«Інтелектуальна» книжка для дитини

Для досвідченого читача є один незмінний критерій, що визначає «інтелектуальну» книжку – те, як вона перегукується з іншими, відомими для читача, книжками, або ж, попросту кажучи, інтертекстуальність. Не скажу нічогісінько нового, адже кожному з нас приємна радість упізнавання, можливість відчути себе розумним і начитаним. У такому разі, чим же маленький читач, даруйте, не «читач»? Можливо, він і не такий начитаний, як татко чи мама, однак деякий читацький досвід, погодьтеся, має. Невеличкий, одначе свій. І для нього чи неї, припустімо, так само, як і для татка з мамою, важливою є ця сама «радість упізнавання». Упізнавання, скажімо, своїх, дитячих, проблем, реалій, характерів, а також – якихось інших «текстів», що їх маленький читач або ж читачка вже встигли покласти до багажу свого досвіду (сюди я, до речі, сміливо залучила б і мультиплікаційний досвід). І тому для мене приємним відкриттям була, грубо кажучи, інтертекстуальність книжок героя цієї статті — Сашка Дерманського.

Отож, щоб не бути голослівною, почну з того, як майстерно письменник перетворює, без сумніву, знайомі своїм читачам сучасні мультиплікації на органічні частини власних творів. Саме ці легко впізнавані характери, діалоги, сцени або ж ситуації з телеекрана й роблять книжки Дерманського «інтелектуальним» чтивом для найменших. Дерманський не просто творчо переробляє цілі сцени з «Корпорації монстрів», «Красуні й Чудовиська», «Льодовикового періоду», «Аліси в Країні Чудес» (до речі, назва «Чудове Чудовисько в Країні Жаховиськ» вам не здається «підозрілою»?) – він сміливо заграє з масовою культурою, тим самим роблячи свої тексти дворівневими, мовби для «маленького» й «дорослого» читача.

Сашкові персонажі діють згідно з законами вже не так казки (втім, залишаючись цілковито вірним усталеній казковій формі), як радше мультиплікації. Скажімо, дивна пара Соня й Чу з трилогії про Соню й Чудовисько аж ніяк не вписується у традиційну казкову заборону «не дружити з чудовиськами» (пам’ятаємо, всі казкові персонажі мусять остерігатися «страшних» звірів – вовків, драконів, ведмедів, зрештою, чудовиськ), тоді як мультик дозволяє цю заборону порушити, всього-на-всього перетворивши «страшне» на «кумедне», «смішне» чи попросту «миле». Саме так, на відміну від казкової історії про Красуню й Чудовисько, зав’язується дружба між Сонею і Чу: чудовисько постає перед маленькою дівчинкою зовсім не страшним – «чудовим»: «У Сонине вікно не часто залазили чудовиська, тому спочатку дівчинка трохи злякалася. Але Чу був такий милий – рожевого кольору та ще й у синій горошок, – що довго боятися було геть неможливо. До того ж Чу одразу похвалився, що він – чемпіон лісу з пластилінових баранців. А хіба чемпіони з баранців можуть бути страшні? Словом, вони швиденько собі потоваришували». Просто тут, знову ж таки, щоб не бути голослівною, мушу нагадати уважному читачеві, чи то пак глядачеві, знамениту сцену з піксарівської «Корпорації монстрів» (2001-й рік): маленька дівчинка, побачивши «страшного» бабая – зеленаво-блакитного, зі смішним гребінцем – напрочуд радісно, і зовсім без страху, скрикнула: «Ки-и-ця!» У «Корові часу, або Нових пригодах вужа Ониська» дію перенесено в «доісторичні часи», де добрий мамонт Туп-Туп рятує всю чесну звірячу компанію від шаблезубих пацюків. Не знаю, як ви, а я – велика шанувальниця «Льдовикового періоду», тож мамонта одразу пов’язала саме з цим мультиком. Одначе ще раз повторю: «мультиковість» книжок Сашка Дерманського аж ніяк не применшує їх художньої майстерності, а радше додає нового, цікавішого, виміру для прочитання.

Крім славнозвісної «радості впізнавання», мультиплікація надала текстам Дерманського яскравості (адже мальовані персонажі сучасних мультфільмів – яскраві, кольорові), гостроти сюжету й – поза сумнівом – деякої сентиментальності, яка дуже личить творам про Соню. І, звісно ж, у мультику не обійтися без гумору, хоча цього добра автор вочевидь і без мультиків мав би вдосталь! А гумор у Сашка, особливо в «Чудовому Чудовиську» неповторний: водночас і народний (от, скажімо, тільки «наше, українське» Чудовисько так любить вареники, що аж макітрою пожертвує, щоб тільки ще одненький із’їсти), і напрочуд сучасний (чого варті лише епізоди з директором «Хуба-Бубою» й добродушні підсміювання з молодіжних субкультур, численні цитування реклами, в тому числі й політичної – «Україна для Чудовиськ») – словом, таке «серйозне» життя дорослих насправді виявляється таким смішним і таким сповненим чудернацьких незрозумілих слів!

Окрім неповторного гумору, Сашкові книжки містять удосталь моральної проблематики, доступної та зрозумілої юному читачеві. Скажімо, його пригодницька повість «Царство Яблукарство» куди більше подібна до притчі на тему морального виродження людства, аніж до звичайнісінької повісті для семикласника. Сюжет книги засновано на відомому біблійному міфі про Яблуню Пізнання Добра і Зла, до якого письменник елегантно допасовує давньогрецький міф про скриньку Пандори. Отож, як годиться, у прадавні часи йшов собі звичайнісінький знесилений Подорожній, предок нинішніх наших героїв, побачив голуба (чи не про Голуба-Духа йдеться?), що вмирав від спраги й голоду. Добрий Подорожній висипав Голубові крихти зі своєї торбини й дав напитися останніми крапелинами води зі своєї фляги, а сам залишився голодним і спраглим. Голуб же натомість відвів Подорожнього до чудо-Яблуні, на якій росли чудо-яблука й заповів не викидати чотири зернята, що лишилися від яблучного обіду, адже то, мовляв, зернята «не з яблука, а з твоєї душі». З чотирьох зернят мали вирости чотири незвичайні яблуні – Добра, Любові, Пам’яті й Гордості, тоді як найперша яблуня була Яблунею Віри. «Без віри, – навчає дітлахів автор, – далеко не заїдеш», треба жити з вірою, вона – найголовніша, «першояблуня», першооснова.

Певна річ, Голуб (може, все-таки Голуб-Дух?) суворо заборонив зривати з Першояблуні, Яблуні Віри, «найбільше й найчервоніше яблуко з верхньої гілки», інакше трапиться біда. І звісно ж, цю заборону в один страшний день було порушено: із забороненого плоду на мирну землю Царства Яблукарства, просто як із Пандориної скриньки, посипалася всіляка нечисть – черви, гусінь, щипавки та інша гидота. І люди навколо «зчервивіли»: «Відтоді всі жорстокішати стали, один на одного вовчками почали дивитися, заздрісні поробилися, скупі, тоді й перші злочинці в нас з’явилися». І кому, як не семикласникові Натанові Гордієнку (а його ім’я та прізвище, як і має бути у справжній казці, чарівне, значуще!) зі своїми друзями, начитаним маленьким розумником Тимком і яблукарцем Джо, а також усій зграї однокласників Натана, – кому ж, як це цим простим, та не зовсім, хлопчакам рятувати не тільки одне Царство й Київ, а й цілісінький світ?! Звичайно, світ буде врятовано, принаймні, у книжці, й автор турботливо кілька разів настановляє свого читача на майбутнє: щоби самим не зчервивіти, «бережіть зернята ваших душ» (тут «дорослий» читач неодмінно згадає вивчений у школі «Собор» Олеся Гончара).

Якщо вже говорити про «моральне виховання», без якого, як переконані дитячі психологи, не повинна обходитися жодна дитяча книжка, то тут Сашко Дерманський плекає в юних читачах насамперед бережливе ставлення до дружби. Письменник дає маленькому читачеві різносторонні «зразки» дружби. Зворушлива дружба Соні й Чу йде супроти законів соціального середовища як дівчинки, так і рожевого в краплинку чудовиська; обоє порушують норми соціуму, складені задовго до них, обоє від того потерпають, однак саме їхня моральна вищість у ставленні до дружби допомагає їм перемогти всі небезпеки. У Натана з Тимком і командою дружба така ж, як у героїв американських блокбастерів: мовляв, не треба дякувати, чуваче, ти на моєму місці зробив би так само! (До честі автора, Сашкові добре вдається загравання з кічем, тож отакі-от діалоги між одинадцятирічними хлопчаками зовсім не видаються штучними, хіба що злегка іронічними.) А вже в «Корові часу» автор дає «зразок» такої собі «мушкетерської» дружби «один за всіх і всі за одного»: головних персонажів тепер аж восьмеро, і всіх їх поєднує міцна дружба, що й допомагає їм щоразу виборсуватися з чергової халепи.

До слова, слід наголосити: Сашко Дерманський намагається не бути «пласким» та «однобічним» у ставленні до моральних дилем. Приміром, він незрідка розвіює усталені радше серед батьків стереотипи (зокрема, щодо того, що представники молодіжних субкультур неодмінно «погані», а наявність мобільного телефону – привід для того, щоби звеличуватися над тим, хто його не має), а у другій книжці про Соню й Чудовисько навіть підходить до фундаментального питання, над яким і досі б’ються філософи: що є Добро, а що є Зло? Письменник якимось чудом спромігся у своїх філософуваннях не спуститися до банальщини в розмислах про суть цих двох первнів (адже в «Чудовому Чудовиськові» вже сама назва вказує на непросту природу Добра і Зла): «Дуже просто, – пояснює Соні «злий» геній Країни Жаховиськ, свого роду Мефістофель Дерманського, – на чорному тлі не видно чорного. На білому – білого. Зло стає злом лише тоді, коли поряд є добро, і навпаки – невідомо, що є добро, якщо його не відтінює зло». І справді, маленький читач з усією ясністю бачить, як рятуючи своїх батьків (а значить – роблячи добру справу!), що не без участі злих сил потрапили в халепу, Соня тим самим відкриває портал з людського світу до Країни Жаховиськ, а відтак своєю найщирішою любов’ю ненавмисне чинить «зло»!

Насамкінець не можу не зробити ще кілька зауваг із приводу мультиплікації. Американський дитячий психолог і письменник Бруно Беттельгейм у своїй відомій праці 1976-го року «Вигóди чарівного: Про значення і важливість казок» стверджував, що народні казки якнайкраще підходять для виховання дитини саме через свою вікову незмінність, більше того, століттями й навіть тисячоліттями апробовані, ці самі казки якнайліпше «пасують» для того, щоб їх сприйняла особлива, дитяча, психологія. При тому автор не пропустив жодної слушної народи, щоби закинути камінь у бік «сучасної дитячої літератури»: мовляв, це все сюжетно й пізнавально, однак примітивно й загалом нікуди не годиться. Утім, маючи перед собою казки Сашка Дерманського, я аж ніяк не можу вповні погодитися з Б.Беттельгеймом у його закидах до сучасної літературної казки: як на мене, позаяк змінюються реалії, література має право й навіть мусить на ці реалії реагувати, щоб новий читач щоразу впізнавав себе «нового». І «мультиковість» книжок Дерманського є напрочуд вдалим, як на мене, прикладом позитивного впливу реалій на літературу. Звісно, маленькому читачеві можна пояснити, чому Попелюшка й Принц не обмінялися на прощання мобільними телефонами, але ж чи не шкода вам сил і натхнення?