«Героїчність — це вдача людини»

Галина Журба (1888-1979) не належить до «розкручених» і знаних українських авторів ХХ ст. – на жаль. Були на це різні причини. У радянській Україні її твори не могли ні виходити, ні пропагуватися – надто крамольними вони були, як і їх авторка. А в Західній Україні міжвоєнного періоду, куди емігрувала Г.Журба від «гуманної» більшовицької влади, можливості для українського письменника були, м’яко кажучи, не дуже сприятливі. Хоча саме на міжвоєнний період припав зоряний час її творчості. Щоправда, була ще довготривала американська еміграція після Другої світової. Там Г.Журба продовжувала активно працювати. Однак не все написане тоді побачило світ…

Певно, найкращими творами письменниці можна вважати повісті «Зорі світ заповідають…» та «Революція йде…», опубліковані в 1930-их рр. в «Українській бібліотеці», яку видавав Іван Тиктор. На той час вони вийшли чималими накладами – 5 тисяч примірників. Твори отримали схвальні відгуки. А про Г.Журбу в Західній Україні почали говорити як про одну з найталановитіших тогочасних українських письменниць. Але перевидань своїх повістей вона так і не дочекалася. Нині ці твори є бібліографічними раритетами, тож не дивно, що з ними не поспішають працювати навіть дослідники-літературознавці.

Можемо лише подякувати Євгену Шморгуну, письменнику з Рівненщини, завдяки старанням якого «Зорі світ заповідають…» та «Революція йде…» були перевидані. До речі, понад 20 років тому Є.Шморгун зініціював відкриття пам’ятного знака Пересопницькому Євангелію і завдяки цьому про Першокнигу багато хто довідався в Україні. Ну, а потім президенти почали складати на цій книзі присягу. Можливо, нова ініціатива Є.Шморгуна теж матиме добрі наслідки.

Повість «Революція йде…» була опублікована в 2010 р. у рівненському літературно-краєзнавчому журналі «Погорина» (№14/15) накладом 500 примірників. Однак повість «Зорі світ заповідають…» вийшла окремою книжечкою удвічі більшим тиражем.

Певно, для багатьох, хто прочитає ці видання, Г.Журба стане справжнім відкриттям. Виявляється, ми мали письменницю, яка не лише чудово володіла українським словом, а й уміла тонко й водночас об’ємно описувати життєві реалії та ненав’язливо їх осмислювати. Г.Журба не збивається на дидактику, ніби не торкається політичних тем, однак після прочитання цих творів замислюєшся над багатьма питаннями, в т.ч. політичними.

Ось, наприклад, як у повісті «Зорі світ заповідають…» говориться про Волинь початку ХХ ст.:

«…Земля Волинська мерцем незастиглим лежала заплющена під зажуреним небом.

Над нею зграї чорного вороння зліталися на п’яний бенкет з цілої «імперії».

У рясах, у «мундирах» обсіли ряди, церкви. Налили карканням простори. Вона, як розгорнутий псалтир, лежала перед засмученим небом. Як Пересопницького євангелія мережені листки. Покинута, забута.

Ранок при її узніжжю, а Вечір в головах ставив свічку. Кадильним димом обкурював її.

Потім приходила у чорних ризах зажурена Ніч. Світила лямпаду й псалтир над нею читала.

Лежала непорушно з занімілими устами, без віддиху майже, жива і мертва, крівлею лишень тепла.

Лежала в безмежних ланах буряків та пшениці. В цукроварнях, гуральнях, панських фільварках. З розкинутими пишно палатами графів та магнатів, притуплених безпечно по затишках парків.

Крадькома попід села скиби мужицьких півланків, мов полатана свитина. На них пустоколосий суржик, кукіль та нужденність. Запеченою кров’ю розкапаний мак.

На них, припавши ниць до чорнозему, сам як земля чорний, спав на землі господар. Скопаний, обдертий, незнаючий, безмовний. Український селянин.

Гнув покірно шию, топився в горілці, називав себе «руським» та мрів сон про землю. Був, як худоба, або як дитина.

Над ним одвічна, чуйна сторожа. З нагайом «гокоман», пани, жид-лихвар, поняті, урядник, піп з союзу «русскаво народа». Становий, стражники, фурдига. Цар горілка».

Або ще один фрагмент: опис того, які настрої панували на волинському селі під час Першої світової:

«Минули коляди. Зима перескочила, немов на коньках. Йшла четверта мобілізація. Листи із фронту приходили раз-у-раз прохолоднійші, без окликів задавацьких, без надій. Десь розвіювався попередній пал. Село зажурено хитало головою. Пряло свій сірий, буденний кужель. Тільки Зосим ходив вулицею вдоволений, бадьорий, самовпевнено закинувши чуб. Кашкет на потилиці, розстібнута «жилетка». Носив якийсь значок із двоголовим орлом і газету, де все стояло про велич «белаво царя», про нечувані перемоги «нашіх», про «варварства» німців. На війну його чомусь не брали. Казав, що «бальной». Ішов до Малки за греблю, розвалювався на лаві, курив махорку, циркаючи крізь зуби на середину шинку, та «просвіщал» темну «мужву».

Збиралися біля нього розчухрані, кудлаті, від самогону обряклі, жадні «истини», недовір’ям нагороджені й наївні, мов діти.

На стіл клали в гною, порепані руки. Брали труськими пальцями шматки оселедця, капусту, бляшанку й слухали політику. Зосим вчительським тоном городив неймовірні дурниці й від того «просвіщення» робилося ще темніше. По коршмі розходився сопух із кислої капусти, оселедців, ганджі, кожухів та ригалки».

До речі, Зосим – це тип хохла-колаборанта, який за понюшку тютюну ладен служити «високородному» панові-чужинцю. При цьому він вважає себе вищим від «мужви». Таких типів у нас завжди вистачало. Вистачає й тепер зараз.

Існує спокуса порівняти повісті «Зорі світ заповідають…» та «Революція  йде…» з трилогією Уласа Самчука «Волинь». Зокрема, це роблять нечисленні дослідники, ознайомлені з творчістю Г.Журби. Справді, на перший погляд, є тут чимало спільного, адже твори описують Волинь початку ХХ ст., концентруючи увагу на житті волинського селянства. Йдеться тут і про лихоліття Першої світової, і про непрості революційні часи. У цих творах уміло показано приховану українську ментальність волинян – те, як вони несвідомо противляться русифікації, котру проводить школа, як не сприймають росіян, трактуючи їх іншими, чужими для себе. Можна знайти й інші спільні тематичні лінії.

Однак незважаючи на тематичну спільність, ці твори помітно різняться між собою. «Волинь» – епічне полотно. Іноді можна закинути У.Самчуку зайву велеречивість, розлогі описи. У Г.Журби цього немає. Її проза на диво концентрована – на одній сторінці вона може сказати стільки, скільки У.Самчук не скаже й на десяти. Дехто (Ф.П.Погребенник) ладний навіть знаходити спільні риси між Г.Журбою та В.Стефаником.

Чимось проза Г.Журби нагадує мозаїку. Майстерно описані епізоди, кожен із яких сам по собі може бути окремим невеличким оповіданням, загалом складають велике епічне полотно. Можна навіть сказати так: Г.Журба — майстер концентрованого епосу.

Однак не лише в цьому відмінність. Самчукова «Волинь» – твір значною мірою автобіографічний. «Зорі світ заповідають…», як і «Революція йде…» – твори іншого типу. Це, радше, прискіпливе спостереження не зсередини, а збоку. Все-таки Г.Журба, на відміну від У.Самчука, не з «типового» селянського роду. Та й походила вона не з української, а польської чи полонізованої родини. Адже звали її Гелена Маврикіївна Домбровська. Журба – псевдонім. І дуже промовистий.

У.Самчук писав «Волинь» за кордоном. Г.Журба, навпаки, свої волинські твори писала на «правдивій» Волині, зокрема у Здолбунові (це зовсім недалеко від Самчукового Дерманя). У.Самчук, який високо цінував Г.Журбу й листувався з нею, писав: «Мені лишень інколи здавалося (можливо, невиправдано!), що Вам шкодила наша волинська провінція, від якої я тікав як міг. Цього не легко сказати — чому, як це шкодило, — але я це відчував усім своїм єством. Мені здавалося, що я не міг би нічого написати путнього, коли б не видряпався з нашої чудової Волині до Праги, Берліну чи Парижа. З тієї перспективи і Волинь видавалася мені більшою…» (Лист У.Самчука до Г.Журби від 19.06.1969 р., м.Торонто).

Справді, читаючи Самчукову «Волинь», іноді відчуваєш моменти закордонної ностальгії, певну ідеалізацію. У Г.Журби цього немає. Тут – так, як воно є; правда – часто жорстока, але водночас прекрасна. І, здається, волинська провінція не вадила письменниці як творчій, високоосвіченій та інтелігентній особистості. Навпаки, хоч це й парадоксально, надихала її.

Може скластися враження, що Г.Журба та її твори – то вже історія літератури. Однак читаючи, зокрема,  «Зорі світ заповідають…», починаєш розуміти: світ змінився, змінилися його форми, але, на жаль, не змінилися наші люди; вони залишаються такими темними ж, як і сто років тому, легко стаючи жертвами інформаційного блуду, і далі топлять свою безпросвітність у горілці, виявляючись беззахисними перед світовими викликами. Навіть у деталях ми особливо не змінилися. Як сто років тому в «присутствєнних» місцях чіпляли портрети государя-імператора, так і досі вішають президентські портрети; як сто літ тому простий люд не особливо жалував свого верховного правителя, так він робить і нині; і як тоді його притягали до кримінальної відповідальності за образу монаршої честі, так і нині щось подібне роблять за образу нашого головнокомандуючого.

Але, попри цю журливість, будьмо оптимістами. …Як і Гелена Домбровська-Журба. Вона в своєму житті керувалася кількома заповідями, котрі варто пригадати. Ось одна з них: «Життя дано людині для здійснення її приреченості. Для змагань і перемагань». І ще: «Героїчність – це не чеснота, це вдача людини, як буйність чорнозему, як співочий голос, як почуття правди».