед санкція імперської російської культури. Без такої санкції він розгублюється, нервує, панікує. Розгублення і паніка від перспективи втратити ґрунт під ногами легко помітні у арґументах тих, хто виступає проти десовєтизації правопису, як і проти инших форм заперечення колоніяльних парадигм вторинности і підпорядкування. Український вторинний менталітет віддає перевагу симулякрам, почувається серед них комфортно. Він зрештою сам є симулякром, дешевою копією із копії, яка до сих пір успішно, принаймні для українського культурного простору, видавала себе за ориґінал. Давно потрібна десовєтизація і декомунізація України повинна бути проведена не лише в топоніміці, але й в царині мови, починаючи з правопису.