Апулей у «Золотому віслюку» висміював авторів минулого та ідеологічних супротивників. Аристофан у «Хмарах» знущався із Сократа, який, якщо вірити Ксенофонту, і так потерпав від власної дружини. З літературного стилю Епікура глузувало пів-Греції, включно з колегами-епікурейцями. Данте вчинив простіше: всіх своїх ворогів, і реальних і літературних, він відправив у пекло. Пушкін сміявся з недолугих віршомазів, а Йогансен пішов іще далі – глузував не лише з колег, а й із власних читачів. «Золоті бульки» в різних модифікаціях існували завжди, адже це – невід’ємна складова здорового літературного процесу. Тож гляньмо на «жовчні» премії за кордоном: хто, кому й за що.
Ігнобелівська премія
Ігнобелівську премію присуджують за досягнення, які «спочатку змушують засміятися, а потім – задуматися». Засновник цією гумористичної нагороди, редактор журналу «Аннали неймовірних досліджень» Марк Абрахамс, зазначає, що не завжди йдеться про погані, недолугі або безглузді дослідження чи книжки. Швидше, ігнобелівка – це тріумф парадоксу, ода оригінальності у світі науки й мистецтва. Набір номінацій постійно змінюється, тож письменники отримають «антинобелівку» не щорічно. Та й розуміння літератури в комітету своєрідне: антипремію можна здобути і за белетристику, й за нон-фікшн, наукову працю чи навіть… водійський штраф. А одного разу лауреатами стали безіменні спамери, листи яких ми досі час від часу знаходимо в своїй пошті.
З авторів нон-фікшну ігнобелівку має американець Рон Габбард за саєнтологічний трактат «Діанетика» (1994), який, на думку автора, принесе користь усьому людству. Однак поки що він приніс лише своєрідну нагороду самому Габбарду. З популяризаторів псевдонауки особливо відомим є швейцарський письменник та «ідеолог теорії палеоконтактів» Ерік фон Денікен, що пояснив у праці «Колісниця богів», яку роль інопланетяни відігравали в розвитку давніх цивілізацій. Лідер праноїдів Джасмухін (справжнє ім’я Еллен Грів) теж здобула ігнобелівку, однак не за викриття всесвітньої змови, а за любов до сонця, точніше – книжку «Living on Light», у якій авторка пропагує повну відмову від їжі й води на користь «сонцеїдіння».
Навряд чи можна зарахувати до літератури «Звіт про звіт про звіт, що рекомендує, як підготувати звіт про звіт про звіт про звіт», за який Рахункова палата США має власну ігнобелівку 2012 року, або тисячі штрафів на ім’я «Водійські Права», за які 2009 року доблесна ірландська поліція також здобула нагороду. Проте в літературному таланті «нігерійських спамерів» (премія 2005 року), які створили величезну кількість майже по-діккенсівськи поетичних «померлих дядьків-мільйонерів» і «шляхетних принців із зайвими грошима», сумніватися не випадає. Спамером від науки можна вважати лауреата 1992 року Юрія Стручкова – нестримного автора з московського Інституту елементоорганічних сполук. У період між 1981 і 1990 роками Стручков опублікував 948 наукових робіт, тобто по одній науковій статті кожні 3,9 днів. У 1993 комітет Ігнобелівської премії помітив діаметрально обернену ситуацію: під однією статтею з медицини було зазначено 979 авторів із 15 країн, тож усі вони розділили нагороду. На жаль, українців серед них немає.
У 1997 році спеціалісти зі статистики Дорон Віцтум, Елая Ріпс і Йоав Розенберг з Ізраїлю та Майкл Дроснін зі Сполучених Штатів заявили, що знайшли в Біблії прихований код. Ігнобелівський комітет перечитав «Буття» – саме там мали повторюватися певні послідовності літер – нічого не помітив і нагородив надто ревних криптологів. Натомість дослідження психолога Девіда Оппенгеймера про проблему даремного вживання заскладних слів (2006) сьогодні виглядає досить актуальним. 2015 року також перемогли не професійні письменники, а психолінгвісти з Університету Макса Планка Марк Дінгманс, Франциско Торрейро і Нік Дж. Енфілд за відкриття того, що слово «хух» (або його еквівалент) існує в кожній людській мові – і «не цілком зрозуміло, чому». 2016 року тріумф «спіткав» шведського ентомолога Фредеріка Сйоберга і його тритомну автобіографію «Шлях збирача мух». Літературну ігнобелівку цей поважний вчений отримав за те, що чудово описав справжнє «задоволення від колекціонування мух, які померли, і мух, які поки що не померли».
Bad Sex in Fiction Award
Премія за найгірше змалювання сексу в літературі Bad Sex in Fiction Award була заснована у 1993 році головним редактором періодичного видання «Literary Review» Обероном Воу та літературною критикинею Родою Кьонінґ. Ця нагорода покликана «привернути увагу до грубого, позбавленого смаку, часто надмірного використання в сучасній прозі сексуальних сцен і переконати так не чинити». Але не варто думати, ніби нагороду дають лише недосвідченим авторам напівпорнографічних романів. Як і «Золоту бульку» ЛітАкценту, її зазвичай вручають досить відомим у своїй країні письменникам, яким забракло смаку чи вправності в окремій книжці. Серед номінантів, до прикладу, у різні роки були Том Конноллі, Гейл Форман, Джонатан Літтелл, Том Вулф та інші. А 2007 року премію отримав американський класик Норман Мейлер за роман «Замок у лісі». У своєму останньому творів двічі лауреат Пулітцерівської премії описав епізод кохання між Кларою Гітлер і її чоловіком Алоїсом, за сумісництвом рідним дядьком. «Наслідком» сумнівного еротичного пасажу про ніч кохання, «кращу за шторм на морі», був… так, Адольф Гітлер.
2008 року антипремію здобула англійська письменниця Рейчел Джонсон за епізод зі свого сатиричного роману «Нотінґ-Гілл». У цьому епізоді головна героїня під час статевого акту видає «невідомий тваринний звук», охоплена «все потужнішим, вагнерівським крещендо». 2010 року ірландський письменник Роуен Соммервіль справедливо отримав Bad Sex Award за свій роман «Її обриси», де він порівнює закоханих із різними видами риб і комах. Редактори «Literary Review» такого кафкіанства не оцінили. Натомість традицію «тваринної еротики» продовжила канадська авторка Ненсі Г’юстон із романом «Інфрачервоний» – лауреатом 2012 року. Головна героїня порівнює свої емоції з відчуттями риби й водночас стверджує, що «тіло – це архаїчне царство, яке приносить сльози, страхи, кошмари й дітей».
Американський прозаїк індійського походження Маніл Сурі у романі «Місто Деві» (2013) відходить від інстинктів на користь науки, і тому коханці там «пірнають у скупчення кварків і атомних ядер», а також мчать «як супергерої останніх зірок і сонячних систем». Напевне, Сурі вирішив поєднати в «Місті Деві» популярну науку від Мічіо Кайку і останній блокбастер про Фантастичну четвірку. Відомий нігерійський автор Бен Окрі неочікувано для літературної спільноти отримав Bad Sex in Fiction Award 2014 року за свій загалом непоганий роман «Століття магії», куди він навіщось ввів еротичний пасаж про Всесвіт і ракету, що пронизує космос та вибухає. Іноді ракета – не просто ракета, як нескладно здогадатися. Цей випадок доводить, що помилятися можуть лауреати не лише премії ВВС чи Шевченківської, а й Букера (1991 року Окрі здобув цю нагороду за без перебільшень блискучий роман «The Famished Road»). Британський музикант, лідер гурту «The Smiths» Стівен Морріссі два роки тому дебютував із романом «Список втрачених» і відразу привернув увагу не лише меломанів, а й літературних критиків. Останніх – фразою про закоханих, які навіщось «згорнулися в одну хихотливу снігову грудочку». Bad Sex in Fiction Award-2015 не забарилася.
Цього року із нагородою пощастило (чи навпаки?) італійському письменникові Еррі де Лука за епізод із книги «День перед щастям», де неякісну еротику легко сплутати з невдалим балетним номером. За словами журі, вони мало не віддали нагороду Джонатану Фоєру за новий роман «Here I Am», де можна знайти сумнівні еротичні пасажі про альпінізм. Однак цього разу балет усе ж переміг скелелазіння.
Абзац
2001 року газета «Книжковий огляд» і «Генеральна дирекція міжнародних книжкових виставок і ярмарків» заснували російську книжкову антипремію «Абзац».
Ці бронзові статуетки у вигляді зламаної ручки на зім’ятому аркуші паперу вручають у кількох номінаціях: «Найгірший переклад», «Найгірша редактура», «Найгірша коректура» і «Повний абзац». За «особливо цинічні злочини проти словесності» присуджують приз в окремій номінації – «Почесна безграмотність». Останній вже отримав генеральний директор російського «Першого каналу» Костянтин Ернст за «відрив масової аудиторії від читання і будь-якого прояву культури», письменник Борис Акунін за численні неточності в своїй «Історії держави російської» та міністр освіти Андрій Фурсенко за шкільні реформи, які зробили літературу необов’язковим предметом. Формулювання журі зазвичай досить гумористичні, наприклад, твори Сергія Мінаєва «Духless» і «Media Sapiens» нагородили як «найгірший переклад Фредеріка Беґбедера російською мовою», однак мета серйозна – відзначити не просто неякісні видання, а «погані книжки, що стали помітними». Невдалі переклади – ще одна важлива номінація: дісталося вже перекладачам Маркеса, Уельбека, Бодріяра, Ґібсона, Аполлінера, Ахерн та інших чудових письменників.
The Diagram Prize
Diagram Prize for Oddest Title of the Year (або скорочено – просто The Diagram Prize) – не стільки «анти», скільки гумористична літературна премія Франкфуртського книжкового ярмарку за найдивнішу назву книжки.
Нагороду засновали Diagram Group, лондонська інформаційна та графічна компанія, та британський спеціалізований часопис «The Bookseller». Ініціювавши створення такої премії, Тревор Боунфорд із «The Bookseller» хотів просто розважити відвідувачів, однак згодом The Diagram Prize став невід’ємною частиною Франкфуртського книжкового ярмарку. Від 1978 до 2000 премію присуджували колегіально, однак з 2000 року все вирішує загальне голосування на сайті «The Bookseller». 2008 року голова премії мемуарист Горацій Бент уперше за історію існування The Diagram Prize висловив сумніви у доцільності вибору читачів, адже нагороду отримав професор Філіп М. Паркер за книжку «Перспективи 60-міліграмових упаковок сиру у 2009-2014 роках». Як виявилося, про контейнери із сиром написав не Паркер, а «творча машина», яку він винайшов. Лише двічі, 1987 і 1991 року, колегія вирішувала, що жодна назва не є досить дивною, аби удостоїти книжку премії, однак решту років ринок виправдовував найсміливіші очікування. Найбільшого захоплення, на мою думку, вартують такі видання: «Останній шанс на любов – роман у термінальній стадії» (1981), «Основні моменти в історії бетону» (1994), «Радість сексу: кишенькове видання» (1997), «Бур’яни в мінливому світі: симпозіум Британської Ради із захисту врожаю, праця № 64» (1999), «Бомбосховище вашого коняки», (2004), «Люди, які не знають, що померли: як вони прив’язуються до сторонніх, які нічого не підозрюють, і що з цим робити» (2005), «Як захистити свій курник від гоблінів» (2012), «Керування стоматологічною практикою: шлях Чингісхана» (2010), «У незнайомців цукерки завжди смачніше» (2014). Останній тріумфатор – Алан Стаффорд зі своєю історією водевільного тріо під назвою «Надто голий для нацистів» (2015).
Премія Джона Гордона Куґлера
Джон Гордон Куґлер – американський поет-самоук другої половини ХІХ століття. Свого часу він прославився як дуже плідний автор дуже поганих віршів. Сатирик Генрі Луї Менкен не втомлювався кепкувати з бездарного колеги, якого називав «останнім бардом Діксі» (тобто південноамериканських штатів), а його творчість наводив як доказ жалюгідного стану мистецтва кінця століття.
У 1975 році консервативний політичний журналіст і письменник Еммет Тіррелл засновав щорічну антипремію імені Дж. Г. Куґлера за «найгіршу книжку року» у жанрі нон-фікшн. Із вибором Тірреллу допомагає визначитися редакція «The New York Review of Books», які не називають переможців, однак вказують Тірреллу, кому із запропонованого ним списку антипремію точно не варто давати. Цікаво, що цю своєрідну нагороду активно висвітлюють американські консервативні видання, як-от «Human Events» і «American Spectator», однак її також нещадно критикують за тенденційність. Так літературний критик Браян Гемза зазначає, що премія Куґлера – це коли «спільнота куґлерів, що намагаються здаватися серйозними людьми» вирішує дати нагороду погано написаному твору.
Серед тих, хто дістав антипремію, – американський комік Джон Стюарт, сатирик Ел Франкен, романіст Ніколсон Бейкер і колишній президент США Джиммі Картер (тричі!). І справді, складно втриматися від припущення, що республіканці просто зводять рахунки з демократами та лібералами, використовуючи ім’я нещасного поета, який завинив лише тим, що римував умовні «очі» та «ночі» більш як століття тому.
Hatchet Job of the Year
Hatchet Job of the Year – британська премія з журналістики, яку з 2012-го щороку отримує «автор найзлішої, найсмішнішої, найуїдливішої літературної рецензії за останніх дванадцять місяців». Нагороду вручає вебсайт «The Omnivore», мета премії – «підвищити авторитет професійних критиків і сприяти цілісності і дотепності в літературній журналістиці». Приз вартий окремої уваги, адже це… річний запас креветок.
Оригінальна нагорода має, на думку журі, надихнути професійних критиків не боятися вільно висловлювати власну думку і сміливо викидати класиків із корабля сучасності, роблячи це дотепно й цікаво: «Нам потрібні професійні рецензенти. Нам потрібні люди, які знають, про що вони говорять, чиї голоси ми визнаємо і до яких маємо довіру, навіть якщо ми не завжди згодні з ними. Сьогодні з’являється все більше книжок, тож голод на авторитетні рекомендації ніколи не був таким великим, як нині». Від рецензентів «дісталося» і Джону Ле Карру, і Донні Тартт, і Елінор Каттон, і лідеру багатьох книжкових антирейтингів Стівену Патріку Моріссі з його «Автобіографією». Hatchet Job of the Year – це «хрестовий похід проти сірості, благоговіння [перед авторитетами Б. Р.] і ледачого мислення». Крім того, ця нагорода є ще однією можливістю вшанувати найбільш недооцінену форму журналістики – огляд книжок.
Рейтинги Goodreads
Goodreads вже давно є не менш впливовим майданчиком, ніж розділ «Reviews» у «The Guardian».
У найбільшій соціальній мережі для бібліофілів можна знайти не лише поради, що варто прочитати, а й списки-попередження, що купувати й скачувати не слід. Серед антирейтингів – «Найгірше закінчення», «Найслабший жіночий персонаж», «Я шкодую, що прочитав цю книжку», «Книжки, які всі люблять, а я ненавиджу» та багато інших. «Найгірше закінчення», на думку читачів, мають «Світанок» Стефані Маєр, «Міст в Терабітію» Кетрін Патерсон і «Переспівниця» Сюзанн Колінз. Найгіршими жіночими персонажами називають героїнь «Сутінок» Маєр і «П’ятдесяти відтінків сірого» Е. Л. Джеймс. Читачі, які голосували у рейтингу «Я шкодую, що прочитав цю книжку», марнуванням часу назвали романи «Відмічена» Філіс Каст, «Код да Вінчі» Дена Брауна і, знов-таки, всю серію Стефані Маєр. І хоча за результатами голосування ніхто премій не отримує, самі рейтинги від Goodreads можна назвати народними читацькими антипреміями.
