1909 рік, Лондон. От уже кілька місяців, як Софі працює в розкішному універмазі «Сінклер». Потому, як вона із друзями врятувала його від жахливого вибуху, запланованого таємничим злочинцем на прізвисько Барон, навіть її колишні недруги ставляться до дівчини з повагою. Софі саме готується відсвяткувати свій 15-тий день народження, коли отримує дивного листа, адресованого їй та Ліл. У юної міс Вероніки Вайтлі зник безцінний коштовний метелик, якого та неодмінно мусить надягти під час балу. Пошуки брошки приведуть друзів у найнесподіваніші місця – від лондонського китайського кварталу до заміської резиденції лорда Б’юкасла, який виявиться зовсім не тим, за кого себе видає! А пошуки втраченої коштовності перетворяться згодом на гонитву за небезпечним злочинцем та холоднокровним убивцею.
А на протилежному боці димного міста шпилів та нетрищ, у самому серці Вест-Енду, стояла зовсім інакша крамниця. У наймоднішому лондонському універмазі не було куди яблуку впасти: у розпал сезону всі, хто мав бодай таку-сяку вагу в суспільстві, мусили показатися в «Сінклері».
Стояв погожий червневий ранок; небо над площею Пікаділлі було ідеально блакитного кольору. Усі вісім поверхів універмагу «Сінклер» бриніли життям. Елегантні дами роздивлялися парасольки й рукавички, натомість чепурні чоловіки приміряли костюми та канотьє. Безтурботна молодь юрмилася довкруж ляди з морозивом – останньої американської новинки від містера Едварда Сінклера, що швидко прижилася в модних лондонських колах. Вишукані пари прогулювались у саду на даху крамниці, який уважався найромантичнішою місциною в Лондоні, відколи містер Фредерік Вітмен освідчився там вест-ендській зірці, міс Кітті Шоу. Посильні в доладних уніформах снували туди-сюди з коробками, а старший швейцар Сід Паркер знай собі розчиняв вхідні двері, щоб заманити ще більше відвідувачів мелодією з галереї, де на сліпучо-білому роялі грав піаніст.
Не менш цікаве діялося й на кінному дворі. Туди тягнулася ціла процесія фургонів, навантажених високими стосами ящиків та коробок. Багато з них прибули щойно з іст-ендських доків, повні товарів з усього світу. Китайський чай, сувої індійського шовку й вишуканий крам з усіх куточків Британської імперії. Сюди прибувало все, і звідси всі замовлення доставлялися до вельможних клієнтів у Західному Лондоні. От і зараз заклопотані посильні заходилися коло наступного відправлення, дбайливо загортаючи кожен предмет у папір і складаючи в коробку з емблемою універмагу. Коробки завантажили на підводи та у фургони, а ті довгою вервечкою посунули лондонськими вулицями.
В універмазі тим часом угору та вниз шугали ліфти, столи в ресторані «Мармуровий дворик» були накриті до обіду, а у відділі капелюшків кілька груп покупців милувалися майстерно виготовленим, розмаїтим асортиментом літніх капелюшків, прикрашених пухнатими павичевими перами чи увінчаних квітами. Вигадливо вбрана дама з віялом прошурхотіла повз, тримаючи попід руку супутницю.
– Я вважаю, що дебютантці личить убиратися тільки в біле. Можливо, в екрю чи колір слонової кістки… у крайньому разі я стерпіла б іще блідо-голубий; проте все решта не демонструє світові доброго смаку, ви згодні?
Слідом за ними йшла дівчина, очевидно, та сама дебютантка – юна леді, що мусить уперше з’явитися у світському товаристві, – і розглядала все довкола, відкривши рота, мовби не йнявши віри своїм очам. Утім, не дивно було, що вона така вражена, адже «Сінклер» із його високими, розмальованими хмарками й херувимами склепінчастими стелями, фонтанами в розкішному мармуровому вестибюлі та прекрасним золотим годинником являв собою найбільшу дивовижу з-поміж лондонських крамниць. Та славився він не лише інтер’єром і навіть не розвагами, які містер Сінклер постійно представляв публіці: одного тижня то був чайний танець, наступного – показ якогось нового цікавого винаходу. Він просто заворожував трояндовими та фіалковими, карамельними й шоколадними пахощами в повітрі, славетними блакитно-золотими коробками з фірмовою емблемою, що в них, поміж сніжних клаптів обгорткового паперу, перев’язані атласними стрічками, затишно ховалися подарунки, які собі можна було тільки вимріяти.
Навіть Софі Тейлор, незмінна продавчиня в «Сінклері» з дня його відкриття, і та іноді завмирала, милуючись довколишньою красою. Але, звичайно, не тоді, коли ввесь її час поглинала робота, як нинішнього метушливого ранку.
– Міс Тейлор, доставка для відділу капелюшків! – гукнув посильний, проминаючи дівчину з візком, на якому стосом височіли коробки з капелюхами.
– Прошу, Альфе, у комірчину, – відповіла Софі, хвацько підхоплюючи з різьбленого прилавку брилик у сині птахи й передаючи в нетерплячі руки радісної покупниці.
Як дивно – нині її п’ятнадцятий день народження. Рік тому вона не могла й уявити, що проведе його на роботі, в універмазі «Сінклер». Але тепер, кваплячись до комірчини по капелюшки для дебютанток, Софі чудувалася тим, як змінилось її життя з минулих уродин. Тоді, пригадувала вона, папá був у відпустці, удома, і розповідав захопливі історії про свій полк. Вони ходили в театр і чаювали на галявині у «Квітучому домі». Кухар спік іменинний торт, оздоблений полуницями, і всі пили імбирне пиво за її здоров’я. Папá подарував їй вечірню сукню – першу дорослу вечірню сукню, – а люба старенька гувернантка міс Пенніфезер – гарненький пасок до неї. Гості співали Софі «Многая літа» за чайним столом, а папá всміхався…
На одну небезпечну мить в очах їй запекло, проте Софі труснула головою, відганяючи сльози. Нема коли рюмсати – адже вона доросла, працівниця. Обов’язки давалися їй нелегко, а часом і нудно. Щодня повторювалося те саме: доставки, прибирання в комірчині, записи в обліковій книзі, – та Софі виконувала їх добре й пишалася цим. Несучи до вітрини стос капелюшних коробок, дівчина гордо скинула підборіддя. Нехай папá більше немає на світі – але вона тішила себе думкою, що він теж пишався б нею.
Ще кілька місяців тому Софі й припустити боялася, що муситиме заробляти на прожиття. Робота продавчині виявилася важкою, і попервах їй було дуже самотньо. Та незабаром вона віддалася пригоді всією душею й разом із трьома новими друзями навіть урятувала «Сінклер» від знищення. І дотепер Софі ще соромилася таких помпезних слів – «урятувала «Сінклер»», – вони звучали нівроку зарозуміло. Але це все ж була правда. Їхня четвірка завадила таємничому лиходієві, що називав себе Бароном, застосувати в крамниці свою пекельну машину. Заразом вони ще й допомогли відшукати безцінного механічного горобця – власність містера Сінклера, яку в нього поцупили.
То було дуже химерно й лячно, та після цього життя Софі докорінно змінилося в кращий бік. Грошей, якими винагородили друзів за те, що знайшли вкрадений скарб містера Сінклера, їй вистачило на переїзд зі страхітливої найманої кімнати в іншу, набагато затишнішу. Місіс Мілтон із відділу капелюшків радо взяла її знов на роботу, інші продавчині, досі не вельми до неї прихильні, відтанули. Наймолодші виявляли їй свій захват, немов героїні з газетного оповідання. Навіть Едіт, її давня суперниця, відтепер була запопадливо-чемна; і сам знаменитий містер Сінклер, минаючи їхній відділ, щоразу кивав чи всміхався Софі.
А головне – те, що більше вона була не самотня.
Більше про книжку – тут.
Улюблений сайт літературної критики
