Один із найталановитіших прозаїків першої половини ХХ століття Юрій Яновський сьогодні зовсім не в центрі уваги. З одного боку, його не мучили у сталінських в’язницях і не розстрілювали, він начебто не писав відвертої антирадянщини, тож із нього не зробиш нововідкритого підпільного генія. Його твори навіть у школі вивчали за радянської влади – хіба це цікаво? З іншого боку, Яновський так і не став типовим представником соцреалізму, здебільшого зберіг індивідуальну манеру письма, а значить, не дуже надається й до якихось тоталітарних студій чи совєтології. Що ж, це давня українська традиція – поціновувати літературу за цілковито екстралітературними критеріями, та навіть і з цієї точки зору Юрій Яновський зовсім не такий «нудний», як здавалося на перший погляд.
Ярослав Голобородько свого часу називав Яновського «класиком формотворчої культури», маючи на увазі особливу вагу форми в його творах. Ця характеристика цілком справедлива й, зокрема, щодо роману «Чотири шаблі». Він переповнений цікавими метафорами, сюрреалістичними поворотами, посилено-пафосною лексикою, міфологічними посиланнями та іншими естетськими штучками. Але зараз про інше. Роман розповідає про героїчну боротьбу повстанського загону часів громадянської війни і, як свідчать спогади, спирається на реальні події.
Відомий літературознавець та історик Григорій Костюк у своїх спогадах «Зустрічі і прощання», нещодавно вперше виданих в Україні київським видавництвом «Смолоскип», описав свої враження від щойно виданої і щойно прочитаної 1930 року книги «Чотири шаблі». Враження були вкрай позитивні, аж до характерного для тих часів монументального означення «незрушна мистецька фортеця великої епохи». І ось одного разу випало обговорити роман із самим автором. Як, мабуть, і будь-який неглибоко заангажований в історію читач, Костюк сприйняв сюжет «Шабель» як історію про те, «„…як талановито й відважно більшовицькі партизани розгромили альянтів під Успенівкою, як послідовно викинули їх з Одеси в море». Та виявилось, що не все так просто.
«…Чекайте, – перебиває мене Яновський. – Ви, бачу, в полоні дезінформації. Під Успенівкою альянтський десант розбили частини української повстанської армії Григор’єва, де начальником штабу був Юрій Тютюнник. Він же фактично й провів операцію вигнання альянтів з Одеси. Офіційно тепер ці події трактують трохи інакше…»
Костюк був вражений – адже фактично 1929 року, під час утвердження сталінської диктатури, Юрій Яновський дозволив собі написати естетсько-героїчний епос про армію УНР! Хай навіть про хистку «отаманську» її частину. Більше того, самого Тютюнника в УСРР на той момент уже відправили за ґрати. Тоді Григорій Костюк спитав, як Яновський зумів так переконливо зобразити партизанський побут, психологію, типажі. І з’ясував, що «консультантом» був сам Юрій Тютюнник. Його на початку двадцятих упіймала радянська розвідка, і він погодився мирно працювати в УСРР. Працювати став на Одеській кінофабриці і там потоваришував з Яновським. Що ж, дружбу з легендарним уенерівським командиром можна назвати ще одним вчинком, незіставним з образом нудного й обережного українського радянського літератора.
Автору спогадів не лишалось нічого іншого, як попередити Яновського про неминучі гоніння на роман: «А що означає ваша символіка?… Звернімо увагу на головних героїв. Один з них, уславлений безстрашний кіннотник Остюк, після революційної епопеї опинився в Парижі? В еміграції?… Розкаявся і … повертається на батьківщину. Але чому … ми його … зустрічаємо в далекій … північній тайзі серед бродяг і шукачів «золота»? … Чому тут і Шахаєва дружина Наталка? А головне – її шляхи вже ніколи з Шахаєм не сходяться. Що це має означати?».
Отож, «Чотири шаблі» виявилися досить скандальним і навіть «партизансько-антирадянським» романом. З урахуванням цього, він читається дещо по-іншому. Та все ж Юрія Яновського варто перечитати не тільки тому, а й поза політичними міркуваннями – просто з огляду на його беззаперечний письменницький хист.
Від редакції: Детальніше про контакти Ю.Яновського і Ю.Тютюнника див. у кн.: Ю.Яновський. Патетичний фрегат. – К.: Факт. – 2002.
Народився 1981 року в Харкові. Автор книжок поезії "Корокте і довге", "ЦІЛОДОБОВО!" (спільно з Горобчуком і Коробчуком), "Мій перший ніж", "Збіг обставин під Яготином" та збірки оповідань "Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого".
