Петро Мідянка – лексикограф центральноєвропейської магії

Петро Мідянка – автор, якого не потрібно вводити у канон нашої поезії. Він – давно там. Дебютував Мідянка ще 1974 р. у тячівській районній газеті «Дружба». Після ще кількох журнальних публікацій у закарпатській пресі та у журналах «Дніпро» і «Вітрила» видав першу збірку «Поріг» 1987 р. у традиційній для вісімдесятників серії видавництва ЦК ЛКСМУ «Молодь». Потім побачили світ «Осередок» (1994), «Фараметлики» (1994), «Зелений фирес» (1999), «Трава Господня» (2001), «Срібний прімаш» (2004), «Ярмінок» (2008), «Луйтра в небо» (2010) та «Вірші з поду» (2011). Окрім того, ми знаємо Мідянку як есеїста, однак за більші форми він поки не брався.

Мідянка, на відміну від інших поетів, «помазаних» у лик українських класиків, має досить специфічну аудиторію. І цю аудиторію він сам собі окреслив своєю поезією, відмежовуючи тих, хто її не здатен зрозуміти. Коли пересічний поціновувач української поезії, навіть родом із Закарпаття, візьме до рук перший-ліпший томик Мідянки, він осяне небагато. Тобто насолодиться (якщо це справді поціновувач поезії) фонікою, ритмікою та мелодикою поезії, але мало що зрозуміє з лексики. І на це є кілька причин.

Один із найбільш цитованих описів поезії Мідянки, опублікований у плеромівській «Малій енциклопедії української актуальної літератури», визначає її так: «Художній метод Мідянки базований на артистичному поєднанні трьох стильових компонентів: закарпатських діалектизмів та архаїзмів, філософсько-відстороненій інтонації вічного спостережника та синонімічних рядах, що вражають необмеженою та примхливою різноманітністю». Це визначення у правильному напрямі скеровує потенційного читача, але воно все одно досить таки поверхове.

***
Свій огляд творчості Мідянки я б хотів почати з опису, як писав Юрій Лавріненко, сильветки самого автора. Отже, Петро Мідянка народився (1959 р.), виріс і живе у с. Широкому Лузі Тячівського району Закарпатської області. Тячівщина вражає красою природи, але знайти там бурхливе культурне життя, крім залишків фольклору, майже неможливо. Широкий Луг (дійсно досить широкий) – гірське село. Через нього пролягає гірська траса, у селі є православна церква і школа. Газу немає, мобільний зв’язок з’явився порівняно недавно. Звідси Петро Мідянка поїхав навчатися спочатку до Хустського інтернату, а потім до Ужгородського (тоді ще державного) університету. Закінчив українську філологію і повернувся назад у Луг. Працює вчителем української мови та літератури (до слова, лауреат конкурсу «Вчитель року» 1998 р.). Одружився два роки тому. Мандрує рідко.

Дотеперішня біографія Петра Мідянки подібна до життя олександрійського затворника Кавафіса, однак ні йому, ні Мідянці це не завадило писати добру поезію.

Ці ключові біографічні факти добре відбито у текстах Петра Мідянки. По-перше, філологічна освіта дала можливість Мідянці вільно плавати мовою чи навіть мовами Центральної Європи. Детальніше про це трохи нижче. По-друге, прив’язаність до місця дозволила йому розвинути дар контемпляції. По-третє, довготривале самітництво спонукало Мідянку до саморефлексії.

***
Тепер поглянемо на самі збірки. «Поріг» вийшов за сприяння Миколи Рябчука, який на той час ще не подався у політологію і виділявся тонким літературно-критичним чуттям. Він відзначив талант Мідянки, однак, за словами поета, безжально покреслив його рукопис. І тільки в останній своїй збірці Мідянка надрукував тексти, які відкинув Рябчук як рецензент.

Редагував збірку Ігор Римарук. Видання її 1987-го року вже не вимагало доштуковування «віршів-паровозиків» про партію і Лєніна, тому дебют вийшов без комуністичного церемоніалу. Сам Мідянка визнає, що подібні вірші писав і публікував у закарпатській комуністичній пресі на зразок «Молоді Закарпаття», однак, як і всі інші поети з його покоління, нині він ніде їх не афішує.

Уже в першій збірці Мідянка окреслив ареал своєї поезії, якого він дотримувався і в усіх наступних збірках. Це – Закарпаття. Однак Закарпаття абсолютно об’ємне, багатомовне, з багатою історією і… вузьким світоглядом, повне геніїв і простих людей, не менш поетичних.
Тут людні села. Ти їх добре тямиш
В цвітінні слив, в збиранні тучних трав.
Це тут чубатий і смаглявий нямеш
Тобі води напитися давав.

Мідянка вправно жонглює різними історичними періодами краю, починаючи від князя Корятовича і завершуючи сучасністю. Закарпаття Мідянки не обмежується його сучасними 13-ма районами, воно радше складається з історичних комітатів, з етнічних українських територій, що тепер належать Словаччині, Угорщині, Румунії чи Польщі.
На Банаті браття будем банувати…

Одна з магістральних тем усієї творчості, яку поет виразно проартикулював у «Порозі», – це тема інтелігента у селі:
Ти, круторогий, звечора не блей.
Я нарубаю й кину тобі хвої.
У мене ще – Петрицький і Сіслей,
Товсті альбоми, біль малярства Гойї…

Ще одною магістральною темою збірки є самотність.
Відкриєш крицевий замок
І ще давніші смерекові двері
Та стіл книжками зранку… Без вечері.
І вчишся газдувати без жінок

Хоча є тут і рідкісна мідянківська інтимна лірика:
Бачити тебе одиноку—
Це спрагу спеки вгамувати.
Мучити себе запахом диких тюльпанів—
Це визнати нашу зустріч

Є у «Порозі» й кілька не «закарпатських» текстів, написаних як враження від мандрів Україною. Наприклад, «Архітектор Григорович-Барський», «Шевченко, подорож через Балясне під Диканською»,  «Артемій Ведель» та ін. Мідянка любить писати про персоналії, звертатися до них своїми текстами. Однак, окрім відомих діячів культури, дуже часто він звертається до простих селян, якщо ті вирізняються колоритністю. Це може бути стара волошка, угрин-садівник, господар Мигаль Гелебан та ін.

Із лексичного погляду «Поріг» — легкостравний, у ньому небагато регіоналізмів. А ті, які трапляються, пояснює, хоч і не завжди правильно, редактор. Наприклад, «нямеш» – це не «житель села Потисся», як написано у примітці, а марамороський дрібний шляхтич.

Друга збірка Мідянки — «Осередок» — вийшла у київському «Світовиді», також за редакцією І. Римарука. Збірка має три розділи: «Земля гостроплеча», «Руські комітати Угорщини» та «Межовий камінь». У ній можна сповна побачити координати поетичного світу Мідянки.
Перший розділ – це вихоплені імпресії з історії Закарпаття, як наприклад, «Вояки русини на екскурсії в Празі 1931 р.».
Площа староместська,
Мила Злата Прага.
В молодих русинів
Фляга чи корчага?…

У текстах можна знайти опришка Григора Пинтю та інших визначних діячів історії краю. Також тут багато ремінісценцій, пов’язаних із живописом. Одним з улюблених героїв Мідянки є Адальберт Ерделі, закарпатський постімпресіоніст, засновник закарпатської школи живопису, який вів надзвичайно цікаве богемне життя. Його постаті та живопису Мідянка присвятив не один вірш.

Є в «Осередку» й перші реакції на сепаратистський русинський рух, що саме тоді набирав обертів. Мідянка ніколи не приєднувався до цього руху, хоча, зважаючи на його талант і колоритну мову, кілька разів його намагалися зробити «політичним русином». З цією метою одіозний професор Маґочій навіть завітав було у Широкий Луг. Однак Мідянка, вживаючи термін «русин», лише природно передає історичний колорит, а політична позиція у нього чітко проукраїнська, про що він неодноразово говорив у своїх інтерв’ю. У поезії ж можна знайти таке:
Культуртрегер, народовець—
Се шизик!
«Подкарпатськії русини»
Оставте глибокий сон»

***
Москвофільство з мадяронством,
Жандарми-пір’яники, міліціянти…
О Закарпаття!

Мідянка любить згадувати прізвища або вагомі твори з української філології, видаючи свою філологічну освіту:
Ксерокопію виступу
Ніла Гілевича,
Записки Головацького
Та Вагилевича

На час виходу «Осередку» Мідянка вже повністю влився у середовище вісімдесятників. Часто спілкувався у бубабістами. У літературознавчому письменстві іноді можна навіть натрапити на штамп «четвертий з БуБаБу». Це кліше влучно передає дух поетичної тусовки, але розбивається вщент, коли зіставляєш тексти чи творчі кредо чотирьох поетів. Контакти з бубабістами вилилися у кілька Мідянчиних текстів, у яких той полемізує з «Бурлеском, балаганом і буфонадою».

Одним із таких текстів є «Подорож у агітпоїзді»:
Нехай візьметься жиром аксельбант,
Купався ж досі в гамах та дієзах.
І Саша – балагур і Віктор – франт
Вправляються в травестії, поезах,
А Юра як довершений атлант,
Хвалитиме самшит і живопліт, –
Це він зневажив сволок не абсиду.

Неважко впізнати тут Сашка Ірванця, Віктора Неборака та Юрія Андруховича. До слова, 1995 року Мідянка отримав нагороду БуБаБу за найкращий вірш.

«Руські комітати Угорщини» – чи найпослідовніший поетичний цикл Мідянки, у якому автор сповна виписав обрану тему. Для поетичної дескрипції Мідянка не оминув жодного з історичних комітатів Угорщини, у яких проживали українці: Угоча, Унг, Берег, Мараморош, Бач-Бодрог, Боршод та Сабалч. Із них тільки перші чотири, та й то не повністю, увійшли в сучасну Закарпатську область. Мідянка тонко описує їхні топографічні та культурні особливості. Згадує ключових персонажів та знакові історичні події.

Третій цикл «Осередку» – «Межовий камінь» — написано під враженням від візиту поета до бачванських русинів у Сербію. Назва циклу досить символічна – межа поетичного світу Мідянки, південно-західна межа етнічних теренів українства. Згадуючи бачванського поета Юліна Надя, Мідянка порівнює його з Герасим’юком:
Високогірний Космач Василя Герасим’юка,
Приплюснутий до степу, Бач-Керестур
Юліана Надя – села несумісні подобово.
Але якби довелося знатися цим двом ровесникам,
Вони б неодмінно об’єднали два величезних села…

Наступну збірку П.Мідянки – «Фараметлики» – надрукувано в Ужгороді. Тематично вона мало чим відрізняється від «Осередку». У цій збірці опублікований, мабуть, найвідоміший вірш Мідянки, що прославив гурт «Плач Єремії», –  «Сервус, пане Воргол». Цей вірш, окрім того, що присвячений нашому визначному землякові, написаний в одній із улюблених Мідянчиних манер: номінативним письмом, пересипаним звертаннями. У вірші мінімум дієслів:
Андрій Вархола – русин чи хохол?
Греко-католик, ставленик поп-арту.
Енді Воргол – це джаз і рок-н-рол!
Куди до нього віршнику чи барду…

І конвульсивний, і побожний «фольк»,
І чілка біла окуляри… Енді!
І многоликий хмародер Нью-Йорк:
Ті касино, і кока, бренді, денді.

«Зелений фирес» також вийшов в Ужгороді — у видавництві «Ґражда-Карпати». Мідянка продовжує нарізати кола у своєму безмежному поетичному просторі. Збірка не поділена на цикли. Є тут знову кілька текстів про русинський сепаратизм: «Спроба антропології», «І коли сотня підкарпатських медведиків», та ін.:
І коли сотня
Підкарпатських медведиків
Піде на угри «на пристаю»,
І коли в нашому святому
Карпатолью буде угорська а чи чеська
Анклижія, –
«будемо ся шацовати…»

У збірці продовжується полеміка з «БуБаБу» — наприклад, у тексті «Трилисник у пику БуБаБу» Мідянка висміює манеру бубабістської мовної гри, а саме — брак сенсу у їхніх алітераційних текстах, повних синонімічних рядів.
Футбол під фуги Ференца – то файно.
Філістимляни, графи та графині—
Фудульні плачуть їм посеред ночі фавни (…)

І Сим, і Хам, та ще Яфет
Ідуть хамити у буфет (…)

У «Зеленому фиресі» Мідянка продовжує рефлектувати на тему історії та сучасності краю. У тексті «Посмертна маска Корятовича, або Нинішня площа Корятовича в Ужгороді» автор зіставляє оповите легендами, княже минуле краю й сіру сучасність:
Воскресни, князю, на мою десяту заповідь,
На міжнародний рік дитини.
Стань під шляховий знак «стоянка заборонена»
Знаменито ввійди у шостий номер автобуса (…)

Є у збірці й «мандрівні» тексти – «Острозька фієста» та «Космаче, мій бандерівський дітваче». У першому тексті немає жодного закарпатського регіоналізму, а це свідчить про те, що автор чітко розрізняє ареали й уміє переключати поетичні регістри.

У «Зеленому фиресі» є також кілька текстів, написаних під враженням від поїздки в Новицю, лемківську батьківщину Антонича. Тепер це село належить Польщі, а після Другої світової війни у рамках сумнозвісної «Акція Вісла» з нього примусово виселили лемків. Мідянка тонко передає побачене:
(…)Але потрапив вперше до Новиці.
Нема ікон мальованих на шклі,
Не пурхають, не піють райські птиці.

У «Зелений фирес» увійшло кілька знакових текстів, наприклад, «Ужгородські кав’ярні».:
Мадам сумна. Маленький «Мулен-Руж»…
Брудні столи… і виноградні вуса.
А пиво чеське все-таки не пунш,
Та я за вас сьогодні вже нап’юся…

У цій збірці є також текст, за яким Мідянку часто називають Петросом – «На мотиви старого часопису “Подкарпатські гласи”»:
На моїм гробі виросте смерека
З чудовим написом –
Петрос Карпаторос.

Текст «Біфе» – це чи не єдиний приклад авангардового Мідянки:
– – – – – – – – – – –
– – – – – – – – – – –
– – – – – – – – – – –
– – – – – – – – – – –
На панелях, на барі
Зелені тире (…)

«Трава господня» – перша збірка поета у новому Міленіумі, вийшла у «Кальварії». Це найкоротша збірка поета (32 стор.) Вона досить врівноважена, але надто лаконічна. Виділяється з-поміж інших хіба віршами про визначних жінок від закарпатської культури: поетесу Ірину Невицьку, художниць Лізу Кремницьку та Едіту Медвецьку, літературознавця Любіцу Баботу. Мені «Трава господня» видається перехідним етапом від «Зеленого фиреса» до «Дижми».

Збірка «Дижма», тобто «десятина», побачила світ у серії «Критичні тексти» видавництва «Критика» (Мідянку ілюстрував Влодко Кауфман). Вірші у цьому томику не поділені на цикли, проте тут є есей самого автора, у якому він жаліється на брак належно ерудованої аудиторії навіть серед науковців, короткий словничок регіоналізмів та покажчик літературно-художніх антропонімів, які також уклав сам автор.

Зі словничка читач нарешті отримав змогу дізнатися, що фараметлики – це вишивка на чоловічій сорочці, а фирес – лісопилка, що паленка – це горілка, а грезно – виноград… Другий покажчик засвідчив, що мідянківські поетоніми абсолютно реальні, що це «імена і топоніми, що мають стосунок до Карпат і Закарпаття», а не випадкові сполучення звуків, ужиті для евфонії, що дійсно були такі персоналії і символізують вони дуже багато.

«Дижма» – найбільш рівномірна збірка. Тексти утворюють розмірений центральноєвропейський поетичний монолог Мідянки. Усі теми, порушені у попередніх збірках, зливаються ув один рівномірний текстовий масив.
Туман поплив на Подини Гнилі,
Ти випадково захопився Шеллі…
В тій філіальній весі Терешелі
Побились фінджі й образи на склі…

Після «Дижми» Мідянка видав три збірки вибраного: «Срібний прімаш» у франківській «Лілеї НВ», «Ярмінок» у «Факті» та «Луйтру в небо» у «Темпорі». Усі ці збірки утримували Мідянку на поверхні літературного процесу і тамували спрагу бібліофілів, які вже не могли придбати попередні збірки поета. Останні дві збірки вмістили також кілька нових текстів.

«Ярмінок», тобто «ярмарка», вирізняється від попередніх збірок кількома римованими текстами, поділеними на чотирирядкові строфи. Як правило, ці нові тексти — про рідну для поета Мараморощину:
В густому мраці замкові руїни
І крапле сіль з теребельських джерел,
І чорний креп з Угорської рівнини,
Несе у кігтях тячівський орел

Кілька текстів у збірці виражають відчай поета пов’язаний, можливо, з кризою середнього віку. Поет усвідомлює свою самотність і брак розуміння:
Скільки можна давати нескінченний обрік,
Якщо наближається сорок п’ятий рік.
Чи потрібно вживати лампадну олію?
І штучні парфуми, коли ти номад (…)

Все найкраще. Сказали, овін уже написав
І може спочити, як біблійний Ісав.
До чарди сходити на децу й купати.
Де той заверб червений, де річкова рінця?
Чому надприродня засмаглість лиця?
Земледільцю! Йди ріпку копати!

Збірка вирізняється від попередніх і тим, що тут багато присвят. Вірші Мідянка присвячував франківському художнику Миколі Якимечку, ужгородському мистецтвознавцеві Михайлові Приймичу (тоді ще студентові-філологу) Мирославу Небеснику чи досліднику ортодоксії Юрію Данильцю. Усі вони – друзі Мідянки. Поет вирішив так до них промовити.

У нових текстах у «Луйтрі у небо» поет часто звертається до румунського Закарпаття: зринають Банат, Сигіт, Сучава чи Луг, село розділене кордоном між Україною та Румунією. Є серед нових текстів і такі, що звернені до ліричної героїні. Ця лірика має присмак «третього цвітіння»:
В джакузі, намилена і гола
Божевільна! Дзвониш дорога.
Орхідея квітне, не віола,
До протезів липне курага

У «Луйтрі» зібрано кілька есеїв Мідянки, які він час від часу публікував у різних журналах. Есеїстика Мідянки нагадує довші версії його віршів. У них часто важко вловити причинно-наслідкові зв’язки і головну думку автора, але вони вражають багатством згаданих персоналій, фактів і реалій. Тому й читаються як поезія.

На львівському Форумі видавців 2011 року Мідянка потішив своїх шанувальників збіркою ніде раніше не публікованих текстів. Томик назвав символічно: «Вірші з поду». «Під» – це в закарпатських говорах «горище», однак можна подумати, ніби йдеться про вірші зі споду. У цій книзі є зовсім ранні тексти, серед них і ті, що не увійшли у «Поріг». Мова збірки найбільш наближена до літературної. Декілька текстів раніше друкувалися в інших редакціях. Як от «Русини-вояки на екскурсії у Празі…»

Однак один текст з цієї збірки таки привертає увагу. Він чи не єдиний повністю написаний на закарпатському діалекті. Це відразу впадає у вічі:
Млини мадярські попри Тису є
Ідуть плоти долу водов поволи.
На ровінь везу в торбі мало соли
Над шашом рано сонічко встає(…)

Цей текст дає зрозуміти, що всі інші тексти Мідянки написані літературною мовою, просто відсоток екзотичних реалій і персоналій дефаміліаризує поетичну мову.

***
Завершуючи свій огляд, я б хотів спростувати два стереотипи, які часто фігурують у довколамідянківському критичному дискурсі.

1. Мідянка не є герметиком. Він ніколи не ставив собі за мету закодовувати свої образи, аби закритися від читачів. Щоб його розуміти, треба просто добре знати історію Закарпаття та його говори. Усі символи Мідянки абсолютно прямі, вони просто потребують ерудиції.

2. Мідянка не є постмодерністом. По-перше, слід відрізняти постмодерн як філософію і постмодерн як стиль. Отже, з філософського погляду Мідянка аж ніяк не постмодерніст, оскільки, по-перше, він вірить у Бога (навіть дякУє у лужанській церкві), по-друге, тексти пройняті пієтетом до рідної землі. А справжні постмодерністи, так би мовити, не можуть мати нічого святого. З формального погляду Мідянка використовує постмодерну колажність і гру з кодами, але це тільки формально.

***
У есеї «Стовп у центрі Європи» Мідянка наводить досить докладний опис генези своєї творчості: «стародавні мапи, брошури, книжечки, вицвілі написи на облупленій, закіптюженій штукатурці, колекціонери і реліктові дідусі та бабусі, котрі після ґулаґів іще зберігали в пам’яті й запилюжених теках те, що спливало потім у текстах…» В інтерв’ю зі Сашком Гаврошем Мідянка ствердив, що у його поезії діалектизми з’являються підсвідомо, бо він пише про світ, який його оточує. В інтерв’ю з Іваном Андрусяком сконстатував, що у віршах кожну деталь він відчуває «на дотик, на смак, на запах»… Від себе додам, що, крім віками виплеканого культурного конструкту закарпатської культури, Мідянка також не може оминути й сірої сучасної рутини, що піддається впливам і американської, і російської глобалізацій. Поєднання всіх цих елементів, зроблене з тонким поетичним чуттям, і є, власне, ґештальтним образом Мідянчиної поезії. Усі виміри його поезії – органічні й ненадумані. Вони цілісно складаються в своєрідну картину свідомості закарпатця, але не пересічного, а ерудованішого, чутливішого, свідомішого, ніж інші. І найголовніше — закарпатця, який має голос.