Я довіку залишуся teen’ом…

Просякнутий гордістю і нікотином,
Я довіку залишуся teen’ом.
Завжди п’ятнадцять, завжди війна,
І вічний дощ обабіч вікна…
З книги О. Ільченка «Пастка для ґеймера»

Дитяча література – диявольськи непроста річ. У тому сенсі, що автор повинен враховувати особливості дитячих інтересів і писати книги так, щоби діти могли дочитати їх до кінця. Із дошкільнятами та дітьми «молодшого шкільного віку», як традиційно іменують першо-третьокласників, усе простіше – вони ще вивчають світ, тому їхня уява не вимагає якихось закручених сюжетів та карколомних пригод. Значно складніше із тією читацькою аудиторією, яка старша 10-и років. Підлітковий вік – час прискореного формування особистості. Підлітків цікавлять захопливі, динамічні сюжети, фантастика й романтика, битва добра зі злом, містика. Опуси на тему «что такое хорошо, что такое плохо» для підлітків не годяться – це люди, які вже мають власну систему цінностей.

Українська дитяча література, розвиток якої у радянські часи був досить повільним через численні ідеологічні перепони, увійшла в пострадянську епоху дещо загальмованою – вона явно не дотягувала до шкали інтересів підлітка. В той час, як нове покоління тинейджерів, що практично не спізнало червоних краваток і клятв іменем Ілліча, дивилося «Трансформерів» та «Черепашок-ніндзя» і мінялося вкладками від жуйок – письменники продовжували оперувати радянськими категоріями доброчесності, що вже не відповідали духові часу. За радянської епохи дитяча література мала відігравати найперше виховну функцію, висуваючи на перший план ідеал такого собі відмінника-колективіста, homo universale, який мав бути об’єктом наслідування для дітей. Гумор часто зводився до висміювання різних вад, як то ледарства, неробства, тобто — знову-таки мав функціональний характер. Штучність подібного ідеалу добре продемонстрував Всеволод Нестайко в «Тореадорах з Васюківки»: «Стьопу Карафольку ми не любили. Він вчився на відмінно, щодня робив зарядку, чистив зуби, і взагалі був свиня». Нестайка можна вважати революціонером в галузі дитячої літератури – він писав про ЖИВИХ підлітків, що говорять ЖИВОЮ мовою і поводяться по-підлітковому. Його «Тореадори» – це твір, своєю значущістю рівний «Пригодам Тома Сойєра». Але фактично лише Нестайко зобразив життя підлітків із максимальною реалістичністю. Звісно, були й інші письменники, які творили в межах, окреслених радянською критикою, і зовсім небезуспішно. Але сама інертність та необізнаність авторів із реальним життям підлітків спричинилася до відчуженості одних від інших. Так, в епоху незалежності продовжували з’являтися штамповані твори про трудове село, корисність і обов’язковість праці; герої були досить невиразні, розмовляли мовою ХІХ ст., нашпигованою канцеляризмами, величали одне одного зменшувально-пестливими іменами: Ганнуся, Катруся, Тетянка, Василько, Сергійко, Михасик… Словом, книжкові герої мало нагадували своїх живих однолітків. Звісно, з’являлися цікаві книжки і в пострадянський період, як-от «Суперагент 000» Лесі Ворониної, але творів, які б висвітлювали життя сучасного підлітка, практично не було.

Однак, попри все, література для підлітків існує і розвивається. Своєрідним підсумком цього розвитку є ряд книжок, випущених у видавництві «Грані-Т», з яких мені хотілося б виділити твори Олеся Ільченка, Андрія Кокотюхи та Олексія Надемлинського, об’єднані в серію «Дивний детектив – 08», та романтичну трилогію Степана Процюка «Марійка і Костик» на тему першого кохання.

Сама назва серії «Дивний детектив» заінтриговує читача. Загалом дитячі детективи – жанр досить поширений, але книги даної серії цікаві найперше тим, що в них замальовується життя сучасного підлітка, його інтереси, манери, загалом сама атмосфера, в якій він перебуває. Найбільшого успіху в цьому досяг Олесь Ільченко. Будучи відомим як неординарний поет, він несподівано заявив про себе як підлітковий письменник, показавши при цьому чудову обізнаність із життям тінейджерів. Герої його повістей «Пастка для ґеймера» та «Медгоспіталь» із циклу «Команда – 14»  витримано сучасні: вони обговорюють музичні уподобання (в 1-й главі «Пастки для ґеймера» згадується близько 3-х десятків музичних груп), дискутують про фільми жахів, «висять» в інтернетівських чатах, цікавляться молодіжними субкультурами. Сюжети повістей також виразно сучасний – намагання затягнути підлітка в секту та його порятунок спільними зусиллями у «Пастці для ґеймера» та історія в стилі хорор про боротьбу з маніяком у «Медгоспіталі». Можна сподіватися, що невдовзі в український літературі постане новий жанр – підлітковий хорор (згадаймо, що написані в цьому жанрі книги Роберта Стайна дуже популярні у всьому світі). Ільченко, за словами культуролога Леся Герасимчука, «сумний холоднуватий філософ», далекий від зображення підліткового життя у рожевих тонах: «Марта раптом згадала, як Вова колись, під час якихось веселощів, – то був чийсь день народження, здається, – сказав серйозно, дивлячись кудись у простір: «Життя – це лайно!». Марта прошепотіла ці слова і заплакала». Автор не обходить такі ковзкуваті теми, як розчарованість підлітків у житті, почуття самотності у натовпі. Але водночас його герої відчувають потрібність одне одному, почуття ліктя. Вони — команда, що живе девізом: «Один за всіх – усі за одного». Втім, у двох останніх повістях цикл «Команда – 14» – «Смертельний круїз» та «Багряна безодня» – сюжет кардинально міняється. У центрі обох повістей – твори, написані самими підлітками, своєрідний роман у романі. В «Смертельному круїзі» друзі спільно пишуть детектив на конкурс підліткового журналу, у «Багряній безодні» головний герой переробляє знайдену книгу, в якій відсутні початок і кінець. Сюжети цікаві, але ці дві повісті втрачають свою гостросучасність і філософічність, характерні для двох перших книг.

На відміну від героїв Ільченка, герої Кокотюхи та Надемлинського більш індивідуалізовані. Головні герої Андрія Кокотюхи, знаного автора «дорослих» детективів, Максим і Денис, чиї пригоди описані в циклі «Рік пригод», – яскраві антиподи: перший – відмінник, ерудований і начитаний «очкарик», другий – активний, фізично розвинений спортсмен. Однак, попри відмінності характерів, вони вдало розплутують кілька темних справ, що трапляються їм на шляху. При цьому в повістях «Полювання на Золотий кубок», «Собачі клопоти», «Клуб боягузів» та «Донька короля» порушуються такі проблеми, як залежність від гральних автоматів, шахрайські махінації під маскою різноманітних «служб» і «клубів», прагнення молоді до виїзду за кордон. Відтак ці твори мають соціальне звучання, тоді як у повістях «Мисливці за привидами» та «Небезпечна спадщина» наявні мотиви містики й елементи хорору. Щоправда, дещо розчаровуєшся, коли після сюжетної розв’язки дізнаєшся, що містика насправді була фіктивна, привиди й нечиста сила – фальшиві: все це влаштовано з метою залякування (член інтернетного літоб’єднання «Glosa» Ігор Зубрицький порівняв ці повісті з мультсеріалом «Скубі-ду»). Досить несподівано завершується і повість «Собачі клопоти»: Максим із Денисом, узявшись допомогти дівчинці відшукати її собаку, виводять на чисту воду шахраїв, які діють під виглядом служби пошуку собак; після викриття злочинців вони повертаються додому, де Максимова мама зустрічає їх із собакою, який випадково знайшовся. Виходить, що пес, з якого все почалося, відшукався сам собою, без участі юних детективів.

Російськомовний письменник Олексій Надемлинський у повісті «Об исчезнувшем городе» створює цікаву зав’язку – підлітки вирішують організувати бюро розслідувань, але не звичайне, а… віртуальне. З огляду на те, яку роль відіграють комп’ютер та Інтернет у житті підлітків, таке новаторство повинне вітатися. Герої Надемлинського — ерудований Ігор та спортивний Андрій — так само не схожі поміж собою, однак їх єднає любов до читання. З тією відмінністю, що якщо практичний Ігор читає книги здебільшого для інформації, «ковтаючи» їх, то романтичний Андрій читає неспішно, отримуючи задоволення від читання. Сама історія виникнення віртуального бюро розслідувань також пов’язана із книгами, вірніше – зі шкільним завданням з літератури. Зав’язка, що й казати, цікава, але в кінці повісті загадка вирішується фактично сама собою, а всі зусилля юних Холмса і Ватсона виявляються марними. Є надія, що Олексій Надемлинський розвиватиме цю тему і напише ще не одну книгу про пригоди віртуальних «нишпорок».

Тепер — кілька принагідних читацьких нотаток на полях: мова героїв. Якщо герої Ільченка не прив’язані до конкретного міста (лише герой «Багряної безодні» Марко прописаний у Києві), то у Кокотюхи в першій же повісті вказано, що його герої – кияни, а герої Надемлинського – одесити. Кожна місцевість має свої особливості мови, що слід враховувати, пишучи твір. Відтак невмотивованими видаються у повістях Ільченка і Кокотюхи раритети на кшталт: «автівка», «наплічник», «світлина» тощо. У повісті «Клуб боягузів», де дія відбувається у Львові, Кокотюха пише: «…таця з невеличкими акуратними бутербродиками, які тут називалися канапками». Надемлинський же у своїй повісті вживає багато термінів, пов’язаних із комп’ютером, що породило чимало зносок, причому — часто необов’язкових. «Макс Пэйн и Мона Сакс главные герои, как сказали бы в наше время, «культовой игры». Что такое «культовая игра» – автор, не будучи особым поклонником компьютерных игр, никак не понимает…». Навіщо застосовувати термін, що його сам не розумієш? Крім того, цілий розділ повісті присвячено біографії Олександра Гріна. Творчість Гріна, щоправда, має безпосередній стосунок до сюжету, проте присвячувати письменнику цілий розділ у дитячій повісті – це вже занадто.

На відміну від трьох вищезгаданих авторів Степан Процюк обрав любовно-романтичний жанр замість детективного. Підліткова любов –  непроста тема. Це не дитяче уподобання, а перше почуття, і описати його зсередини, показати анатомію почуття так, щоб це було зрозуміло дітям – дуже і дуже складно. Зазвичай у дитячій літературі кохання подається завуальовано, воно швидше вгадується, аніж насправді присутнє. Навіть у «Дикій собаці Динго» Рувіма Фраєрмана подано лише загальні штрихи, але не цілісний портрет першого кохання. Однак Степан Процюк уміло розкрив тему, створивши зворушливу, романтичну історію першого кохання двох школярів – Марійки і Костика. Історія їх взаємин відтворена у трьох повістях: «Марійка і Костик», «Залюблені в сонце», «Аргонавти». Автор описує зародження почуття та його розквіт, від дружньої прогулянки до палких поцілунків. Ця історія – зовсім не рожева ідилія: перше почуття проходить через тернисті випробування. Однак це й не поверховий опис: автор багато уваги приділяє опису переживань і думок, внутрішньому світу своїх героїв. Окремі розділи книг є  лірично-філософськими відступами, що допомагають читачеві не лише краще відчути почуття закоханої пари, а й поміркувати над таким феноменом, як перше кохання. Причому, всі події відбуваються на тлі буденного шкільного життя, з його дрібними проблемами та умовностями. Закоханим доводиться зіштовхуватися з нерозумінням вчителів і однокласників, підозрами батьків, підлістю і намаганням порушити їхній зв’язок. Але вони готові витерпіти все, аби не приховувати того, що вони відчувають одне до одного.

Щоправда, в третій частині трилогії – «Аргонавти» –кохання фактично вже не є в центрі твору, воно «вляглося» в рівні береги і спокійно плине. В третій частині ідеться в основному про сварку Костика і його друга Миколи, таємно закоханого у Марійку, а також про поневіряння Марійчиного батька-заробітчанина, який працює на будівництві в Москві. Значно більше уваги приділено морально-філософським аспектам, а не почуттєвим, як у перших двох повістях. Книжки гарно видані і яскраво оформлені, але малюнки до кожної з книг робили різні художники, відтак головні герої також вийшли різними.

Лишається порадіти, що в Україні є автори, здатні говорити з підлітками їх мовою, перейматися їхніми переживаннями та створювати справді цікаві й сучасні книжки.