Останнім часом в українській літературі особливого поширення набув прийом хронізації, коли доля конкретної людини чи роду тісно переплітається з історичними подіями, і автор дає змогу зазирнути в минуле очима своїх героїв. Прикладів такої літератури чимало, варто згадати хоча б «Соло для Соломії» чи «Століття Якова» Володимира Лиса, твори Дарини Гнатко, «Покров» Люко Дашвар.
У «коронованому» романі «Вересові меди», зокрема у другій редакції, Надія Гуменюк теж узяла за основу цей прийом, поєднуючи бурхливу та подекуди трагічну історію України ХХ століття із життям своєї героїні. Однак письменниці все ж вдалося надати роману особливого звучання, виділити його з-поміж інших творів цього жанру. Авторка ввела в текст правдиву розповідь про український, насамперед волинський, театр 30-х років, знайшовши нішу, незнайому масовому читачеві.
У ті часи, у проміжку між двома світовими війнами, похмурими та нелегкими для затурканого поліського села, головна героїня «Вересових медів», Богдана чи, як кличуть її у селі, Богоданця Ясницька відрізняється від батьків і односельців, як небо від землі: бажає щастя не матеріального, не виміряного акрами землі, як заведено в селі, а іншого – у шлюбі з тим, кого обрала і вподобала сама.
«Послухай мене, дурну матір: будеш ти в Степана в добрі, як сир у маслі, купатися. Та й хата ж недалечко від нас, і біля хати все, чого тіко людині треба. […] Моя мама навіть для безносої Хотинки у войну он якого чоловіка доп’яла, а щоб я ото своїй їдиначці, як писаночка писаній, щістя не дала?», – пояснює авторка позицію її батьків, які, не маючи достатку, хотіли кращого життя для своєї доньки.
Однак дівчина таки наважилася на немислимі для тодішньої сільської дівчини вчинки – втекла з власного весілля та влаштувалася на роботу в мандрівному театрі. Надія Гуменюк вправно вводить читача в театральне життя та атмосферу міжвоєнного Луцька. Ми знайомимося з родиною Певних, Миколою та Ніною, засновниками першого українського театру на Волині, забутими за радянських часів: «Колектив Миколи Певного – то справжня перлинка, про яку говорять далеко за межами Волині […] Та чого там гріха таїти, цей театр викликав у Яна Загурського не тільки захоплення, але й заздрість. Хай і білу, та все ж… Він їхав не просто подивитися вистави, але й перейняти деякі режисерські ходи Певного, приглянутися пильним оком до гри його провідних акторів, послухати хор та оркестр. Повчитися одним словом…».
Зображення театрального та мистецького життя в Луцьку викликає чи не найбільше зацікавлення у романі. Адже теми Другої світової війни, УПА та заслання в Сибір не нові в сучасній українській літературі («Забудь-річка» Братів Капранових чи вже згадані «Століття Якова» Володимира Лиса, «Історія роду. Мазуревичі» Дарини Гнатко), а тема українського мистецького і театрального життя, зокрема волинського, інтригує. Долі Миколи та Ніни Певних сприймаються особливо щемко на тлі тривожних та неспокійних подій, мабуть тому, що виписані з життя. Особливе місце цього подружжя в романі «Вересові меди» пояснюється тим, що Надія Гуменнюк ще з 90-х років минулого століття досліджувала біографію Антоніни та присвятила її постаті не одну журналістську працю. Звідси – глибина розповіді та історична достовірність.
Згадка про волинський театр Миколи Певного виконує в тексті ще одну роль – націєтворчу, коли не те що Луцьк був офіційно польським, а в селах навіть боялися визнати, хто вони і чийого роду:
«Театр їздить по селах радше для підняття їхнього духу, щоб не забували люди, що вони українці. Які вже там заробітки? Іноді доводиться взагалі безплатно вистави показувати».
На цьому тлі розгортається історія кохання Богдани, їй ще потрібно дізнатися таємницю свого народження, пізнати зраду та справжню дружбу, відвоювати своє життя та життя своїх рідних. Слідування фактам і хронологічну точність авторка поєднала з поетичністю розповіді, що подекуди межує з міфами та народними легендами. Звідси й поява вже на перших сторінках Зорі-Денниці, і прозова адаптація балади Роберта Луїса Стівенсона про шотландського короля та останніх представників народу піктів, власників секрету виготовлення вересового трунку, і сільська легенда, як місцева знахарка Домка Калапуша вивела зі строю спраглих помсти солдатів російської армії.
«Тіла забрали з хати старости й поскладали рядочком у церкві […] Наступного дня взялися копати братську могилу. Викопали, прийшли з ношами за мертвяками, а ті якраз вихитуються з церкви – зелені, охлялі, схожі на привидів».
Вересовий мед у романі Надії Гуменюк – це напій не лише цілющий для добрих і отруйний для тих, хто притаїв лихі наміри. Він – втілення вікової мудрості українців, засекречений код якого є виявом любові та поваги до своєї землі, здатністю боронити її, як самого себе. Містичні властивості трунку доповнюють історичну основу твору, наповнюють його образністю та ліричністю, а образи – глибиною. Самі ж характери персонажів виписані з особливою точністю, звісно, поділ на добрих та злих аж надто відчутний, але це не заважає, наприклад, співчувати Арсенові Вірченку, який, страждаючи від нерозділеного кохання, виявляє справжнє благородство, коли рятує Дану і її коханого від можливого арешту.
Окремої згадки заслуговує жива та наче аж зрима мова Волинського Полісся, щедро пересипана полонізмами та діалектизмами. Надія Гуменюк передає за допомогою персонажів місцеву говірку, і це відразу переносить читача в ті 30-ті роки минулого століття, адже мова теж є свідченням часу і певної епохи.
«Царську войну, – розповідала Димка Калапуша, – я тутечки пережила, на свому хуторі. На фронт не ходила, з пукалок не стріляла, мендалів не заробила. То що мені про неї балакати? Була та й, Богу дєкувати, загула, хай їй трясця, тій войні!»
«Вересові меди» – це передусім лірична історія про кохання, що поєднала елементи пригодницької літератури, містики, психологічної драми та біографічного жанру. І кожен читач тут знайде щось для себе: історик – багатий на реальні історичні події фактаж, філолог – мову персонажів, що аж дзвенить від схованого в ній життя, любителі сильних емоцій – можливість пройнятися і навіть поплакати (хто більш чутливий) над долею героїв. І хоча справжньою актрисою Богдані Ясницькій не судилося стати, а зустріч у Сибіру з Антоніною Певною принесла більше болю, ніж утіхи, своє щастя вона відвоювала. Щастя із присмаком вересового меду.
Журналіст, буктюбер, викладач
