Франція: літературний сезон 2010

У Франції літературний сезон 2010-2011 почався у вересні. Протягом трьох осінніх місяців читачам представили 701 новинку (франкомовна та перекладна література).

Як і щороку, перед читачами постає проблема орієнтації на місцевості та потреба не втонути в морі назв й імен. Для цього в пригоді стають критики та літературні періодичні видання. Кожне готує регулярні огляди продукції нового літературного сезону. Протягом осені такі видання готують короткі списки «книжок, які не можна пропустити» та окреслює загальні тренди.

RFI звертає увагу на «інфляцію французького роману» та говорить про сплеск уваги до перекладної літератури. Перекладним бестселером року, на думку видавців, книгарів і критиків, стане роман Брет Істон Елліс (Bret Easton Ellis) «Царські апартаменти» («Imperial Bedrooms», у французькому перекладі — «Suites Impériales»).

Крім того, на зміну минулорічній тенденції «повернення до коріння» серед французьких авторів африканського походження прийшла справжня мода на Африку. Однією з центральних тем літературного сезону 2010-2011 стала тема Алжиру й Алжирської війни.

З-поміж найбільш популярних у Франції африканських авторів можна назвати Ben Okri, Alain Mabanckou, Mia Couto, Fatou Diome, Mamadou N’Dongo, Patrice Nganang, Pepetala. Цей літературний сегмент вирізняє експериментально форму й тематичне новаторство. Особливий успіх пророкують роману Алена Мабанку (Alain Mabanckou) «Коли мені виповниться двадцять» (Quand j’aurai vingt ans) та роману Бена Окрі (Ben Okri) «Казки про свободу» (Contes de la liberté).

Якщо говорити про суто французьке літературне поле, то один із найбільш впливових французьких літературних журналів «Livres hebdo» окреслює головну тенденцію 2010/2011 так:

«Протягом першого півріччя 2010 року книжковий ринок — у стані застою. З огляду на нинішній нестабільний економічний контекст книговидавці запланували осінь без ризиків. Фундаментом їхніх планів стали автори, що вже засвідчили свою успішність і в колі критиків, і в колі читачів».

Справді: вже першого погляду на полиці книгарень вистачить, аби переконатися в правдивості спостереження. На арену повернулися старі-добрі зірки, озброєні новими текстами: Мішель Уельбек (Michel Houellebecq), Амелі Нотомб (Amélie Nothomb), Жан Ешноз (Jean Echenoz), Філіп Клодель (Philippe Claudel), Лоран Годе (Laurent Gaudé), Олів’є Кадьйо (Olivier Cadiot).

Український читач майже не знайомий із текстами цих авторів. Українською мовою виходили хіба що твори Мішеля Уельбека (романи «Платформа» та «Можливість острова» і повість «Розширення поля боротьби (http://www.vsesvit-journal.com/index.php?option=com_content&task=view&id=301&Itemid=41 )» й Амелі Нотомб (роман «Саботаж кохання»).

RFI зазначає, що всі зіркові автори цьогорічних прем’єр мають чимало спільного:

«Скадне віртуозне письмо, що відкрите до потрясінь світу та Історії – вони на тисячу льє відійшли від автофікціональності (http://en.wikipedia.org/wiki/Autofiction ) по-паризьки, що розквітла протягом останніх років. Ці письменники звикли до великих накладів від 50 до 200 тисяч примірників – у них є широке коло вірних прихильників, які читають усі нові романи та не зважають на позитивні чи негативні оцінки критиків».

Чудовим прикладом може слугувати Мішель Уельбек, якого регулярно називають «enfant terrible» французької літератури. Письменник зробив чудову літературну кар’єру, де на шляху до любові читачів траплялися незмінно суперечливі оцінки всіх найважливіших голосів французької літературної критики.

8 вересня його новий роман «Карта й територія» (La Carte et le territoire) вийшов накладом 120 тисяч примірників. Після прем’єри критики вже охрестили Уельбека «найгеніальнішим представником свого покоління». Роман «Карта й територія» поєднує в собі риси автопортрета письменника та міркування про стан і статус мистецтва в умовах сучасності. Це поєднання принесло Уельбеку головну літературну нагороду Франції – Гонкурівську премію.

Амелі Нотомб у свою чергу реанімувала старий-добрий жанр епістолярного роману. Її новий текст «Форма життя» («Une forme de vie») написаний у формі листування між письменницею та її шанувальником, американським солдатом, який воює в Іраку.

Цей роман на перший погляд нагадає автобіографічне письмо. Проте за лінзою «Я» стоять роздуми про феномен популярності, бажання мати впізнаване ім’я, стати кимось, аби не бути ніким. «Форма життя» — це міркування про письмо як одну з можливих форм життя, про бажання писати, про письмо як терапію та про відповідальність за написане.

До американського контексту звернувся також Лоран Годе в своєму романі «Ураган» (Ouragan). Дія відбувається в Новому Орлеані напередодні та під час урагану Катріна. В романі звучатимуть голоси різних персонажів, але в певний момент вони зливаються в єдиний голос, у крик надії, в єдиний голос людства, спільне дихання та бажання жити. Роман присвячений насамперед усвідомленню ізоляції та сильного страху.

Піднімається вода та починає «чистити» місто – поглинає все, і людей також — як тут не згадати Біблійну історію про всесвітній потоп! Так виникає тема моральної сили протистояння, можливості опиратися страху. Це роздум про силу людини, про випробовування на шляху людства, про можливість чинити опір.

Директор Французького культурного центру Матьє Арден звернув увагу на деякі інші цікаві видання літературного сезону 2010-2011. Далі – вільний переспів презентації.

Олів’є Адам. Правильне серце / Надійне серце / Чесне серце
Olivier Adam. Le coeur régulier
В романі ідеться про розбурхану природу, про зрив, який починається одночасно зі зривом центрального персонажа – жінки, від імені якої йде оповідь. В неї є чоловік, двоє дітей, успішне життя – гарний будинок, гроші. Проте її не покидає відчуття глибокої безнадії. Кульмінація настає тоді, коли вона дізнається, що її улюблений брат став бомжем, а потім наклав на себе руки. Це зовсім не вписується в чистий і охайний світ головної героїні – її світ зруйновано.

Роман присвячений кризі та можливості її подолати за допомогою природи. В романі є море та високе урвище, що постійно спокушає стати на край та стрибнути. Стиль письма жорсткий – немає ні краплі сентиментальності, зате є надзвичайні описи природи, що несуть героїні роману нові сили та враження. Так справді легко повірити, що природа може допомогти в миті туги.

Філіп Клодель. Слідство
Philippe Claudel. L’Enquête
Роман присвячений соціальним проблемам, зокрема проблемі великих корпорацій. Тлом подій стало життя великої французької корпорації, хоча модель загалом універсальна та може стосуватися будь-якого підприємства в світі.

В тексті є слідчий, який приїздить у невідому неназвану країну, щоб розслідувати причини самогубства працівника одного підприємства. Він оселяється в готелі, що називається «Готель Надії» — назва дуже іронічна, бо в цьому готелі всі вікна замуровані. Слідчий знаходить страшні факти, що зовсім не відповідають мирному фасаду підприємства, яке займається альтернативними джерелами енергії та іншим. Тепер йому теж загрожує небезпека.

Простий, дуже зрозумілий і гарно написаний текст. Цей роман сподобається шанувальникам Філіпа Клоделя та його роману «Сірі душі». Читачі точно згадають про раніше прочитані книжки – цей текст може нагадати роман Замятіна «Ми» чи тексти Орвелла.

Олівія Розенталь. Що роблять олені після Різдва?
Olivia Rosental. Que font les rennes après Noël ?
Текст написаний у другій особі множини.  Хто цей «Ви»? На перший погляд, це роман-конструктор, але в ньому є справжні філософські роздуми про глибинну природу людини.

Перед очима читача постає жінка та її життя. Спочатку вона – пригнічена матір’ю дитина, потім – дуже вразливий підліток, далі – покірна дружина свого чоловіка. І одного дня вона вирішила покінчити з цим тиском і вибрала шлях емансипації. Центральною ідеєю є думка про справжню та несправжню свободу. Автор роману підкреслює, що на вільну дорослу людину тиснуть соціальні коди, родина, любов… Героїня роману навіть не змогла самостійно вибрати власну сексуальність – її приваблювала гомосексуальність, але потім вона зацікавилася молодим чоловіком…

Також у романі є тварини – їхня свобода теж обмежена, на них теж чинять певний тиск, з ними можуть добре чи погано поводитися… Але, попри обмеження свободи, тварини не підкорюються людині. Звідси розгортається лінія роздумів про взаємини між людиною та твариною, що ведуть до міркувань про людську свободу та про тваринну складову людини. Так само соціальний тиск і звільнення від нього, що їх переживає героїня роману, приводять до розкриття глибинних тваринних інстинктів.

Аньєс Дезарт. Коричневої ночі
Agnès Desarthe. Dans la nuit brune
В цьому романі також ідеться про природу, що може допомогти подолати проблеми. Тут взаємини між людиною та природою інші – людина стає частиною природи та вступає з нею в чуттєвий зв’язок. В романі ідеться про ліс, у якому персонаж знайде захист і гармонію з собою. Це чимось може нагадати «П’ятниця, або Лімб Тихого океану» Мішеля Турньє.

Головний персонаж роману має доньку, чий коханий нещодавно помер – і донька у відчаї. Батько так переживає за доньку, що сам також впадає в смуток, із якого не може вийти. Для боротьби з цим смутком персонаж починає занурюватись у спогади та сягає глибин свого походження.

Заголовок прямо натякає, що дія стосуватиметься нацизму – власне, центральний персонаж виявляє, що його коріння сягає нацизму у Франції та часів Окупації. Роман особливо цінний тим, що зображає низку механізмів пригадування та примирення з пам’яттю. А ще він повний поезії.

Марк Дюген. Безсоння зірок
Marc Dugain. L’insomnie des étoiles
Дія відбувається десь у Німеччині, на території, яку окупували французькі війська наприкінці Другої світової війни. Майже як у Жюльєна Ґрака в романі «Балкон у лісі», тут ідеться про маленьке містечко, холодні казарми, руїни, що куряться.

Роман про французького офіцера, котрий знайшов на покинутій фермі голодну дівчину та тіло її мертвого батька. Починається розслідування, а дівчину відправляють у містечко, де знаходиться казарма французьких солдатів. До речі, французи тут зовсім не янголи – за це автора сильно критикували. Наприклад, офіцер змушує дівчину спати з ним за те, щоб дати почитати знайдені листи батька.

Розслідування приведе до злочинів нацистів, які відбулися і німецькій глибокій провінції. Мешканці маленького містечка чудово знали про страшні події, але всі мовчать під час розслідування – так само, як промовчали під час війни.

Врешті-решт розслідування викриває порівняно маловідоме широкому загалу знищення інвалідів і психічно неповноцінних осіб, яких спочатку стерилізували, а потім вирішили вбивати за допомогою вантажівок із вбудованими газовими камерами. І у Франції, і в Україні про це дуже мало писали.

Аліс Ферне. Замовчувати
Alice Fernay. Passer sous silence
Тут ідеться про замах на вбивство генерала де Голля в серпні 1962 року. Той замах вчинив Жан-Бастьян Тьєрі, котрий виступав проти рішення про проголошення незалежності Алжиру 1 липня 1962.

В романі не описаний власне замах – інакше текст набув би певних ознак детективу, а авторка цього не хотіла. Вона обрала більш складний шлях: спробувала дослідити особистості генерала де Голля та Жана-Бастьяна Тьєрі. Про першого вона пише в третій особі однини, а про другого – в другій, називає його «ти».

Письменниця занурюється у психологію обох персонажів. Вона намагається зрозуміти, що могло змусити поважного військового Тьєрі піти на замах, стати терористом. Колись Тьєрі захоплювався генералом де Голлем, поділяв його позицію під час Другої світової. Також вона намагається зрозуміти, чому генерал не скасував страти Тьєрі в 1963 році.

Тут можна спостерегти певну ідеалізацію образу терориста – вона підкреслює, що він залишився людиною минулого, не прийняв сьогодення, і тому вирішив, що генерал його зрадив.