Стрибок жабеняти у вічність

Споруджуючи палац для дружини, Сусаноо склав перше танка, започаткувавши японську поезію. Класичне танка являє собою п’ятивірш зі сталою кількістю складів у кожному рядку (відповідно 5-7-5-7-7). Протягом багатьох століть п’ятивірші-танка були улюбленим жанром японської поезії.

Другий же улюблений жанр – хайку – є відносно молодим. В середньовічній Японії популярними були вірші-ренга – своєрідна гра, коли двоє поетів писали танка: перший поет писав тривірш 5-7-5 (хокку), другий – двовірш 7-7 (агеку). Поступово тривірш-хокку відокремився і перетворився на самобутній жанр. Однак на відміну від високої поезії, яку найперше втілювали танка, хокку було жанром комічним і пародійним (його друга назва «хайку» дослівно означає «комічний вірш»). Це були жартівливі вірші на теми повсякденного життя, популярні серед міського населення. Стрімкий розвиток міст в епоху Едо (1606 – 1858 рр.) призводить до змін в суспільному житті (частина самураїв полишає військову службу і починає промишляти торгівлею або займає чиновницькі посади) до виникнення нових видів мистецтва (гравюри на дереві — укійо-е та театру Кабукі).

Першим великим поетом хокку (назву «хайку» за даним жанром закріпив поет ХІХ ст. Масаока Сікі) став виходець із середовища самураїв, які перетворилися на бюргерів – Мацуо Басьо. Для багатьох європейців це ім’я є символом Японії. І не дивно! За кількістю обелісків із викарбуваними віршами, які в Японії можна зустріти в будь-якій місцевості, із Басьо може конкурувати хіба що Ісікава Такубоку, поет танка поч. ХХ ст. Але Басьо відомий не лише завдяки своїй новаторській поезії, а й своєму стилю життя. Невтомний мандрівник, чиї дороги пролягли по всій Японії, мислитель, який поєднував поезію із канонами дзен, альтруїст з відкритим серцем, що любив спілкуватися з селянами і гратися з дітьми, — таким був Басьо.

Мацуо Мунефуса, який пізніше візьме псевдонім «Басьо» («бананове дерево») народився 1644 р. в містечку Уено неподалік від столиці Едо. В бурхливу епоху Сенгоку, період міжусобиць, місто-фортеця Уено відігравало роль військового укріплення, але після об’єднання Японії і припинення чвар колишнє оборонне значення було втрачене, мешканці Уено все більше займалися торгівлею, попід мурами старої фортеці простяглися цілі купецькі квартали. Батько поета Мацуо Ейдзаемон, самурай за походженням, у мирний час змушений був відкласти меча, взятися за пензля та викладати каліграфію. Будучи сином самурая, Мунефуса отримав добру освіту, зокрема наполегливо вивчав китайську та японську класичну літературу – адже самурай мусив добре володіти не лише мечем, а й словом. Найбільше захоплення в Мунефуси викликали китайський поет Ду Фу та японський – Сайгьо. Цих двох поетів, розділених часом та відстанню, ріднило те, що своє життя вони провели в мандрах та нестатках, примхлива доля то підносила їх аж до палацових висот, то жбурляла в безодню жебрацтва. Чи не їхній приклад спонукав Мунефусу стати на шлях мандрівника-віршотворця?

Втім, ще до початку своєї одіссеї Басьо встиг чимало: був укладачем колективної антології «Гра в мушлі», вивчав поезію в Кіото, перебував на державній службі в Едо, був учителем поезії (досить поважна і шанована посада в традиційній Японії), суддею на поетичних турнірах, навіть деякий час навіть входив до поетичної школи «Данрін», що розвинула й популяризувала жанр хокку (втім, основою цього жанру залишалася комічність та «мова вулиці»). В 70-х рр. XVII ст. Басьо вже був відомим поетом, який мав власну поетичну школу та численних учнів і послідовників. Деякі з них – Кікаку, Рансецу, Кьорай – також стали відомими поетами. Але то був лише початковий етап творчого шляху Басьо.

Нове життя для поета починається з 1682 р. – пожежа знищує його будиночок на околиці Едо, якому поет дав назву «Бананова хатина» (Басьо-ан). Але бездомність водночас звільняє Басьо від прив’язаності до певного місця – відтак починається новий етап його життя, засвідчений самим поетом:

Віднині «мандрівник» – моє ім’я!
Осіння мряка,
Перша в цьому році.

1684 р. в 40-річному віці Басьо вирушає в першу довгу подорож. 10 років він віддав мандрам, і саме ці 10 років є найбільш значущими в його житті. Плетений капелюх, стоптані сандалії, патериця, дорожня сума зі щоденником та віршами – таким було екіпірування мандрівника. Верхи й пішки, з учнями чи самотою, Басьо сходив майже всю центральну Японію, незважаючи на слабке здоров’я, бідність, негоди.
Морозна ніч!
В опудала позичу,
Аби заснути, дране кімоно.

Не будемо переповідати маршрути подорожей Басьо – це, зрештою, вже зробила Галина Шевцова у своїй книзі «Стежками Басьо» (К., Грані-Т, 2007), супроводжуючи розповідь майстерними фото мальовничих японських краєвидів. Поговоримо про його поезію.

…У місті Осака, де 1694 р. скінчилася остання стежина мандрівного поета, а разом з нею і його життєвий шлях, стоїть простий обеліск з написом: «Тут помер Мацуо Басьо». В передмісті Токіо, на місці колишньої Басьо-ан видніється скромний пам’ятник – поет ніби присів перепочити з дороги. А в Уено, малій батьківщині Басьо, що зараз входить до складу Токіо, стоїть пам’ятник… жабеняті, яке, стрибнувши у ставок, приземлилось у вічність.

Як істинний японець, Басьо тонко відчував красу довкілля. Але як поет, котрий не просто милувався красою, а прагнув злитися з нею, він відчував її особливо, кожна деталь пейзажу для нього мала власне ім’я:
О, скільки їх на полях!
Та кожна цвіте особливо –
В цьому вищий подвиг квіток!

Своєю поезію Басьо відбив суть східного погляду на світ. Буддійська школа дзен, до якої належав поет, пропагувала повне зречення всіх прив’язаностей до світу, всього, що може обмежити, в тому числі прив’язаності до монастиря й чернечого статуту. Світ неможливо охопити, його слід пізнати зсередини. Дзен-буддисти не бачили сенсу у бучних церемоніях чи ревних поклоніннях зображенням Будди. В школі дзен поширеними були своєрідні іконоборські настрої. Зберігся переказ про ченця, який зимового дня розламував дерев’яну статую Будди на дрова. Коли перехожий звинуватив його у святотатстві, чернець відповів, що хоче відродити Будду з попелу. Коли ж перехожий заявив, що йому це не вдасться, чернець спокійно констатував, що відтак дерев’яна статуя не є Буддою і він не здійснив святотатства. Ця історія відсилає нас до життєпису Будди, який перед входженням до нірвани сказав учням: «Тепер будьте самі буддами!». Замість поклоніння і читання сутр дзенці зосереджувались на медитації задля самопізнання – оскільки Будда прийшов зі світу людей, відтак кожна людина несе в собі Будду; пізнавши себе – людина пізнає і Будду у собі. Все це відбувається миттєво, через «просвітлення», пробудження світла зсередини. І краса відігравала роль одного з чинників просвітлення, вона не просто дарує насолоду, а й очищає серце, роблячи людину духовно світлішою. Відтак людина починає відчувати себе часточкою цієї краси. Саме це мав на увазі Басьо, кажучи: «Все, що бачиш, – Квітка. Все, про що думаєш, – Місяць. Хто не бачить в усьому Квітки – той дикун. У кого в серці немає квітки – той все одно що звір. Прожени дикуна, віджени звіра, наслідуй Творчу силу природи – і ти повернешся в неї».

Багатьом читачам вірші Басьо можуть видатися порожніми чи беззмістовними. Це трапляється зовсім не через вину перекладачів, а через специфічність хайку. Недарма сам Басьо писав:
Хто за осіннім вітром мандрував,
Спав просто неба,
Той збагнути зможе мої пісні.

Хайку – символ, своєрідний пролог, але саме цей пролог вказує шлях до ідеї, яку можна було б описати десятками слів. Але читач її відчуває сам, інтуїтивно, йому потрібен лише поштовх, і саме цим поштовхом є хайку. В цьому і оригінальність, і складність даного жанру. Хайку нагадує звук, з яким корок виходить з пляшки – і одразу після цього відчуваєш запах, а потім і смак напою в пляшці.
Ховається за хмари часом місяць,
Щоб відпочили очі
У людей.

Поезія Басьо часто філософська, аби збагнути її, вірші слід перечитувати вдруге, втретє… Аж доки не досягнеш змісту – ніби відбувається просвітлення на рівні хайку.
Старий ставок.
Пірнуло жабеня –
Вода сплеснула.

На перший погляд, це найвідоміше хайку Басьо звучить абсолютно прозово – сухий опис події. Але в ньому присутня потужна філософська складова, передана символами. Старий ставок – символ тиші, статики, нерухомості, застиглості й вічності, він втілює начало Інь. Стрибок жабеняти – символ руху, динаміки, змін, начала Ян. В останньому ж рядку – взаємодія жабеняти з поверхнею ставка, сплеск води, поєднання Інь і Ян, взаємодія активу з пасивом, вічності з миттю, що й породжує існування цього світу. Ціла філософська категорія – а як майстерно вкладена в три рядки!

Поет Мотоорі Норінага порівнював душу Японії з ароматом квітучих вишень. Мабуть, її можна порівняти і з хайку Басьо. Зовнішня краса Японії – часто тільки розписана ширма, що ховає за собою значно глибшу красу, яку потрібно не побачити, а відчути.

…У місті Осака, де 1694 р. скінчилася остання стежина мандрівного поета, а разом з нею і його життєвий шлях, стоїть простий обеліск з написом: «Тут помер Мацуо Басьо». В передмісті Токіо, на місці колишньої Басьо-ан видніється скромний пам’ятник – поет ніби присів перепочити з дороги. А в Уено, малій батьківщині Басьо, що зараз входить до складу Токіо, стоїть пам’ятник… жабеняті, яке, стрибнувши у ставок, приземлилось у вічність.