Останнім часом ім’я англійського письменника Джорджа Оруела (Орвела) набуло особливого розголосу, як в Україні, так і за кордоном. На «ЛітАкценті», скажімо, було розміщено новину про те, чому все ж таки Т.С. Еліот відмовився видавати «Звіроферму» Джорджа Оруела. Нещодавно оголошено лауреатів премії імені цього відомого англійського казкаря/(анти)утопіста, а отже, на письменника знову спрямовано світову рампу. Проте мені в цій невеличкій розвідці хотілося б звернути увагу на один цікавий момент, а саме: може, Еліот і мав підстави не друкувати «Звіроферму», проте для українського читача поява цієї невеличкої історії була дуже потрібна. І, хоч це й дивно, але чи не першим твором Оруела, перекладеним українською мовою, стала його «Звіроферма», щоправда під трохи іншою назвою — «Колгосп тварин» (Мюнхен, видавництво «Прометей», 1947 р.).
Українською мовою «Колгосп тварин» з’явився в «авторизованому перекладі п. Івана Чернятинського», як зауважено у слові «Від видавництва». Зазначу, що ім’я перекладача — містифікація, адже насправді перед нами — псевдонім Ігоря Шевченка, знаного науковця, дослідника давньої літератури, голови Міжнародної асоціації візантологів, голови Української академії мистецтв та наук у США, професора Гарвардського університету. Але не подумайте, що такою ж містифікацією може бути й передмова самого Джорджа Оруела, розміщена в цій книжці. Насправді Ігор Шевченко мав реальні контакти з уже класиком англійської літератури, якого вмовив підготувати вступне слово до українського читальника. Можна сказати і більше з історії появи української версії «Колгоспу тварин»: саме Оруел погодився із власної кишені дати гроші на українське видання, яке передовсім мало бути орієнтоване на українського читача з «планети Ді-Пі» в Німеччині, тобто тих переміщених осіб, які перебували далеко від рідної домівки внаслідок подій Другої світової війни. Але частину накладу було конфісковано й передано до СРСР. Таким чином, півтори тисячі книжок помандрували до України. Оруел згадував у щоденникових записах, що йому відомі ще 2000 примірників із загального накладу, залишалися на руках, проте і досі не відомо, чи ці книжки враховують «конфіскат», чи ні. Отже, українськомовне видання «Колгоспу тварин» Оруела — це прижиттєве видання його твору, та ще й за фінансової, благодійницької підтримки з боку живого класика, який скромно писав у своєму вступному слові, що навряд чи хтось його знає в Україні.
Та, мабуть, уже варто перейти до самого вступного слова автора.
Побіжно можна зауважити, оскільки це також цікаво, що на авантитулі видання подано оригінальні вихідні дані, в яких значиться, що твір було опубліковано 1947 року (як відомо, сам автор працював над повістю впродовж 1943-44 рр., а англійський «оригінал» вийшов друком у 1945 р.). Такі деталі змушують нас по-новому поглянути на традицію українського перекладу, адже ще на початку ХХ століття ми вже маємо спроби вкрай оперативного відображення літературно-мистецької дійсності Європи і світу, спроби долучити актуальні літературні твори до розв’язання внутрішніх українських проблем. У тій таки передмові «Від видавництва» зазначено, що в цій серії незабаром мають з’явитися й інші твори аналогічної проблематики. «В такий спосіб бажаємо причинитися до нав’язання тісних зв’язків поступового українського світу зі сучасними прогресивними суспільно-політичними та культурними західньо-європейськими процесами та явищами» (видавничий правопис у цитуванні збережено).
Отже, відкинувши ідеологічну риторику, до якої нас схиляють дібрані слова і словосполучення, можна сказати, що в колі переміщених із України осіб було бажання сформувати те, що ми сьогодні називаємо міжкультурним діалогом, додаючи український культурний досвід до світового і, навпаки, забезпечуючи перейняття естетичного досвіду, хоча все ж таки зрозуміло, що критерії відбору текстів передовсім були пов’язані із «соціальним ангажементом». «Відірваність» Ігоря Шевченка від України і входження в західний світ «допомогли» (можливо, це прозвучить цинічно, але чи вийшла б ця книжка без Шевченка, якого доля закинула так далеко?) залучити до українського простору літератури світові досягнення тогочасної англійської літератури. Але знову ж таки зазначу, що «ідеологічність» видавничої позиції пов’язана з іще одним явищем: сформувати анти-міф, контр-міф до тієї негативно міфологізованої більшовицької дійсності, яка полонила уми мільйонів. Видавці зазначають: «якщо основні елементи соціялізму, це свобода, справедливість та інтернаціональна співпраця (інтернаціоналізм) вільних народів, то всі ті елементи большевизмом заперечуються та ліквідуються». Таким чином, видавнича мета полягала у залученні до українського ґрунту тих текстів, які могли б виступити проти більшовизму в уявленні засліплених «вірян» нової ідеології.
Поряд із Оруелом видавці називають таких авторів, як «Koestler, Silone, Malraux, Dos Passos, Farrel, Serge». Я навмисно навів прізвища мовою оригіналу, оскільки саме так вони постають і в передмові до оруелівського видання. До речі, саме ім’я англійського автора транслітеровано так: Ґ. Оруел. Цікаво, що на авантитулі немає української транслітерації прізвища англійського письменника, вперше воно з’являється лише у передмові від видавництва, тобто на авантитулі маємо англійське ім’я, а поряд назва і всі вихідні назви — українською мовою в її «західноукраїнсько-діяспорянській» традиції в доброму сенсі цього слова. Також жодного разу не наведено українською мовою ім’я, натомість маємо лише ініціал поряд із прізвищем: ім’я було транслітеровано як Ґеорґ. Звичайно, наявність у тексті неперекладених «одиниць» засвідчує високу інтелектуальну культуру тих, на кого було розраховано це видання, їхню обізнаність із літературою світовою. Якщо звернутися до ширшого контексту, то про сорокові роки може скластися враження часу останніх із могікан української культури (скажімо, в цей самий час В. Мисик працював над перекладом романів Дос Пассоса). Також впадає у вічі те, що видавці наголошують на «авторизованості» перекладу повісті Оруела.
Мабуть, на той час важливо було вказати, що переклад, пропонований на суд читачеві, не пересічний, а ґрунтовно пророблений. Тим більше, що (sic!) до цього видання вміщено ексклюзивне звернення самого автора до українського читача («Передмова автора до українського видання»), в якій Дж. Орвел (Ґ. Оруел) розповідає 1) про себе, пропонуючи невеличкий фрагмент автобіографії для українського читача (народження в Індії, відомості про батьків, період навчання в середній школі із докладним коментарем, що мається на увазі під «public school» (ця лексема також є неперекладеною в тексті авторського вступу, натомість до неї запропоновано докладний коментар). Оруел зауважує: «Я отримав прохання написати передмову для перекладу «Animal Farm» на українську мову. Я добре свідомий того, що пишу для читачів, про яких нічого не знаю, та й вони, мабуть, ніколи не мали нагоди довідатись про мене. Від мене, мабуть, чекають, щоб я розповів у цій передмові, як появився мій «Колгосп Тварин». Перед цим мені доведеться сказати дещо про себе та про події, що крізь них я дійшов до моїх політичних поглядів».
Далі в авторському слові маємо такі складові: 2) розповідь про перші кроки на ниві літератури та журналістики; почасти, ці кроки були голодними і босими, в колі кримінальних елементів і волоцюг із найбідніших районів Лондона; 3) розповідь про перебування з дружиною в Іспанії та участь у громадянській війні, з якої чудом вдалося вийти вцілілими; 4) позначення мети повісті, її ідейно-ідеологічного значення, зв’язків із реальними подіями, викривальний характер, мотиви, які спричинили її появу; 5) випад проти більшовизму як викривленого міфу, зображення СССР у образі «чужого», яке прагне в привабливих формах проникнути на Захід (що, зрештою і відбувається, зокрема, в Британії — можна побіжно згадати Малколма Меґґериджа, одного з тих британських журналістів, який наважився розповісти світові правду про Голодомор, але який був певний час зачудований СССР).
Якщо українські терени для Оруела постають «інакшими», то все ж таки для СССР, центром якого є Москва, більше пасуватиме образ «чужого», що знаходить негативне зображення в передмові автора «Колгоспу тварин». На підтвердження наведу кілька цитат з Оруела: «Тимто за останніх 10 років в мене виробилось переконання, що коли хочемо відродити соціялістичний рух, то знищення совєтського міту є необхідною передумовою для цього.
Незабаром після повернення з Еспанії прийшло мені на думку виступити проти совєтського міту, вживаючи казкової форми, доступної майже кожному читачеві, і що легко можна б перекласти на чужі мови». Оруел також із докорами письменника-інтелектуала ставиться і до ідеологічних тенденцій у Англії: «Та мені незвичайно залежить на тому, щоб люди на Заході, Европи побачили совєтський режим таким, яким він є. Більш-менш від 1930 р. я не бачу жадної ознаки, що СССР дійсно поступає в напрямку чогось, що можна б обосновано назвати соціалізмом, зате я помічаю дуже багато ознак, що СССР перетворився в гієрархічне суспільство, де володарі мають не більше причин відректися від влади, як яканебудь інша панівна кляса. Назагал робітники та інтеліґенти у країні такій, як Англія не розуміють, що СССР сьогодні зовсім інший, як у 1917 році частково тому, що не хочуть цього зрозуміти (себто тому, що хочуть вірити, що насправді соціялістична країна десь таки існує), а частково також тому, що відносна свобода і мирність їхнього життя робить тоталізм для них незрозумілим».
Англійський письменник під формою, на перший погляд, простої «казки» прагне зруйнувати поняття совєстького міфу, показати справжню суть цього нового режиму, його антигуманну, антилюдяну сутність. Часом Оруел видається занадто прямолінійним та категоричним, але часом навпаки, письменник прокладає етичну межу для «свого» та «чужого». Нехай у середині совєтської імперії кожен живе так, як йому заманеться, але проникнення цих вірусів на Захід для інтелектуала із Заходу постає як серйозна проблема. Небезпека починається у момент проникнення «чужого» до простору «свого». «Я ніколи не був у Росії і знаю про неї тільки те, що можна довідатись, читаючи книжки та часописи. Коли б навіть (уявімо це собі) я мав силу, я не бажав би собі втручатися у совєтські внутрішні справи; я не засуджував Сталіна та його прибічників тільки за те, що вони, мовляв, стосували варварські та недемократичні методи. Воно зовсім можливе, що в тамошніх обставинах вони не могли діяти інакше, навіть, коли й у них були добрі наміри».
Але жодного виправдання для Оруела не знаходить прагнення підкорити весь світ одній ідеології, яка, певно, для Оруела не була аж настільки новим винаходом встановлення світової справедливості. Письменник прекрасно усвідомлював, що в основу цього міфу покладено одвічні людські цінності (в тексті промова свиней-вождів часто має аналогії із Нагорною проповіддю), але форма здобуття омріяного тисячоліттями щастя — от що небезпечно. Нова форма «тоталізації» справедливості та щастя не визнає його для окремої особистості, формується тоталітарна система нового рівня, яка в своїх основах відображає базові механізми пригнічення, покарання за непослух, відмежування (зокрема, і фізичне знищення), якщо хтось стає «неугодним» для «блага» системи. Мета Оруела — побороти «негативний вплив Совітського міту на західній соціялістичний рух». Для цього письменник і віднайшов нібито просту форму казки — аби втілити в ній модель новітньої тиранії.
Перекладач, літературний критик, головний редактор журналу світової літератури «Всесвіт», співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАНУ. Професійні інтереси: компаративістика, англійська література доби Ренесансу і, звичайно, улюблений автор — William Shakespeare.
