В Україні сьогодні є певна кількість письменників, які добре володіють стилістикою і вміють будувати фабулу. Проте, не маючи великого життєвого досвіду, вони приречені писати винятково про конфлікти з батьками, про статеві переживання, здебільшого негативні, про злидні та про квартирне питання. Приречені писати про людей, в життя яких епоха входить у вигляді стояння в чергах за товарами першої необхідності, за житловими субсидіями, за візами в консульських відділах іноземних держав чи по церквах за святою водою; стояти в транспортних корках, в електричках, на базарах, під дверима смердючих медичних кабінетів або на біржах працевлаштування. І так минає Богом дане життя мільйонів. А десь тим часом відбуваються великі події, у яких якісь обранці беруть участь.
Варто сказати до слова, що на літературні конкурси, буває, надходять романи про події з життя сильних цього світу, але ті тексти аж ніяк не можуть бути великою літературою, бо є речі, які не можна вигадувати. Так, Шекспір писав про пристрасті королів і полководців, не маючи особистого досвіду, і був Шекспіром. Але наразі йдеться про події, які ще не стали історією, про які одначе, хтось має розповісти світові емоційною мовою літератури, і тоді особистий досвід є необхідним, бо лише тоді літературний текст здобуде необхідні коріння й ґрунт.
І ось нарешті в українській літературі з’явився текст, написаний письменником, у якого спостерігається не брак, а навпаки, — надмір великого досвіду. Письменником, який протягом десятиріч був якщо не учасником, то самовидцем великої політичної гри кінця ХХ – початку ХХІ із усією відповідною культурою й субкультурою. Внаслідок цієї гри змінюються державні кордони, починаються й закінчуються війни, прокручуються мільярдні оборудки; маленькі люди є мурахами під ногами слонів, населенням тих чи інших територій, яке буде стояти в тих чергах і плентатися битими шляхами так, як це буде вирішено нагорі.
Тож Юрій Щербак написав роман «Час смертохристів» не про біди населення з його житловими й статевими проблемами, а про діяльність тих, хто вирішує його долю. Для літературного оформлення свого великого досвіду письменник обрав жанр антиутопії. Так уже склалося у світовій літературі, що про щасливе майбутнє письменникам не пишеться, а якщо й пишеться, то читачам не віриться. А про кінець світу і пишеться, і знімається кіно так натхненно, що віртуальні картини стають яскравішими за реальні. Вже давно нікому не потрібна мила наївна «Туманність Андромеди» про відважних космонавтів майбутнього, зате моторошний «1984» присутній у світовій культурі як усталений міфічний наратив незалежно від політичної конкретики. Юрій Щербак у своєму романі йде саме в річищі похмурого пророцтва ймовірної долі світу. Пророцтва, яке може справдитися, якщо… якщо що? Якщо людство не схопиться за голову? А де вона, та голова людства?
Дія відбувається у 2077 році, і футурологічний прогноз лікаря, письменника й політика в одній особі виявляється переконливо страшним. Європа охоплена війною. Мусульманські війська оточили Париж. Перебратися через Атлантику й лишитися живим щастить не всім. Війська вже стоять на Марсі. Росія як єдина держава припинила своє існування. Не віриться? А чи вірив хтось у падіння СРСР, який ще за п’ять років до свого розвалу здавався непорушним?.. На сторінках роману Щербака і Росії в сьогоднішньому вигляді настав кінець, проте російський фактор все одно активно присутній у геополітичному просторі світу. Як і мусульманський, китайський та північноамериканський. Зброя вдосконалюється, вже є всюдисущі дрони, які можуть потрапити туди, куди не дістанеться кілер. А мораль, що панує у світі, особливо в його верхах, є навіть не дохристиянською, а допотопною: вбивай, поки не вбили тебе. Так, є люди, які намагаються по змозі боротися, хоча й самі належать до владного гадючника. Це в першу чергу протагоніст тексту генерал розвідки Ігор Гайдук. Що в нього вийшло – читачі дізнаються в кінці роману.
З найперших сторінок читачі бачать диявольське лицемірство світового політикуму. Протокольна політкоректна обтічність документів для медіа і соковита ненормативна лексика тих закритих засідань, які ці документи продукують. Трагікомічні абревіатури – реалії Гетьманату Україна 2077 року: ДерВар, ЄДРОН, УСРАН… Кріпаки нових багатіїв, яких тримають і розмножують не для того, щоб вони обробляли панські лани, а для поповнення світових борделів та для гладіаторських боїв, які тішать багатіїв світу. Кабінки для кохання на київських вулицях і вже не двадцяти, а п’ятдесятиповерхові хмарочоси. До речі, Київ майбутнього на сторінках роману Щербака є таким переконливим, ніби автор побував у ньому на машині часу.
Негідники-політики, які діють на сторінках роману Щербака, як українські, так із інших країн, іноді дуже схожі на тих, кого населення може знати з програм новин. Але це не головне, головне, що ті образи є літературно переконливими. Як шекспірівські королі й полководці. Не будемо перераховувати всіх колоритних учасників великої гри 2077 року, яка розгортається на сторінках «Часу смертохристів». Усі ці неперевершені паскуди зображені у вимірі старої етики, коли ніхто не докопується, чому та чи інша людина обрала саме шлях мерзотника великого калібру: контролювати грошові потоки, не контролюючи власної безсмертної душі. Гадаю, у завдання автора не входило аналізувати, чому Крейда – чи Вогняна Сара – стали такими. Хіба що «гомельському барону» Рафаїлу Фрідману автор надав якихось людиноподібних рис. А загалом, усі його політичні падлюки будь-якого громадянства є дуже схожими. І тому одним з ключових є авторське посилання: долі світу — в руках безнадійних негідників, і це треба мати на увазі всім, хто перебуває внизу, але хоче дорватися до великої гри.
Але на одній із щербаківських «темних» постатей хочеться трохи зупинитися. Це так званий Сірий Князь, якому присвячено небагато місця на сторінках «Смертохристів», походження й політичне навантаження якої остаточно не прояснено, хоча, загалом, автор по змозі доводить до кінця «політичні лінії» своїх героїв. Сірий Князь Щербака має реалії безсмертного радянсько-пострадянського кримінального авторитета, але то тільки зовнішні атрибути. Бо сили мороку, що підживлюють цю чорну постать, ідуть з іще глибших глибин – ні, не з пекельної геєни вогняної, а з кримінального земного ладу. Чи випадково саме Сірий Князь, якого бояться всі українські політики найвищого рангу, провокує усунення гетьмана Махуна і коронацію його ординарця Клинкевича, який таки підпише угоду з Чорною Ордою? Адже тим, хто належить до найвищих владних кіл, наперед відомо, що така угода спровокує ядерний удар з боку Конфедерації Держав Північної Америки. Сірий Князь – це представник тих сил, які влаштовують світові війни, провокують світовий безлад, що збагачує одиниці, а населення вкидає в позалюдське існування. Але на населення ніхто не зважає, якщо йдеться про чиїсь прибутки в трильйони глобо й амеро – грошових одиницях майбутнього.
Згідно з сюжетом роману Юрія Щербака, неминучою є ще одна світова війна. Попереду – на переважній більшості земних територій протягом кількох десятиріч станеться те, що пророкує багато письменників-футорологів: життя без телебачення, без телефонів, без Інтернету, можливо, навіть, без електрики. Але саме в ці часи ті, хто вижив, по-справжньому згадають Бога. Бо ж зауважимо на берегах: немає більш далекого від Бога суспільства, ніж сьогоднішня заможна й пихата стара Європа.
І тут ми підійшли також до ключового – і водночас найбільш вразливого вектора роману, а саме до його релігійного наповнення. Якщо Юрій Щербак має великий досвід у питаннях геополітики, то в питаннях християнства і релігієзнавства він не є аж таким експертом. Протягом двох останніх тисячоліть не переводилися ті, хто напружено думав про Христа й Антихриста. Але на вивчення їхніх текстів у Юрія Миколайовича часу не було. Хіба що десь почув про гностичну секту аріан.
Чи не тривав більше півтори тисячі років той історичний період, коли ніхто не сумнівався, що Христос воскрес у плоті, більше того, коли такі сумніви могли принести скептику великі неприємності, і, одначе, темні пристрасті, які буяли в тогочасному політичному (і релігійному!) земному житті були такі самі, як і в просторі ДерВару та ЄДРОНу? У Києві 2077 року є проспект Героїв УПА, але це не свідчить про процвітання української сутності в державі. Так само наявність догматичного християнства в ідеології країни не гарантує Бога в душах вірних. Та й той формат паплюження Христа, який демонструє секта смертохристів, є суттєво делікатнішим у порівнянні з радянським антирелігійним блюзнірством. Вочевидь, вводячи неологізм «смертохристи», який автору видався таким вдалим, що він аж вивів його у назву свого роману, Юрій Щербак мав на увазі безбожну політично-релігійну силу сусідньої держави, яка відіграє велику роль у житті сьогоднішньої України. Проте, виявивши себе новатором у футурологічному прогнозуванні, в питаннях релігії Щербак повторює те, що вже багато разів сказали великі автори минулого: якщо й станеться друге пришестя Христа, то Його знову розіпнуть, що й відбувається на сторінках «Часу смертохристів». Та й бачення юдаїзму в Юрія Миколайовича також дуже загальне. «Контактів з великим Богом від часів Мойсея в нас майже немає», каже Гайдуку симпатичний професор Вебер мало не в останні хвилини свого життя, коли слова мають особливу вагу. Але ж досвід пізнання Б-га такими титанами юдейської релігійної думки, як рабі Аківа, Моше де Леон, великий Іцхак Лурія, Моше Хаїм Луццато, який вважається інкарнацією біблійного Мойсея, також мали місце!
Але не так багато в Україні таких гурманів від релігієзнавства, які б вступили в полеміку із релігійними поглядами Юрія Щербака, принаймні тими, які він продемонстрував у своєму останньому романі. Тож іще раз відзначимо магічно-переконливе відчуття майбутнього в романі, і це головне. Майбутнього, яке, дасть Бог, не настане, адже будь-яке видіння будь-якої Касандри є лише застереженням, а майбутнє, поки воно ще не настало, завжди є багатоваріантним.
…Час іде, і після глобальної катастрофи 2077 року настає цілком благополучний 2177 рік, коли провідні науковці збираються в квітучому Києві на міжнародну конференцію з аналізу причин четвертої світової війни – знаємо ми ці добре фінансовані конференції, їхню риторику, їхній дискурс. Над Києвом височіє велике розп’яття, де кам’яний Христос має риси мученика отця Івана, убитого смертохристами, а віра в душах людей у порівнянні з епохою Великої Темряви суттєво ослабла.
Але то передостанній епізод роману Юрія Щербака. А в останньому автор знову переносить читачів у химерний 2077-й. Протагоніст роману Ігор Гайдук, хоча й не є аж таким грішником порівняно зі своїми спритними «колегами», на яких він збирав досьє, кається у своїх гріхах в пограбованому порожньому Києві початку четвертої світової війни. Еней на руїнах Трої, який невідомо, чи дістанеться до берегів Італії. І не має значення, що він звертається до позачасового Христа за допомогою новітнього обладнання, яке от-от відмовить. Головне, що людина здобула віру. Світ страшний у своїй аморальності, і все в руках Божих. Можливо, ми не врятуємо своїх ближніх, хоча й докладемо до цього всіх можливих зусиль. Можливо, ми не врятуємо України, бо не в наших силах втрутитися у велику гру, яку ведуть «сірі князі» по всьому світу. Ми можемо врятувати тільки власну безсмертну душу, — це єдине, що не є підвладним Сірому Князеві. Таким є вистражданий сенс роману Юрія Щербака «Час смертохристів». Комусь він може видатися тривіальним.
І зовсім наостанок. Ми не знаємо, як закінчив своє життя Ігор Гайдук. Зрозуміло одне: він не доживе до 2177 року, як ми не доживемо до 2077-го. Останній образ, який виникає в нього перед очима, коли він іде з порожнього Києва, це родина Аскольда О’Коннера, брата Божени, останньої коханої Гайдука. Тобто покладання сенсу буття генерал розвідки, який брав участь у великій грі (а також і автор роману Юрій Щербак) бачать у бутті маленької родини, яка поневіряється битими шляхами історії. Тобто в тому бутті, про яке пишемо ми, письменники без великого досвіду.
Гайдук, уперше потрапивши до Зони етнічної консолідації під Києвом, де мешкає родина Аскольда, подумав: «Історія – як гончарний круг. Глиняний світ формується руками гончара. А потім за порухом пальців розвалюється й перетворюється на купу знеформленої глини. І все починається спочатку». І з цього кола не зійти, — чи то буде гончарний круг, чи колесо Сансари. Спочатку люди від гончарного круга хочуть за будь-яку ціну вирватися, знестися поближче до тих кіл, де вирішується доля світу. І не тільки заради грошей і слави, а тому, що внизу нецікаво, щоденні молитви набридають. Так, зараз родина Аскольда молиться щиро. Та прийде час, і можливо, котрогось із його дітей від молитов тричі на день у подяку за хліб насущний почне нудити! І водночас той, хто зберіг людську подобу, перебуваючи нагорі, почне блювати кров’ю від звірячих законів великих ігрищ, як це сталося з Ігорем Гайдуком. Захочеться туди, вниз, у садок вишневий коло хати, де нібито живе Бог. Насправді Бог є тільки у твоїй власній душі. Добре, якщо літературний твір уміє переконливо нагадати про це.
