З-поміж усіх книжкових комплексів найскладніше мені було подолати стереотип про обов’язкове дочитування книжок. Здавалося: щойно я кину читання, книжка назавжди засяде в моїй голові, вимагатиме уваги, проситиме закінчити, пустить коріння, розростеться й витіснить знання і спогади про решту чесно дочитаних книжок. Поступово, керуючись суворою логікою й проводячи численні аналогії, я навчилася кидати книжки, які мені не подобаються. Наступною сходинкою стало кидання статей на середині. Тепер я на такому високому рівні, що можу кинути, не дочитавши, навіть списки «20 цікавих фактів про близнюків» і «16 ознак, що ви неправильно виховали вашого кота».
До чого тут вміння кидати книжки, крім того, що це неймовірно корисно в наш швидкий час? До того, що в мене не виникло ані найменшого бажання кинути будь-яку з цих книжок на середині.
Юркі Вайнонен «Німий бог»
Чи може людина стати втіленою емоцією? Редукуватися до єдиного пронизливого почуття? Редукція й розширення – ось головні тему роману «Німий бог» фінського прозаїка Юркі Вайнонена. Бажані, частіше мимовільні, магічні, іноді даремні процеси: роман дихає, і читач починає дихати в ритм.
У центрі оповіді – перформансист Луї Мальдоро, живе втілення Шалу, що довгий час мандрував країнами, демонструючи на сцені безум. Читач, що любить Лотреамона, точно прочитає перші десять разів «Мальдорор» і майже не помилиться: страхітлива естетика – один із ключів до тексту Вайнонена. Саме Луї, а не його син Андре, чиїми очима ми бачимо події, і є головним героєм роману. Героєм, відсутнім фізично, але тим, хто кидає тінь на всі подальші події. Тінь батька Андре, як і Гамлет-старший, вимагає від рефлексивно-пасивного сина дій і вчинків на власну користь. Як правило, коли від вдумливих персонажів вимагають, щоб вони терміново ставали ентузіастично-діяльними, нам, читачам, боляче, бо ж навіть процес сприйняття тексту налаштовує на рефлексію, а не дію. І хай тінь як така жодного разу не з’явиться, її тяжіння відчуватиметься впродовж усього роману. Чи подолає Андре батька? Звісно, ні, інакше про що писати.
Шал виступає разом зі своїм другом та колегою Голосом, роль якого виконує Макс Дюкас. Втім, і Голос – це не стандартні мелодії чи пісні, а радше аудіальний безум: крик, свист, плач – звуки до винайдення стандартних ладів. Поки Голос розростається і заповнює все звуком (розширення), Шал б’ється об стіну, вириває своє волосся, відгризає шматки власної плоті (редукція) – і все це на освітленій сцені, перед заповненим глядачами залом. Іноді відвідувачі у жасі відвертаються, але щоразу вистава закінчується вибухом аплодисментів. Ймовірно тому, що ці двоє виводять наяв те, що живе в людині: потяг до саморуйнування, біль від нерозуміння, страх зупинитися. Кожен виступ веде до зменшення: з часом на голові Луї лишаються окремі жмутки волосся, а тіло стає ніби суцільним шрамом. Голос і Шал, звісно, абсолютні антагоністи: застиглий звук і німе навіженство. Однак Шал для головного героя Андре, з очевидних причин, важливіший. Саме на пошуки свідчень про тата, який кинув родину ще до народження Андре, той відправляється до Бретані (відчуваєте яку гру починає з нами автор: Андре-в-Бретані?) – місцини, де Шала бачили живим востаннє. Там Андре оселяється у кімнатці Алісти, колишньої коханки Шалу, що тепер стає коханкою й Андре. Ні, це не фінська прохаськіщина, просто жінка тут постає носієм давнішої і могутнішої сили, вона геній місця, охорониця і ворота Бретані.
Історія «Німого бога» не лише про стосунки відсутнього батька й живого сина, вона про Форму, яка стає останнім складником у тріаді Голос-Шал-Форма: Андре Мальдоро – скульптор. Він вирізьблює фігуру батька з величезної брили, і що об’ємніше проступає з каменю Шал, то більше в кімнаті галок. Луї Мальдоро в цій місцині вважали богом галок, і, звісно, Аліста – головна вірянка чудернацького галячого культу. Навіть млин, де вона мешкає з Андре, а раніше мешкала з Луї, можна вважати праобразом церкви, бо для млинів, в уявленні селян, діють правила, схожі на церковні: там не можна жити нікому, крім Алісти (служительки культу) і галок (священних істот), млин існує для вшанування божеств, він позбавлений свого практичного, приземленого значення. Якщо пристати на таку інтерпретацію, різьблена з каменю фігура Луї має стати своєрідним олтарем, а сам Андре – провідником божественної сили. Однак таке прочитання – лише одне з багатьох можливих.
В одному інтерв’ю я запитала Юркі Вайнонена, чи не ображається він на те, що його називають фінським Кафкою, адже у таких визначеннях, навіть компліментарних, завжди закладено вторинність. Юркі відповів, що ні, бо Кафка для нього неймовірно важливий. Так от, у Кафки є коротке, але дуже відоме оповідання «Голодомайстер» про артиста цирку, що голодує 40 днів поспіль (тут можна нескінченно довго розмірковувати про значення числа 40 для християнства), а потім виходить з цього стану. Одного разу, втративши майже всіх прихильників, Голодомайстер продовжує своє голодування і згодом, звісно, помирає. Його тіло, таке дрібне й легке, ледве помічає прибиральник, який прийшов викинути колись відомого артиста з клітки, де той голодував. Як на мене, це досконала історія про редукцію. І Юркі Вайнонен пише саме про це – про щезання через мистецтво, добровільну відмову від себе, редукцію тілесну заради божественного переродження. «В основі цих історій – сюжет про бога», – зрозуміє читач. Але це страшний, старозавітний, нещадний бог-батько, що пожер дітей і замінив їх галками.
Джеймс Баллард «Висотка»
«Пізніше, сидячи на балконі та ласуючи собакою, доктор Роберт Лейнг думав про незвичайні події, що відбувалися в цьому великому багатоквартирному будинку протягом трьох попередніх місяців», – звісно, так може починатися тільки антиутопія. Роман «Висотка», написаний ще 1975 року, виправдовує сподівання, але водночас додає до традиційної антиутопійної похмурості дрібку карнавального сюрреалізму. Та що там дрібку, цілий вагон гротескного danse macabre. Бо якщо помирати – то з музикою, і бажано – музикою 1970-х.
«Комплекс із сорокаповерхових висоток в престижному передмісті, одна з будівель вже повністю введена в експлуатацію. Тисяча квартир, понад дві тисячі мешканців, сусіди, яких ви варті, кілька спортзалів, два басейни, супермаркет, перукарня, ресторан, початкова школа, охорона комплексу – все для життя вже сьогодні!» – так могла б звучати реклама висотки з роману Балларда, якби її спроектував Київміськбуд, а не модний архітектор-мізантроп Ентоні Ройял. Спочатку все виглядає мирно: рослини на балконах, магазин вина (нарешті хтось думає про реальні потреби людей!), супермаркет, басейн, вишукані холи, швидкісні ліфти. Сусіди зі стриманою люттю вітаються і пропускають одне одного запаркуватися, поруч з будівлею – величезний бетонний басейн, який скоро має стати штучним озером (спойлер: не стане, вода в антиутопіях, як правило, є символом розкладання, а не очищення).
Звісно, попри рекламну привабливість висотки, з нею не все гаразд: будівля заселена згідно зі строгим ієрархічним принципом: нагорі, вище тридцятого поверху, – олігархи із собаками та дружинами-акторками, внизу, нижче десятого, – прості службовці із дітьми, посередині, від 10-го до 30-го, – середній клас, приречений вічно лишатися буферною зоною. І хоча задекларовано загальний вільний доступ до всіх зручностей, з часом поверх починає визначати твій статус та права. Деякі квартировласники рівніші за інших, а людина людині – сусід згори з перфоратором.
На двадцять п’ятому поверсі в однокімнатній дорогій квартирі-студії мешкає головний герой Роберт Лейнг – непогано, хоча й не дуже високо, саме стільки має бути у старшого викладача медичної школи. На другому поверсі – кінооператор Річард Вайлдер, а на самісінькій вершині, у пейнтгаусі, – проектувальник вертикального раю Ентоні Ройял. З Ройялом Лейнг грає в сквош, а з Вайлдером товаришує, щоправда, недовго. Саме очима цих трьох читач бачитиме мікросвіт висотки. Один з героїв загине, другий втратить рештки людяності, а третьому доведеться їсти собак.
Але поки все мирно, і єдине, що непокоїть мешканців елітної новобудови – поганий сон (можливо, подальші події – просто результат тривалої депривації сну, але читач цього ніколи не дізнається). Безсоння – одна з основних тем для розмов на вечірках, яких все більшає (за одну ніч у висотці може відбутися близько сотні). Сусіди дедалі агресивніші, зібрання – закритіші, наближається апокаліпсис. Насилля стає інструментом солідаризації, а камера – апаратом фіксації цього насилля. Майже всі мешканці знімають сутички у висотці за допомогою фото- та відеотехніки, а потім транслюють уривки в кінотеатрі на десятому поверсі – типовий приклад трансгресивного кінематографу. Закритість і водночас масштабність висотки (в ній близько тисячі квартир) перетворює її на окрему спільноту, де панують власні закони та правила, а середньовічна жорстокість захищена від чужого ока блискучим скляним фасадом – ймовірно, «Висотка» вплинула на роман «Під куполом» Стівена Кінґа. Будь-яка дрібниця може розпалити конфлікт між мешканцями різних поверхів, і далі катастрофи вже не уникнути.
Події розвиваються стрімко й безладно: ламається сміттєпровід, багатії блокують у себе нагорі ліфт, на 9 поверсі – демаркаційній лінії між середнім класом та біднішими мешканцями – зникає електрика. Місцеві єгипетські кари все наростають, метафору соціального ліфту буквалізовано: що вище ти заїхав, то вищим є твій статус в очах спільноти. Одного дня гине мешканець сорокового поверху, бундючний ювелір, і це стає спусковим гачком для початку війни всередині будівлі. Протистояння і жахіття рівня «Дороги» Маккарті описано дратівливо-беземоційним, майже в дусі нового французького роману, авторським голосом. І якщо останній можна зарахувати до свідомих прийомів (не сумніваюся, що Баллард любив Перека), психологічна непереконливість персонажів часто дратує. Як у поганих бойовиках, герої стають агресивними, «бо агресія», жорстокими, «бо жорстокість» і втрачають решти людяності значно швидше за тих же героїв Голдінґа у «Володарі мух».
Це все нагадує нечуваний за масштабами та жорстокістю соціологічний експеримент – і в якомусь сенсі так і є. Не випадкові паралелі між висоткою та в’язницею Алькатрас, які спадають на думку режисеру Вайлдеру, що планує зняти про будівлю фільм. Висотка – це паноптикум, де кожен водночас є наглядачем та ув’язненим, а твій статус залежить від того, на якому ти поверсі перебуваєш і чи є в тебе собака. Собаки – ще один наскрізний лейтмотив роману. Оповідь починається з пожирання собаки; тіло афганського хорта акторки з 37 поверху призведе до відкритого протистояння всередині будівлі, а Ройял та його красивий закривавлений пес стануть символом занепаду і остаточної загибелі вищого класу. У такому випадку поїдання вівчарки – акт символічний, фактичне засвідчення перемоги, а ще, ймовірно, підсвідома спроба отримати таким чином статус та вміння загиблого ворога. Господарі майже всіх собак мешкають на десяти верхніх поверхах, а майже всіх дітей – на десяти нижніх, тоді як 10-30 поверхи – територія самітників та амбіційних пар без собак та дітей. Собаки визначають статус, стають інструментом помсти і, нарешті, їжею. Можна сказати, що собаки в романі проходять зворотний еволюційний шлях: від статусу домашніх улюбленців до здичавіння та перетворення та об’єкт полювання. Люди у цій деградації також не пасуть задніх.
«Висотка» Балларда прекрасна тим, що до неї підходить чимало ключів: психоаналіз, гендерні та урбаністичні студії, антропологічні ідеї Мішеля Фуко. Як трупи, на яких учні Лейнга відпрацьовують ампутації та трепанації, роман надається до майже будь-яких маніпуляцій. Він дозволяє читачеві відчувати себе розумним – можливо, в цьому і полягає його головна перевага.
Ренді Мошер «Смак пива»
Пиво – один з найбільш недооцінених і спрофанізованих алкогольних напоїв. У багатьох «справжніх інтелігентів», віддано вірних вину, кухоль пива викликає в уяві в ліпшому випадку картини Брейгеля, а в гіршому – жахливі реклами про «пиво справжніх чоловіків/твоєї Батьківщині». Чомусь пиво майже ніколи не розглядають як самостійний і насправді складний для розуміння гастрономічний продукт: його обов’язково треба поєднати із сухариками, чипсами, футбольним матчем або й горілкою. І це враховуючи факт, що три чверті українців дадуть неправильну відповідь на просте запитання: що таке пиво. Ні, пиво – це не напій із ячмінного солоду й хмелю. Одного разу мені довелося у Нідерландах в локальній пивоварні куштувати пиво за таким давнім рецептом, що в ньому не було й натяку на хміль. Пиво – це напій, основою якого є крохмаль. Тож насправді його можна зварити з маніоки, зернят болотяних рослин або й геть неочікуваних інгредієнтів.
Зневажливе або профанне ставлення до пива мене завжди засмучує: вже багато років я вважаю себе апологетом пивної культури. Я точно знаю, де в Києві наливали справжній квадрупель, який рівень IBU (гіркоти) характерний для IPA (Indian Pale Ale), коли у магазинах найчастіше бувають знижки на шимай і чому бельгійський квак подають у склянці, що нагадує пісочний годинник. З шести каналів, за якими я стежу в мережі Telegram, два присвячені пиву, а моя домашня «пивна бібліотека» поступово витісняє чергову поличку східноєвропейської прози. Останнє надбання, яке мені приніс Дід Мороз (а насправді близькі друзі) – товстий том «Смак пива» Ренді Мошера. І ця книжка, безумовно, варта прочитання, любите ви пиво чи ставитеся до нього із пересторогою.
Від багатьох інших видань схожого типу «Смак пива» відрізняється зосередженістю не так на конкретних пивних марках і компаніях, як на теоретичних аспектах пивоваріння, дегустації, оцінювання та історії розвитку пивних стилів. Кожен стиль – це поєднання розмаїтих ароматичних відтінків, від земельних до фруктових (точніше визначити допоможе «Пивна ароматична спіраль»), кольору (від імперського стауту до віденського лагеру), густини та смаку. І кожен стиль варто подавати у склянці певного типу, оскільки поступове розкриття смаку та аромату залежить від форми посуду та навіть товщини скла. Водночас на кожній території формувалися та розвивалися свої домінантні стилі, що передбачали додатки різного типу, різну міцність та витримку і навіть різний спосіб наливати пиво у склянку.
Цілий розділ присвячено сенсорній оцінці пива: як розрізняти післясмаки, що таке ольфакція і навіть як слід дихати, дегустуючи напій. У виданні є чудовий дегустаційний словничок, що допоможе читачеві краще розібратися в улюблених стилях або принаймні імітувати обізнаність перед друзями. А ще – неймовірна кількість статей-вставок на пивну тематику: від того, який сир слід підбирати під кожне пиво, до викривальної «правда і маячня у пивній рекламі». І хоча я завжди думала, що непогано розбираюся у пиві, ґрунтовна науково-популярна розвідка Мошера (втім, написана дуже легко) переконала мене, що слід додати ще кілька пивних каналів у мій список.
Кожен пивний стиль, різновид і навіть смак конкретної невеликої партії – це результат десятків виборів, які ухвалив пивовар. І водночас пиво – напрочуд демократичний напій, адже воно мінімально залежить від природних умов вирощування первинних інгредієнтів. Можна сказати, що смак вина – великою мірою створює природа, тоді як пиво – майже цілком результат творчої роботи людини.
Ще одна причина зараз взяти до рук книжку про пиво – той факт, що нині ми в Україні переживаємо справжню пивну революцію. Якщо раніше тон розмові задавали кілька комерційних гігантів, сьогодні на полицях магазинів все більше крафту, тобто продукту, виробленого невеликими пивоварнями, що можуть собі дозволити сміливіші експерименти. З’явилися не лише численні IPA та віти, а й більш екзотичні для нас ґозе, кріки, ламбіки, міцні стилі, на кшталт триплів. Статусність повертає собі й фруктове пиво, яке раніше у нас асоціювалося радше із бірміксами різного рівня жахливості. А оскільки пиво – мобільний напій, який не вимагає довгої витримки, результати розвитку свідомості броварів і споживачів відчутні вже сьогодні.
У США в 1970-ті не було майже жодного цікавого пива, а сьогодні це один з найпотужніших пивних регіонів світу, із найбільшою кількістю локальних броварень. Тож ми можемо сподіватися, що років за 10, за умови збереження темпів розвитку, українське пиво справді впізнаватимуть і любитимуть в Європі. Чому пиво таке важливе? Тому що історія пива оповідає не стільки про прибуток, скільки про самовираження і самореалізацію, темпоритм життя і навіть систему цінностей. Недарма композитор Френк Заппа казав (і Мошер згадує цю фразу у книжці): «Якщо у країні нема авіаліній і пива – це несправжня країна».
З пивом у моєму житті пов’язана ще одна щемка історія. У 2011-2014 я зібрала на балконі велику колекцію чимось виняткових пивних пляшок: дивної форми, кольору, зі смішними етикетками або назвами, легендарні для пиволюбів випуски. Правильно це дивне захоплення називається «лабеорфілія» – колекціонування артефактів, пов’язаних з пивом, від етикеток до кришечок. У мене було чимало цікавого: з-під банального бельгійського елю «Тарас Бульба», з-під всіх можливих випусків «Delirium tremens», з-під локальних німецьких, бельгійських, голландських стилів, які не експортують, але я їх привозила у валізі з поїздок. У 2014 почалась революція, і в перший час на Майдані страшенно бракувало пляшок для коктейлів Молотова. Кілька днів я вичікувала, сподіваючись на швидке покращення і перемогу, однак наприкінці тижня не витримала, завантажила всю свою колекцію у таксі й відвезла на Майдан. З того часу нічого не колекціоную, окрім книжок про пиво. І не шкодую про це.
