Серед знакових постатей українського перекладацтва — таких, як Микола Лукаш, Григорій Кочур, Анатоль Перепадя, особливе місце посідає Іван Дзюб. У своїх перекладацьких пошуках він помандрував найдалі – аж до Країни Вранішнього Сонця. Саме завдяки йому україномовний читач має можливість ознайомитися з класичною (і не тільки) японською літературою. Ясунарі Кавабата, Рюноске Акутагава, Кобо Абе, Кендзабуро Ое, Сосекі Нацуме, Моріо Кіта – далеко не повний переклад японських класиків, що завдяки йому отримали путівку в Україну. Фізик, який став ліриком. Професійний перекладач-японіст, який вивчив мову та ієрогліфіку самотужки. Українець, чий переклад роману «1Q84» Харукі Муракамі, вийшов раніше за російський і зимусив деяких фанатів письменника засісти за вивчення української.
– Іване Петровичу, традиційне питання: що все-таки спонукало Вас, фізика, зайнятися такою екзотичною справою, як переклад художньої літератури?
– Це почалося приблизно з 1965-го року. Перед тим я багато вивчав іноземні мови – для себе. В середній школі вчив німецьку, в університеті – англійську (знання англійської для фізиків тоді було необхідним, бо саме тоді з’явилася технічна література англійською). Я щовечора читав англійські книжки, виписуючи звідти незнайомі слова. За рік уже допомагав однокурсникам перекладати лектуру. З англійської перейшов на французьку, потім самотужки вивчав італійську та іспанську, під час навчання в аспірантурі в Москві студіював скандинавські мови. Саме тоді я вперше почав застосовувати знання на практиці – перекладати технічну літературу. Загалом, мова мене більше цікавила як живий об’єкт, а не як предмет науки. Тому, переїхавши до Києва, я написав листа журналові «Всесвіт» із пропозицією своїх послуг як перекладача. В редакції подякували і обіцяли повідомити, якщо я їм знадоблюся. Я зрозумів свою помилку – не можна йти в перекладацтво з порожніми руками, треба вже мати якісь напрацювання. Потому я познайомився в бібліотеці з Анатолем Перепадею, який працював у «Веселці», і запропонував перекласти для нього оповідання Джані Родарі. Перепадя показав мій переклад Миколі Лукашу, згодом з’явилася його рецензія, де він вказав мені на помилки. Завдяки йому я зрозумів, що в перекладі важлива кожна дрібниця. Це оповідання, надруковане в журналі «Піонерія», стало моєю першою публікацією. У «Веселці» мене помітили і доручили зробити переклад з іспанської (книга була перекладена невдало, і мене просили перекласти наново). Це була моя перша ґрунтовна перекладна робота. Олександр Терех, який займався перекладами з англійської, весь мій переклад списав червоним олівцем. Однак книжку було опубліковано. Надалі я активно займався перекладами з італійської. Коли вийшов «Декамерон» у перекладі Миколи Лукаша – мене залучили до обговорення перекладу. Це було апогеєм моїх європейських студій.
– Що ж усе-таки звернуло Вас із Заходу на Схід, у бік Японії?
– На Схід я дістався через Індію. Я тоді вже мав славу людини, яка збирає словники. Якось придбав у книгарні великого словника Hindustani-English. Цей словник підштовхнув мене до вивчення гінді. Гінді – вона ж належить до індоєвропейської мовної сім’ї, в ній чимало слів, тотожних з українською. В процесі вивчення я ознайомився з бенгальським славістом, що допоміг мені з літературою, вислав кілька підручників. Бенгальська мова, до речі, є прямою спадкоємицею санскриту. Студіювання індійських мов та філософії мені дуже допомогли, коли я перейшов на Японію. Тоді, 1966 року, я працював в Інституті теоретичної фізики, і після роботи заходив у парламентську бібліотеку. Там випадково мені на очі потрапив підручник із японської. Я вже знав деванагарі та арабську в’язь, тому мене зацікавили ієрогліфи. Півроку я не розлучався з тим підручником. У ході навчання познайомився з Кей Курісу, японським перекладачем зі слов’янських мов. Він вислав мені словник ієрогліфів, японсько-англійський словник та збірку оповідань японських письменників, нагороджених премією Акутагави. Я спершу вибрав оповідання Ісіхара Сінтаро про «золоту молодь», але в тодішніх умовах видати таке оповідання було неможливо. В СРСР саме точилася боротьба з іноземними модами. Тоді я вибрав оповідання «Звір» Ое Кендзабуро, присвячене війні. То був мій перший переклад із японської і перший у Радянському Союзі переклад Кендзабуро, майбутнього Нобелівського лауреата. Під час роботи найважче було прочитати ієрогліф і віднайти його значення у словнику. Місяць я виписував ієрогліфи, місяць перекладав. Переклад опублікували у «Всесвіті», зрадівши, що з’явився український перекладач із японської, і заохотили мене до подальших перекладів.
– Тобто фактично Ви були першим у галузі художнього перекладу з японської?
– До війни в Україні існували переклади з японської, після війни вони вже з’являлися через російську мову. В 60-х роках ситуація змінилася, і я став першим перекладачем японської літератури з мови оригіналу. Тоді в Радянському Союзі великою популярністю користувалися твори Кобо Абе, всі зачитувалися «Жінкою в пісках». Я переклав для «Всесвіту» його роман «Людина-коробка» на прохання Дмитра Павличка, і «Спалену карту» для «Молоді» – вона тоді щойно вийшла в Японії, російського перекладу ще не існувало, а я зміг роздобути оригінал через Кей Курісу. Фактично, це була авантюра – перекласти цілий роман. Але мене підтримало видавництво «Молодь», і я завершив переклад за три місяці. Згодом переклав ще один роман Кобо Абе – «Чуже обличчя». Ці романи вийшли у видавництві «Дніпро». Після Абе я перекладав народні казки, новели Акутагави, романи Нацуме Сосекі та Кіта Моріо. Кіта Моріо писав у стилі, наближеному до європейського, нехарактерному для японської літератури. Тому Харукі Муракамі — не перший європеїзований японський автор.
– Ви маєте досвід перекладу з багатьох мов – і європейських, і азійських. Де Ви все-таки почуваєтеся у своїй стихії – в європейському чи саме в японському перекладацтві?
– Останні сорок років я буквально живу японською мовою. Я перечитав і переклав безліч текстів. Вільно читаю багатьма європейськими мовами, знання мов дуже допомагали мені в роботі, на наукових конференціях, але не бачу нагальної потреби заглиблюватися в європейські переклади. Я намагався вчити угорську, китайську та багато інших мов, із дитинства володію польською. Для перекладача необхідна щоденна практика, нові й нові тексти – без цього відчуття мови швидко вивітрюється. Тим більше, що в літературних творах подекуди зустрічаються слова або вислови, яких не знайдеш у жодних словниках – тут уже треба покладатися на власне відчуття. Я маю переклади з багатьох мов, але найбільшого успіху досяг саме в перекладах із японської.
– Ви згадували Харукі Муракамі. Побутує думка, що цей автор навмисне пише в демонстративно неяпонському стилі, а відтак його книги більше орієнтовані на експорт. Як взагалі ставляться в Японії до цього автора?
– Японці здавна бажали мати автора, який писав би про Японію так, щоб було зрозуміло за кордоном. Серед класиків ХХ століття уже було чимало письменників, зорієнтованих на Європу, – в Акутагави типово європейський, психологічний стиль письма. Європеїзація літератури почалася в Японії одночасно з «реставрацією Мейдзі» (історичний період із 1866 по 1889 рр., характерними рисами якого є модернізація та вестернізація традиційної Японії). Звісно, частина письменників дотримувалася консервативних традицій. Але захоплення європейською літературою зумовлювало орієнтацію молодих авторів на Захід. Тому Муракамі не зробив відкриття щодо європеїзації. На стиль його письма, з одного боку, вплинуло заняття перекладами американської літератури, з іншого – приналежність до повоєнного покоління, що виростало на європейській та американській культурі. Тому в книгах Муракамі наявні американська музика, кухня, одяг, що загалом створює американський антураж його романів. Муракамі мені запропонували перекладати, коли вже в Україні з’явилися його роман «Погоня за вівцею» в російському перекладі. Мені цей переклад не сподобався своєю русифікованістю. Мій переклад вийшов більш стислим, на третину коротшим, персонажі – ввічливішими. Потім я переклав його романи «Танцюй, танцюй, танцюй», «Хроніка заводного птаха». Складається враження, що архетипи Муракамі навіяні Юнгом. Він узагалі дуже обізнаний із європейською літературою. Останнім я переклав його роман «1Q84», що назвою перегукується з «1984» Джорджа Орвелла. В цьому романі піднімається значний пласт проблем: домашнє насильство, фанатизм, зокрема релігійний… Серед читачів існує багато інтерпретацій різних епізодів цього роману. «1Q84» вийшов мільйонним тиражем, але його аналіз лишається загадкою. Я переклав перший том роману за півроку. Він вийшов одночасно з перекладами в Гонконгу та на Тайвані. Я не згоден, що Муракамі – американізований автор. Він залишається східним автором, письменником сучасної глобалізованої Азії.
– Якщо ми вже згадали про сучасну Азію, то хотілося б запитати: як сучасні японці ставляться до своєї літератури? Чи збереглася в сучасній комп’ютеризованій Японії любов до книги?
– В Японії я був у 2000-у і 2003-у роках. Тоді в метро й електричках зауважив багато людей, які читають. Література – ходовий товар: у Японії дуже багато книгарень, видавництв, перекладацьких агентств, літературних журналів. В усіх японських періодичних виданнях присутня літературна сторінка. І дуже багато літературних премій. Я по-доброму заздрю Японії. Там взагалі велика повага до науки, знання, до людини.
– А чи користуються в Японії популярністю якісь українські письменники?
– Це досить важке питання. Свого часу я намагався видати в Японії українські казки у власному перекладі японською. На японський ринок пробитися фактично неможливо – має бути прагматичний підхід, конкретна державна програма. Мою перекладацьку діяльність заохочує фонд «Japan Foundation», що компенсує 25% витрат на видання моїх перекладів. Потрібна міцна фінансова база. Без щирого зацікавлення держави просування літератури не відбудеться. В Україні дуже мало комерційних видавництв, тому в Японію просочуються лише поодинокі твори українських письменників.
– На українському книжковому ринку нещодавно з’явилися твори Юкіо Місіми в українському перекладі, зокрема його роман «Заборонені барви». Як Ви ставитеся до цього автора?
– Цей автор мені подобається, але центральна тема в «Заборонених барвах» не імпонує. Без сумніву, це геніальний письменник. Це перший японський письменник, якого переклали європейськими мовами. Його твори я вперше читав в англійських перекладах, які мені надіслали знайомі з Нью-Йорку. Свого часу я планував перекласти Місіму, але на той час він уже вийшов російською мовою. Нині ж мені просто бракує часу. Я намагаюся відстежувати сучасний літературний процес в Україні, часто заходжу на «ЛітАкцент», щоб знати, які імена зараз на слуху. На слуху зараз ім’я Муракамі, тому я взявся за переклад його останнього роману. Поки що я зосередився на його творчості. Складається враження, що він писатиме четвертий том «1Q84». Принаймні в Інтернеті витає інформація, що він розробляє сюжет четвертої частини роману.
– Як Ви взагалі оцінюєте перспективи художнього перекладу в Україні?
– Перспективи завжди є – аби були перекладачі й замовлення. Для перекладу необхідна наявність видавництв, бібліотек і бажання читачів отримувати цікаву художню інформацію. Ну і, звісно, наявність кваліфікованих перекладачів. Знання іноземної мови зараз стає банальністю, простого знання не вистачає для того, щоб стати перекладачем. Для цього потрібно ще й досконало знати свою мову. Молоді перекладачі опинилися в гіршій ситуації, ніж у радянські часи. Тоді, незважаючи на наявність цензури, в перекладених книжок були солідні наклади. Нині в нас навіть перекладений бестселер випускається накладом максимум три тисячі. Перекладачі наш час – це здебільшого ентузіасти, бо на переклади прожити неможливо. Як казав один гуморист: «Перекладати можуть тільки студенти і пенсіонери». Треба створювати умови, аби з’являлися люди, які бажають перекладати українською.
Спілкувався Дмитро Княжич
Народився 20 травня 1985 р. в родині науковців. Киянин. Після закінчення середньої школи 2002 р. вступив до Київського національного університету імені Тараса Шевченка на історичний факультет. З 2003 р. більш-менш систематично виступав із віршами на поетичних конкурсах. Перші критичні статті були надруковані 2006 року у «Віснику літоб’єднання "Радосинь"». 2007 р. захистив магістерську роботу на тему «Сима Цянь – патріарх китайського історіописання» і вступив до аспірантури. Член літстудії «Перехрестя» та поетичного інтернет-об’єднання «Sevama». Інтереси: література, східна культура, релігійно-філософські вчення Сходу, праукраїнські вірування.
