Хто такий Вироземський?

Поділитися
Tweet on twitter
Анна Люднова
Анна Люднова

«Альберт, або найвища форма страти» як вистава існує вже чотири роки. Її основа – текст Юрія Андруховича, який не лише оживає метатекстами завдяки втручанню пісні, мелодії та графіки, а й постійно матеріально та духовно зростає. І, будьте певні, він уже навряд чи припинить свій розвиток. Незважаючи на те, що перед глядачем – усі дійові особи в чорно-білому, що відтворено й у графіці, саме за допомогою синтезу мистецтв та алюзійності сцена набуває яскравого забарвлення. Різних кольорів для кожного. Йдеться про сучасний експериментальний театр із перформативними елементами, завдяки яким глядач ніби стає на один рівень із актором. Він також творить змісти. Йому пропонують роль критика з позитивними й негативними відгуками, актора, власне судді та присяжного, і, зрештою, можливість побути самим собою.

Більше того: суміш різних видів мистецтв у «Альберті» постає синкретичною, що є актуальним способом існування для літературного тексту. Адже нині існує кілька схожих проектів, зокрема «РоздІлові» Сергія Жадана, постановка «Зимової казки» В. Шекспіра від Львівського академічному театру ім. Леся Курбаса, «Тичина, Жадан і Собаки» презентовані на минулорічному «Гогольфесті» від експериментального театру «La MaMa» (Нью-Йорк), Центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса та Сергія Жадана тощо. Літературний текст постійно перебуває в пошуках свого читача і, як наслідок, нових способів та засобів презентації, виходячи на інтермедіальний рівень. Які засоби обирають творці «Альберта»? Найперше, інтригують, адже самого тексту Юрія Андруховича поки не знайти у книгарнях.

69451c397616435baee1b6072f851629

Так, деміургами «Альберта» стали Юрій Андрухович (текст, голос), Уляна Горбачевська (голос) і Марк Токар (контрабас). Ідея проекту належить Олі Михайлюк, графіка – Анатолію Бєлову, відео – vj-group «CUBE». Глядачеві пропонується історія життя Альберта Вироземського, який погодився віддати душу дияволу аби уникнути смертної кари. Але угода з нечистим не спрацьовує. Вироземського привселюдно страчують на Площі Ринок у Львові.

Хто такий Альберт? Особа без громадянства, середньовічний шахрай, циркач, штукатур, недоброчестивий священик, якого іронічно висміюють зі сцени у співі, русі, слові й графіці? Що насправді стоїть за цією постаттю? Чи не Україна? Такі думки в глядача виникають уже на початку спектаклю. Україна як наскрізний метатекст постає перед ним упродовж усього дійства. Якою вона є? Посміховиськом (що відтворено на сцені народною сміховою культурою, гротескно, іронічно, джазово) чи духовно глибокою «істотою» (духовні пісні лунають також), у якої насправді найвища інтенція – до цілковитої свободи від будь-яких магдебурзьких прав і угод. Свобода, і тільки.

Фото з сайту Concert.ua
Фото з сайту Concert.ua

Біографічні відомості про Альберта, який живе в середньовічному Львові, описано завдяки вплетенню алюзій на фольклорні жанри, таких як бувальщина, небелиця, переказ; образів, зокрема відьми. Навіть більше: фольклор постає на рівні символів у графіці: міфологічної істоти русалки, переплетеної зміями, ніби меандрами, ворон як супровідників та передвісників смерті. Числа в «Альберті» також відтворені в фольклорній традиції, не позбавлені міфологізму. Перед глядачем постійно фігурує цифра «три» як числокод життя (тріо на сцені, три у графіці, трійка у текстовій складовій) та цифра «8» як число вічності, безперервності людського буття (Альберта страчують не впродовж восьми годин, а чотирьох із половиною). А за усім цим стоїть так зване «колективне несвідоме», відтворене архетипами води, вогню й землі у виставі (вода – у звуці (ефект води, що крапає), вогонь – у слові, який «має очисну силу» і земля – у графіці як квадрат чорний і білий, власне символ сталості, досконалості життя, порядку, Матерії та числа «чотири» як втілення першоелементів). Так, сучасний синкретизм мистецтв (слова, співу, музики, графіки й руху) звучить суголосно із синкретизмом фольклорним.

Вистава неодноразово відсилає глядача до України, зокрема, надаючи неприховані алюзії на сучасність: Альберт – це той, хто краде гроші й зберігає їх у ПриватБанку. Тілесність (Альберт) і метафоричність, метафізичність (алюзії на Україну) контрастують так само, як і джаз та духовна пісня з уст Уляни Горбачевської, як біле й чорне в графіці. Проте разом із авторськими інтенціями та глядацькими інтерпретаціями оживає безліччю кольорів. Ось у чому краса цього синкретичного дійства.

Ілюстрація до вистави Анатолія Белова. З сайту Gloss.ua
Ілюстрація до вистави Анатолія Белова. З сайту Gloss.ua

Так, перед глядачем постає низка питань, почасти риторичних. Чому Вироземський чекає страти за свої гріхи, описані Андруховичем на межі з абсурдом і вигадкою? Що насправді стоїть за образом Альберта? Вироземський втілює дуальність життя, яке не може чітко поділятися на частини чорні й білі, правдиві й абсурдні. Зрештою, добре зрозуміло, що єдине, чого він прагне, – свобода. На фоні згадок про Україну, яка є проміжною частиною між Росією і Європою, глядач як громадянин не може не пригадати про власне бажання свободи для своєї країни. І спалення, що відбувається на Площі Ринок, втрачає повністю своє чорно-біле, оживає в уяві, перегукуючись із подіями, шо відбувалися під час Майдану, де йдеться про «птахопадіння» і «птахоріза». Це нагадує також глядачеві про те, що Україну й українця зі своїм прагненням до свободи поетично почасти порівнюють із тим, хто окрилений, власне – птахом.

Зрештою, хоч усі літери й зображення стираються з екрану, за ними стихає музика та сцену покидають деміурги Юрій Андрухович, Уляна Горбачевська та Марк Токар, «Альбертові» вже не зникнути з історії сучасного українського експериментального театру.

Поділитися
Tweet on twitter