Ім’я французького письменника Жана-Поля Дідьєлорана стало відоме українським читачам зовсім нещодавно – проте й на батьківщині він заявив про себе лише останніми роками. Його дебютний роман «Читець у ранковому експресі», який було видано 2014 року, став бестселером у Франції (продано понад 60 тисяч примірників книги) – і після цього літературна кар’єра письменника, знаного раніше як автора короткої прози, різко набрала обертів. В 2015-2016 роках Дідьєлоран нагороджений цілою низкою літературних премій, серед яких премія Мішеля Турньє, а роман, що приніс письменникові визнання, було перекладено 29 мовами, зокрема й українською. Прикметно, що чимала кількість перекладів вийшли саме в 2017 році – цього разу з рецепцією європейської новинки український книжковий ринок устиг «заскочити в потяг». До того ж навіть не в останні хвилини і не на останню сходинку.
Ажіотаж, що виник навколо книги Дідьєлорана, виглядає цілком закономірним уже після прочитання перших сторінок. Мова роману – максимально проста і зрозуміла, без лексичних і синтаксичних викрутасів чи снобського нальоту (принаймні саме так сприймається переклад). Не обтяжені надмірними складнощами ні сюжет – роман відносно короткий і ключових подій всього кілька, ні часопростір – читач «побуває» лише в квартирі головного персонажа, на його роботі, в помешканні його єдиного товариша та ще в будинку для літніх (це не рахуючи потяга, що відходить о 06:27), ні, власне, система персонажів – їх можна перелічити на пальцях. Масовий роман, орієнтований на якнайширше коло читачів? Безумовно. Шаблонне і примітивне чтиво? Аж ніяк.
Насамперед – персонажі, кожен і кожна з тих кількох, які мають вплив на розвиток сюжету, попри простоту і прозорість їхніх характерів «маленьких людей», виписані страшенно колоритними. У кожного з них, попри цілком чіткий патерн функціонування в сюжеті, є мета, яка в цей патерн ну зовсім не вписується. Так, головний персонаж роману, Ґілен Віньоль – 36-річний працівник книгопереробної компанії, робота якого вже багато років полягає в тому, щоб щодня запускати і вчасно чистити основний робочий агрегат підприємства, книгодав «Церстор» чи попросту Ненажеру, мешкає в крихітній квартирці, а золота рибка Руже де Ліль – єдина жива істота, що ділить із ним його нехитрий життєвий простір.
Чоловік уже звикся з тим, що його ім’я постійно перекручують на «Вілен Гіньоль», тобто «Блазень-Потвора», з одноманітністю й безсенсовністю своєї роботи – щодня нищити те, що створив хтось інший, зрештою, з непримітністю й сірістю самого свого існування. Проте щоранку, сідаючи в ранковий потяг, що відправляється о 06:27, він виймає з портфеля кілька зім’ятих аркушів, котрі в попередній день витяг із пащі «Церстора», і починає читати – причому читати не про себе, а вголос, на весь вагон. Зачудовані пасажири слухають його спочатку з недовірою й настороженістю, потім із цікавістю, а ще через кілька днів вони вже навмисне сідають в один вагон із диваком у потертому костюмі, очікуючи на новий сеанс виразного читання уривку з жіночого роману, книги про садівництво чи інструкції для пральної машини. «Церстор» не обирає – не обирає й Ґілен: він «рятує» не те, що більше чи менше варте уваги, а те, що хоча б більш-менш уціліло.
Те, наскільки важливо чистити «Церстор» вчасно, не з чуток знає найближчий товариш Ґілена Джузеппе – одна з таких процедур коштувала бідоласі обох ніг, і тепер він, непрацездатний, але цілком вдоволений життям, збавляє дні, живучи на доволі-таки непогану компенсацію, яку отримав від підприємства. Втім, і його повсякдення не таке вже й нудне: мета Джузеппе – викупити весь накладкниги, яка була виготовлена з вторинної сировини, отриманої від його компанії в той самий день, коли Ненажера відібрала його ноги. Викупити – і…таким чином повернути втрачене. Любитель олександрійського вірша Івон, якому б більше личило бути конферансьє в якомусь театрі, ніж охоронцем книгопереробного заводу, звичайні мешканки будинку для літніх і водночас фанатки виразного читання сестри Монік і Жозетт Делякот, та навіть і Жулі – наглядачка громадського туалету в одному з торгових центрів Парижа і авторка 72-х документів з червоної флешки, яку одного дня випадково знаходить у потязі Ґілен. На позір найменші з «маленьких людей» і найзвичайніші із звичайних міських мешканців – проте кожен має мету, особливість чи захоплення, яких часто не видно ззовні, але які й роблять їх не просто «обличчями в натовпі». Тому ці персонажі запам’ятовуються, тому за ними цікаво спостерігати і їм легко співпереживати.
Акцент на яскравій і матеріальній деталі стає й основним сюжетотворчим прийомом Дідьєлорана – це особливо легко і вправно дається йому з огляду на стилістичну прозорість тексту. Сіро-зелена накривка «Церстора», яка піднімається перед тим, як за секунду машинерія поглине і перетворить на мотлох сотні книжок, золота рибка на тлі непоказного інтер’єру квартири Ґілена, кахлі в туалеті, які щороку перераховує Жулі, – ці предмети структурують сюжет не тільки самого роману, а й тих мікроісторій, які Ґілен знаходить на червоній флешці Жулі. І, що прикметно, саме ця флешка, а не ненажерливий «Церстор», стає ключовою для роману деталлю. В «Церсторі» закінчується життя десятків тисяч книжок щодня. Проте в той же самий час десь на іншому кінці Парижа молода наглядачка громадського туалету, дописавши чергову свою замальовку, похапцем закриває свій ноутбук, коли починають приходити відвідувачі.
Ця контрастність посилюється ще й тим, що зрештою Ґілен покидає практику «рятування» жалюгідних залишків церсторівської «трапези» і замість них починає зачитувати всім охочим його слухати не уривки старих книжок, а твори Жулі. Ці історії, живі, свіжі й щирі, виглядають цілком вартісною альтернативою низькопробним бульварним романчикам, сентименталістським повістям і примітивним детективам, які потрапляють до пащі «Церстора» – якраз із суто літературної точки зору. Відтак можлива бредберівська наснаженість цілком знімається: таких книг не шкода, ба більше – з’являється надія, що, можливо, одного дня вторсировина з підприємства, на якому працює Ґілен, стане першим накладом книги про життя і думки звичайної наглядачки громадського туалету. І жодна з книжок у цьому накладі не потрапить у вторинне виробництво – бо їх куплять і читатимуть
Все не таке, яким здається на перший погляд, розуміє читач, перегортаючи останню сторінку «Читця в ранковому експресі». Не все те література, що видається в красивих обкладинках, а генії – письменницькі, театральні, та навіть і генії виразного читання – це насправді ті, кого ми бачимо щодня на вулицях, у вагонах ранкових потягів чи в офісних кімнатах за два столи від нас. Це очуднення буденності, що набуває місцями заледве не магічного забарвлення, спонукає до порівняння роману Дідьєлорана з фільмом «Амелі», одним із найкращих і найколоритніших типово французьких кіносюжетів. Видобути магію, диво і сенс із власного повсякдення – напевно, найкращий спосіб не залишитися на платформі, поки життя невпинно летить вперед, а те, що відбувається тут і зараз, стає історією на наших очах. І той, хто заскочив у потяг на останніх хвилинах – не запізнився.
