ПРО АВТОРА:
Народжений у Києві 1962 року американський і український історик, філолог, дослідник культури, есеїст і перекладач Йоханан Петровський-Штерн захистив дисертацію з іспаністики в Московському державному університеті (1988), викладав у Київському державному університеті зарубіжну літературу. Згодом релігійні пошуки привели його до юдаїзму. Він зацікавився гебраїстикою, навчався в єрусалимській талмудичній академії (єшиві), відтак 2001 року захистив докторську дисертацію з новітньої єврейської історії в Брендайзькому університеті (Волзем, Масачусетс) і посів катедру професора єврейських студій на історичному факультеті Північно-Західного університету в Чикаґо. Нині Петровський-Штерн досліджує та викладає ранньомодерну і модерну історію євреїв, проблеми українсько-єврейських стосунків і слов’янсько-єврейських літератур, історію єврейського містицизму та кабали; він є доктором honoris causa Києво-Могилянської академії, викладає в Українському науковому інституті Гарвардського університету, Єврейському університеті в Єрусалимі, Варшавському університеті, Вільному українському університеті у Мюнхені, Українському католицькому університеті у Львові, Острозькій академії та інших навчальних і наукових закладах. Його дослідницький доробок, окрім понад сотні статтей і есеїв, складають шість монографій із проблем історії та культури євреїв Східної Европи: «Jews in the Russian Army, 1827–1917: Drafted into Modernity» (2008); «The Anti-Imperial Choice: the Making of the Ukrainian Jew» (опублікована 2009 року монографія тоді ж здобула нагороду Американської асоціяції україністів; українське видання – «Анти-імперський вибір: постання українсько-єврейської ідентичности» [Критика, 2018]); «Lenin’s Jewish Question» (2010); «The Golden Age Shtetl: A New History of Jewish Life in East Europe» (випущену в світ у 2014 році книжку наступного року було відзначено національною нагородою Сполучених Штатів за найкраще видання з єврейської історії National Jewish Book Award і номіновано на Пуліцерівську премію; українську версію, «Золота доба штетла», «Критика» планує видати у перекладі Ярослави Стріхи восени 2018 року); «Jews and Ukrainians» (2014); «Jews and Ukrainians: A Millennium of Co-Existence» (2016, у співавторстві з Павлом Робертом Маґочієм; випущений того ж року переклад «Євреї та українці: тисячоліття співіснування» став лавреатом Міжнародного форуму видавців у Львові й у 2018 році вже вийшов другим виданням).
ЦИТАТИ З ВИДАННЯ:
Летаргійний, але духовно багатий штетл – історичний феномен, що постав уже після Голокосту. В лекції 1945 року про східноевропейську спадщину Ейбрегем Джошуа Гешель описував мешканців штетлів як найдуховніших і найпобожніших юдеїв, істинних великомучеників. Гешель, який сам у штетлі ніколи не жив, зображав свого утопічного єврея як мудреця, хасида, талмудиста. Як і Натан Гановер, який став свідком і літописцем нищення єврейських громад східної Польщі під час повстання Богдана Хмельницького, Гешель хотів надихнути своїх читачів на вивчення Тори, яке вважав ключовою традиційною цінністю знищеного єврейського світу. Його панегірик має чітке етичне й інтелектуальне послання. Проблема тільки в тому, що євреї – і з чорними капелюхами, і без них – вихопили це послання із постголокостного контексту і зробили з нього новий узагальнений образ штетлів. Новітні дослідники польського єврейства (Ґершон Гундерт, Моше Росман і Адам Телер) змінили раніший образ штетла як жертви політичних переслідувань, доводячи, що у штетлах були і жваве господарство, торгівля та виробництво, і свої гнобителі – малосимпа тична єврейська олігархія. Ці історики спиралися на блискучу реконструкцію життя східноевропейських єврейських громад, що її здійснив Ісаак Левітац, розглянувши роль і діяльність кагалу (єврейського органу міського самоврядування) і підлеглих йому добровільних братств-хавурот.Російські чиновники, що намагалися розібратися з таксономією містечка, мимоволі стали першими істориками штетла. На підставі величезного масиву опрацьованих даних вони дійшли висновку, що, загалом, майже всі містечка належали польським землевласникам і колись були (чи й лишалися натоді) приватними містами. Містечка повиростали із маленьких маєтків. Щоб перетворити свої маєтки й поселення навколо них на містечка, польські землевласники мали виклопотати у короля спеціяльний привілей, який дозволяв прово дити щорічні контракти й реґулярні ярмарки у встановлені дні, а також виробляти і продавати алкогольні напої. У ранньомодерну добу цей привілей юридично закріплював за власником монополію в реґіоні: ніхто інший не міг провадити ярмарків у той же час і ніхто інший не міг гнати чи продавати горілку в межах певної території.Отже, і в Речі Посполитій, і згодом у Російській імперії статус містечка визначала діяльність місцевої єврейської громади – головного рушія економічного зростання. Це почасти пояснює, чому російське дворянство намагалося взоруватися на польську маґнатерію. За даними міністерства фінансів, російські землевласники засипали Петербурґ «петиціями про перейменування сіл на містечка». Саме так, скажімо, вчинили Ґолєніщев-Кутузов і Долґоруков, що хотіли «розвивати торгівлю, якою найчастіше займаються євреї», і тому просили перейменувати їхні села із 200 хат на містечка.
На сайті видавництва книжку можна переглянути тут.
Улюблений сайт літературної критики
