Образ троянди в мистецтві величний і затертий водночас: скільки рядків було написано, кадрів відзнято, картин намальовано. Тож назвати збірку за іменем королеви квітів — це нараз і зухвалість, і велика відповідальність, зазіхання на глибину або цілковита від неї відмова. Десь так у автора і вийшло: на менш ніж ста сторінках боротьба світла і темряви сусідує з на позір простими речами, і сусідство це вельми органічне.
Троянда — Король
Хто читав «Темну вежу» Стівена Кінга, пам’ятає, як улаштовано тамтешню постапокаліптичну дійсність. Від самої появи світу було шість променів, що утримували всі можливі світи і протистояли Вежі, та зараз вони руйнуються — їх потроху з’їдає темрява на чолі з Багряним королем. У цей час у нашому світі на розі Сорок шостої вулиці і Другої авеню, що у Нью-Йорку, є старий пустир, де квітне Троянда. Якщо раптовий перехожий прислухається, проходячи повз, то почує, як вона співає. І спів цей наповнить його серце щастям і спокоєм. Власне, протиставлення очевидне: з одного боку Троянда і сили Білизни, що їй служать, з іншого — Вежа і Король з його посіпаками.
У Лаюка протиставлення не таке очевидне, хоча би тому, що світ збірки рваний і неоднорідний, проте формула та ж сама — Троянда і Вільшаний король. Формула ця стара, тож з погляду сучасності могла би видатися банальною, але тільки могла би — вона лишень недостатня, і завершеною її робить додатковий компонент — у кожного автора свій.
До речі, кількашарову природу збірки добре передає її оформлення — зловтішний червоний, як кров на розрубаній вільсі, спокійний рожевий — ніжність троянди, і золото — корона на вінценосному чолі. Окрім обкладинки, у книжці чимало розворотів-вставок, виконаних у тих же кольорах — пазли склалися докупи.
Вільшаний король: вірші темряви
«Це той покидьок, що викрадає сина просто при батькові; він розбиває обійми коханців і вириває їх з поцілунків», — ось так описує свого антагоніста Лаюк, і це — Вільшаний король. Він виринає у збірці то там, то там, і кожен вірш про нього чи із ним — це вірш темряви: холодний, гострий і з присмаком приреченості:
Права рука Вільшаного короля — Барон Нема,
ліва — просто Рука, права нога — Всесвіт,
ліва — Дожену, шия — Вщент,
голова — Корона.
Вибір персонажа — відсилання до данського фольклору, балади Гете, роману Мішеля Турньє. Цікаво, як всі ці тексти можуть укластися в цілісну картину в уяві уважного (чи просто вигадливого) читача. Так, Авель Тиффож — протагоніст «Вільшаного короля» Турньє — постать неоднозначна: велетень із зовнішністю вбивці, чутливо-ніжний і огидно-грубий водночас, він самовіддано турбується про своїх голубів, а потім «причащається», з’ївши їх; бачить красу зимового лісу і таємні ходи його мешканців, а потім урочисто сповнює священний ритуал — випорожнює на незайманий сніг наповнення свого кишківника. Подібна контрастність властива і збірці Лаюка, вона її увиразнює, є її «додатковим компонентом». Офелія тут — металеве горнятко, сузір’я Оріон не на небі, а на тілі, серце — поцілунок, грушевий льодяник, його витягують з грудей і запихають в кишеню, де воно замащує новісінькі сині джинси. Таке собі опускання на один регістр — щоб ніщо не було справді серйозним чи вагомим, ніщо не видавалося направду страшним.
«В лісі темному поміж папороті ходить сірий вовк, вільгі лапи ховає в листя, скручене в трепетні рурки, обтирає мокру морду в ще теплий шовк загубленої під диким горіхом куртки», — вам сторожко? Якщо так, то ви все одно розумієте, що це звичайна дитяча історія про чудовисько під ліжком. От тільки чудовисько набуває форми і стає цілком реальним і страшним — чорною тінню війни. Такі переходи у збірці не рідкість, і вони роблять її, з одного боку, казково-магічною, з другого, — справжньою, відповідною реаліям часу, навіть політично заангажованою. До речі, щось схоже є у Турньє: зачаровані ліси Пруссії з оленями, полохливими лисицями і золотистими китицями на вухах рисей, а поряд Герінг у своїй резиденції — пожадливий мисливець і вбивця. Не доводиться сумніватися, ким насправді є Король.
Троянда: вірші світла
У добірці Лорки є «Касида про троянду» з такими рядками: «La rosa no buscaba ni ciencia ni sombra: сonfín de carne y sueño buscaba otra cosa». Якщо передати дослівно, то «Троянда не шукала ні знання, ні тіні: на межі плоті і сну шукала чогось інакшого». Як не дивно, ці слова якнайкраще передають світлу сторону збірки — Лаюкова Троянда не обтяжена світовим знанням, вона не переймається питаннями темряви і тіні, вона в постійному пошукові чогось іншого. Але на запитання «Хто затулить пляму?» відповідь «Троянда затулить однією пелюсткою». Розуміти це можна як завгодно: наприклад, як те, що є сила, здатна гоїти наші рани.
Вірші серединного світу
Доки відбувається двобій між світлом і темрявою, у краях, що розмістилися посередині, триває життя. Воно нагадує фотографії, що сохнуть після чаклунського дійства у червоній кімнаті. Портрети, речі, — зошити з помилками, газові плити, горнятка і сокири — вихоплені з пам’яті події. Але особливо все ж портрети (що цікаво, бо Тиффож також шпигував за дітьми у компанії свого фотоапарата і зібрав колекцію знімків):
і цей малий на кольоровій фотографії —
біля церкви у джинсовому комбінезоні
стоїть собі, блондинчик, пальця в рота запхав
(добре, що не в ніс),
а в іншій руці, у кулаку —
однодоларову банкноту стискає:
він може купити все, що треба і не треба,
він може купити весь світ.
Тиффож розмірковує над тим, що фотографування — це акт привласнення і підкорення того, що ти фотографуєш. Що тоді ця збірка, як не намагання схопити момент, зберегти його в обривках слів, ніби зібрати повну жерстянку з кольоровими камінцями? Дивишся на один — бачиш стару жінку з дитиною, на другий — батька з молотом, третій — хлопчика, у якого немає дому, на четвертий — себе.
Доля квітки
«Людина сама колись обрала долю квітки», — пише автор збірки. Чи, скоріше, долю зірваної квітки: «Людина скрізь падає: так, наче ще не встигла народитися, а вже мертва, так, наче вперше по-справжньому поцілована — і байдуже, куди падати. А падати треба».
Про що ці слова? Чи не про те, що будь-яка дитина вже несе на собі знак старечого занепаду? Коли жінці з роману Турньє приносять похоронну, — син загинув на війні — вона говорить, що життя і смерть нерозривні, і той, хто боїться смерті чи ненавидить її, той боїться і ненавидить саме життя. Яскраве свідчення тому природа — невичерпне джерело життя, але й водночас велетенське кладовище. Та хоча людина й зірвана квітка, вона живе доти, доки хтось чує її спів.
«Якби хтось запитав мене, що таке поезія, відповів би, що оце — садити зрізані рослини у горщики».
Народилася 1990 року на Дніпропетровщині. Закінчила Інститут журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка (напрям «Видавнича справа та редагування»). Працювала журналістом та редактором. Наразі викладає, пробує себе в літературній критиці та художньому перекладі
