Ця збірка стала для мене найбільшою книжковою подією 2013 року. Аж зойкнулося: нарешті я почитаю багато поезії Аттили. Бо Аттилу Могильного я зачислила до своїх улюблених поетів дуже давно, коли мені в студентські роки випадково потрапив до рук його ліверпульський цикл. Він тоді також був студентом, у Києві, місті, якому присвятив свій поетичний талант. Зрештою, збірка «Київські контури» мала з’явитися саме тепер, адже 2013 – рік Аттили: 50 років тому 16 вересня він народився у Києві, 5 років тому, 3 вересня, він у Києві помер. А для мене все почалося майже 30 років тому з циклу «Бітлз»:
Повір,
Бітлз –
це наша юність
духмяна, як відчинене вікно
У поезії Аттили – багато музики, музики, яка формувала нашу молодість 1980-х. І, звісно, насамперед то були пісні «Бітлз», у яких «ти не розумієш слів, / але розумієш почуття». У віршах Аттили звучить «музика куряви, цегли й мазуту», «музика, що супроводжувала нас в дорозі і в коханні». Його поезія – сама як музика, і недарма він зауважує, що «врешті ж, /музика подібна до слів». Цілком можу собі уявити співаного Аттилу Могильного. Це були б, напевно, якісь рок-н-рольні ламані ритми, які кружляли б над Києвом, містом, у якому він народився й помер.
Про Київ поет писав особливо часто, це місто він знав і любив, у нього він вріс. «Київ треба малювати чистими фарбами, / дерева – зелені, / будинки – жовті, небо – синє». Його поезії – про буття в Києві, про вслухання в ритми Києва, спостерігання за речами, помітними автохтону, але не туристові: ранковий туман «провулки закутав аж по карнизи будинків», над асфальтом курява «ніби вода піниться під зеленими веслами», світло ліхтарів «заплетене золотими стьожками», вогник цигарки в темряві причалу, клоччя газет шарудять ночами в порожньому сквері, літня естрада в парку, «по коліна заметена листям», голуби вилітають з вікон горищ, вулиці, декоровані синіми кетягами винограду і «переплетені із небом і сонцем»… Це місто полонить і манить. Воно – «безкрайній степ дахів, вулиць і колій». Хочеться ходити ним з томиком поезії Аттили і намагатися побачити й відчути те, що бачив і чув він, записуючи у віршах. Власне, ця спорідненість, прив’язаність до міста заворожують найбільше: «Ці двори, /що пам’ятають, як дзвеніли наші гітари / і як ми ішли звідси / поодинці, /покладаючись лише на щастя /та на скупу правду / наших вулиць».
Аттила віршував, знаючи, що у віршах «залишаться обличчя друзів, / голоси птахів на вулиці». Врешті «залишаються мелодія і сум», сум людини, яка не може «узгодити себе зі світом». У якої, врешті, залишається тільки кава й цигарки. Та ще музика:
– Амадею, дай мені розраду.
– Людвігу, примири мене з долею.
– Джоне, у вас там теж іде сніг?
Кав’ярняна поезія Аттили – така міська, затишна й водночас сумовита в своїй герметизованій самотності. З кав’ярні в підвальчику, можна – «якщо захотіти» – побачити весь світ. У кав’ярні можна «засунути руки в кишені шкірянки / і поглядати на відвідувачів», можна «руки чашкою кави зігріти», можна сісти на підвіконня поруч із чашкою кави «і згадувати / прозорі вулички Подолу»… Найбільше задумливості й меланхолії – в образі поета, який іде провулками старого Києва (тільки там уявляю собі його постать), одягнений у светр, легко нахилившись від вітру, з цигаркою, за вогником якої можна простежити його маршрут нічними вулицями Києва. Цигарка перетворюється в поезії майже на каганець, з яким можна відкрити не одну істину, побачити не одну візію:
Руки сірником освітити
в кімнаті мовчазній
і раптом побачити дорогу між пагорбами,
де рудуватий пил
копита коней окутує,
коли зелена течія Дніпра
забирає повільно найкращих….
Важка тінь втрат і безнадії лягає з часом на вірші, в них вчувається гнітюче передчуття розлуки з містом. Там, де закінчиться вулиця, «залишиться чорна тонка лінія». Чорна лінія – немов нагадування про недописане, недоговорене:
Безповоротність несказаних слів
і недописані вірші –
як поїзди,
що мають зараз вирушати.
… і нічого,
крім жахливої порожнечі
і найпрекрасніших облич
на пероні,
що відпливає.
Цей вокзально-прощальний настрій, видається, не полишає: «Час минати звідси, / не забуваючи листів і фотографій». Адже ми мусимо пам’ятати про речі, «що минаються не всує». Не всує – спогади про друзів і молодість у місті, що «химерними барвами сяє». Прекрасні, такі рідні образи міста, в якому хочеться бути, з якого не хочеться їхати, в якому ти приречений померти. Мотив смерті не є домінантним у поезіях Аттили, та все ж раз по раз щемко нагадує про себе: «Так, наче життя скінчилось. / Так, наче збираюся вмирати. / Кожен спогад закінчується болем, / кожен спогад закінчується гіркотою». Він відійшов, до кінця сподіваючись «отримати листа з далекої Юності».
Таким «листом з Юності» видаються наприкінці книжки тексти обох університетських побратимів Аттили: Івана Малковича та Ігора Маленького. Це справді люблячі й щемливі тексти, у яких віддається шана тому спільному, що єднало їх тривалий час з хлопцем з рідкісним іменем Аттила, закоханим у місто, в якому він народився і помер.
Літак підніме тебе,
І ти станеш поряд із простором,
І будеш мізерно малий.
Єси музика наша.
