Досвід літературної критики

Проблема функціонування адекватної критичної рецепції творів у сучасному літературному процесі з кожним роком набуває все більшої актуальності. Адже майданчиків для сучасного критика не так уже й багато. Хоча на думку спадає наче й чималенький перелік – інтернет-ресурси «ЛітАкцент», «Буквоїд», «Захід.нет», «Сумно.ком», друковані видання „Кур’єр Кривбасу”, „Слово і Час”, „Дніпро”, „Літературна Україна”, газети й часописи, що надають на своїх шпальтах місце для літературного поля, проте на відсутність якісної, зрозумілої критики скаржаться і читачі, і видавці, і самі автори. Грунтовний огляд друкованих та електронних критичних видань на „ЛітАкценті” вже подавали, відтак додам лише кілька спостережень. Досі нечітко окреслений формат тієї „адекватної” критики, яку так прагнуть уздріти ледь не поголовно всі – від академіків до піарників. Про той-таки „ЛітАкцент” доводилося чути відгуки в діапазоні від „ви там занадто премудрі” до „ви там недостатньо академічні”. Але чи полягає академічність у наявності переліку літератури та посилань, оформлених відповідно до останньої постанови ВАКу? Чи може бути мудра, аналітична й обґрунтована критика доступною і зрозумілою? Кому цікаво читати критику, врешті-решт? А може, ми всі – критики, письменники, видавці – тут справді варимося у спільному казанку і пишемо одне для (про?) одного?

Книга, про яку йтиметься, не дає відповіді на ці питання. Але дає поживу для інших приємних і корисних роздумів. А ще – дарує нагоду отримати несподіваний досвід – спробувати себе у ролі читача критики.

„Критика прози” здобуває симпатію читача чи не з першого погляду, або навіть дотику. Слід віддати належне Надії Іщенко – їй вдалося створити дизайн інтелігентного видання. У позитивному значенні слова. Тобто не того, що асоціюється з „чоловіком у плащі, капелюсі та окулярах”, а такого, яке приємно покласти на столик гламурної кав’ярні – і жодних косих „синьопанчішних” позирків або закидів „о-ти-і-тут-читаєш-свої-книжки”:). Пришпилений булавкою паперовий метелик на тлі автографів „героїв” книги – рецензованих авторів – обіцяє відчуття впійманої миті, слова, зловленого словом. І водночас, додає якоїсь псевдосерйозної грайливості (чи псевдограйливого серйозу?) в дусі Оскара Вайлда. Вступне слово Віктора Неборака й Ігоря Котика підтримує атмосферу „легкості всерйоз” – міркування про те, якою має бути критика, доречно переплітаються з розповіддю про літературні обговорення в львівській кав’ярні „Кабінет”. Автори (а це наукові співробітники й аспірантка Львівського відділення Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАНУ) відразу зізнаються, що „ми – підрозділ, який має справу з літературною критикою, хоча саме критичного досвіду в нас поки що небагато”. Проте наприкінці таки не стримуються від спокуси кокетування – „як фахові читачі ми сподіваємося, що наші висновки стануть ще комусь у пригоді”. Я чесно була би дуже рада побачити результати дослідження впливу критики (позитивної, негативної чи хоч якої) на смаки і вподобання читача. Те, що добряче вилаяну, скандальну, чи, навпаки, – розхвалену до небес книжку (читай – оточену інформаційними приводами) охоче розкуповують – це вже аксіома. А от як впливають наші дискусії на читача – дуже хотілось би дізнатися. Натомість критикові, письменникові, викладачеві ця книжка стане в пригоді, і то у доволі несподіваних ракурсах.

Наприклад, зі студентами спеціальностей „літературна творчість” і „журналістика” на матеріалі даної збірки було б зручно вивчати жанр літературної рецензії та порівнювати, як змінюється форма подачі матеріалу залежно від формату видання, для якого ця стаття призначена. Представлені в „Критиці прози” рецензії можна умовно поділити так:
— написані для інтернет-порталів „ЛітАкцент”, „Буквоїд”, bbc.co.uk, Захід.нет;
— ті, що вперше побачили світ у художньо-публіцистичних і суспільно-публіцистичних друкованих часописах „Сучасність”, „Книжник-review”, „Кур’єр Кривбасу”, „Український журнал”, „Критика”;
— видрукувані у наукових виданнях „Маґістеріум”, „Слово і час”, Studia Methodologica.

Окрім них, звичайно, є і такі, що вперше друкуються саме під цією обкладинкою.

Автори збірки зауважують, що деякі статті були написані слідами „кабінетних” обговорень і мають на собі відблиски палких дискусій (читач матиме змогу ознайомитися, зокрема, із матеріалом, написаним „слідами” вже дуже відомого обговорення „Записок українського самашедшого” Ліни Костенко), проте водночас можна зауважити й тексти, позначені „бібліотечною” (на противагу „Кабінету”) розлогістю викладу, глибоким і детальним аналізом.

Цікаво простежується відмінність „бібліотечного” ґрунтовного викладу в статті про книгу К. Москальця „Досвід коронації” (першодрук: Studia Methodologica. – №30) М. Барабаш та рецензії на той самий твір І. Котика, видрукуваній на „Буквоїді”. У першій – прискіплива увага до деталей, збірка вибраних творів під пильним оком авторки перетворюється на нотну партитуру оркестру, де дослідниця вказує, яку партію має виконувати кожен із представлених творів. Аргументує свої акценти, вдаючись і до біографічних паралелей із життям самого Москальця, і до влучних розлогих цитат. На противагу тому (читач з екрану не любить „багато букоффф”), друга рецензія вдвічі менша за обсягом і її автор вдається до більш загальних, настроєвих спостережень, намагаючись передати скоріш цілісно-підсумкове враження від книжки.

Цікаво спостерігати авторську риторику кожного з критиків. Безперечно, найдужче „дискусійний запал” відчутний у доробку Ігоря Котика. Тут і прямі іронічні звернення до аудиторії („поети, NB: рима сказ/екстаз”), і самокоментування („Безробітний Бессон після важкого робочого дня (оксюморон, але так є)”, постскриптум с.194-195), й гра з двозначностями (с.119). Публіцистичне зорієнтування деяких рецензій простежується й у використанні розтиражованих ЗМІ клішованих дотепів на кшталт „засоби масової (дез)інформації”, „Верховна з(Рада)”. Всі ці прийоми з одного боку полегшують сприймання і витворюють своєрідний „канал зв’язку” з читачем, а з іншого можуть, навпаки, дистанціювати аж до неприйняття. Особливо, коли критик „між іншим” повідомляє про особисте знайомство з автором, або по-панібратському називає „Ульяном” колегу, з чиїми оцінками не згоден.

Цілковитою протилежністю видаються інтерпретації Мар’яни Барабаш. Її доробок незначний за кількістю – лише 3 матеріали, проте йдеться про чималі за обсягом, детальні огляди творчості К. Москальця, В. Шевчука, М. Кіяновської. Саме творчості – адже збірки перших двох дослідниця розглядає в контексті творчого шляху письменника загалом. Ретельно систематизуючи кожну повістину, роман, оповідання чи новелу (до якого періоду творчості належить, які жанрові ознаки має), знаходить інтертекстуальні зв’язки, вибудовує лінії розвитку авторського письма. Особливо багатою на міжтекстові ланцюжки виявилася книжка новел Маріанни Кіяновської „Стежка вздовж ріки”. Щоправда, інколи здається, що захопившись аналізом найтонших відтінків твору, рецензент оминає увагою те, що впало б у вічі пересічному читачеві. Наприклад, проводить паралелі з назвою роману Томаса Манна „Йосип і його брати”, оминаючи першоджерело – біблійну історію про Йосипа. Або, захопившись дуже ретельним (на 20 сторінок) аналізом книги, наприкінці спохоплюється: „рецензент не має на меті «розжувати» всі сюжетні чи несюжетні проблеми книжки…” (с.307). Проте саме пані Мар’яні, чиї згадані статті друкувалися в академічних „Маґістеріумі” й „Studia Methodologica”, маємо завдячувати порушеною напочатку проблемою межі між „академічно-науковою” й „публіцистично-захоплюючою” рецензією. Її тексти балансують на цій межі, неприховано тяжіючи до „бібліотечного” академізму, скрупульозного розгляду найнесподіваніших деталей. Однак уже лиш те, що зібрані під однією обкладинкою з матеріалами, написаними для інтерактивної аудиторії веб-сайтів, рецензії Мар’яни Барабаш сприймаються цілком органічно, підштовхує до обнадійливих висновків. Не братиму на себе сміливість стверджувати, що інколи „академічне” від „доступного” відрізняють стилістичні вимоги, проте запрошую читачів поміркувати разом.

Приємно й легко читаються рецензії Марії Котик-Чубінської та Ксенії Левків. Обом у збірці належить по 4 матеріали. Марія Котик-Чубінська друкувалася на сайтах „ЛітАкцент” і „Буквоїд”, у журналах „Сучасність” і „Критика”. Два матеріали Ксенії Левків друкувалися на тих самих сайтах. Авторський стиль першої вигідно вирізняється соковитою мовою, другій притаманна непідробна щирість у відтворенні власних читацьких вражень. Безпретензійний суб’єктивізм Ксенії Левків, на противагу, скажімо, суб’єктивній зверхності Ігоря Котика, викликає симпатію. Саме доробок Марії Котик-Чубінської та Ксенії Левків видається найближчим до задекларованого у вступній статті „ми, фахові читачі”. У рецензентів поряд із майстерністю „прочитання контекстів”, присутні й непідробна любов до читання, і вміння передавати читачеві власне захоплення чи обурення, замилування чи подив, пробуджені книгою.

Зумисне залишаю наостанок – як десерт – есеїстику Віктора Неборака. Книгу відкриває чи не найбільша за обсягом стаття „Польоти над узвозами сучасної української прози. Від роману-автобіографії до біографічного роману”, написана на матеріалі „Таємниці” Ю. Андруховича, „Станційних пасторалей” Г. Гусейнова й „Андріївського узвозу” В. Діброви. Письменник і науковець із перших сторінок привертає увагу до гострих, однак мало обговорюваних проблем. „Людина, яка відчуває незадоволення від якості свого життя, перебуває в загроженому стані. Читач, який відчуває незадоволення від читання текстів, що потрапляють йому до рук, – теж у загроженому стані” (с.10). І як уникнути його читачеві, котрий попри все позірне розмаїття доступних текстів, зі шкільної лави мусить осягати „художні тексти з «кодом нещастя», особливо на тлі інших текстів національних літератур, де відчутно «код щастя»? Окрема вдячність авторові за «озвучення» всіх ланок, що забезпечують „повноцінний літературний процес: письменник (художній твір) – видавець (видавництво, друкарня) – книгорозповсюджувач (книгарня, мережа книгорозповсюдження) – і нарешті читач-покупець”(с.13).

Іще одне беззаперечно цікаве питання – рівень автобіографізму в художньому тексті. Справді, автор мусить писати про те, що найкраще знає,  але як уникнути при цьому самозамилування й скочування у демонстрування приватного, яке цікаве лише в тому випадку, коли автор є персоною публічною. Але ж винесене на публіку, воно втрачає шарм „приватного”. Літературознавець пропонує слушний висновок: „увага до життя іншої людини навряд чи буде належною без уважного ставлення письменника до власного життя” (с.50).

На окрему увагу заслуговує своєрідний спосіб подачі матеріалу. У статті є мета й актуальність, методологічне підгрунтя й аналіз матеріалу. Здавалося б, ось вони – академічні складові, на поверхні. Проте статтю, попри великий обсяг і такий „озброєний” підіхід не назвеш „занадто велемудрою”. Навпаки – спостерігати розгортання авторських роздумів напрочуд захопливо. Насамперед – глибиною, прозорістю, зрозумілістю розвитку думки. І як наслідок – цілком “академічну” статтю хочеться, як пишуть в Інтернеті, “розтягти на цитати”. Хто не знає – в згаданому середовищі це дуже великий комплімент.

У статті “Слуга з Добромиля. Спроба переказу” Віктор Неборак знову обирає виграшну стратегію: “спроба переказу” передбачає, що смислові акценти читач визначатиме сам. Однак у вдумливому розплутанні всіх алогізмів і метаморфоз сюжету критик усе-таки веде читача. Лиш дуже обережно: отут дхампір, оце – упир, вони уміють отакі штуки. Про них інші персонажі говорять таке. А оце – загадка роману, бо ж розповідь головного персонажа “могла бути врешті-решт неповною”. Із усіх наявних знаків рецензент ризикує витлумачити єдиний – той, який автор надсилає читачам усім своїм текстом цілісно. “Увага до малої батьківщини аж ніяк не означає провінційності”. (с.223) Головна роль книги – ось вона. А все інше має рівно таке значення, яке ми йому надаємо. На тлі активних “розборів” творчості Г. Пагутяк у блогосфері та інших Інтернет-площинах такий спосіб аналізу її містично-алогічних текстів викликає спогад про довженківські калюжі, в яких кожен бачить те, що хоче – хто бруд, а хто – зорі. Зрештою, всі критики – також читачі. Вони, безумовно, вмілі й фахово освічені, але теж трішечки суб’єктивні, хоча б у виборі згаданих об’єктів для споглядання.

Уміння не лише правильно обрати об’єкт, а й тактовно поділитися результатами спостереження, критик демонструє в іншому матеріалі – рецензії “Уявні подорожі в минуле” на книжку А. Содомори “Сльози речей”. Віктор Неборак відхиляє завісу “редакційної лабораторії” Василя Ґабора, оповідаючи лише те, що йому “достеменно відомо”: як автор доопрацьовував свої тексти для цієї книги, як писав нові, як художник “не відразу знайшов ключ до Содомориного Львова”. Розповідь плавно перетікає у спогад про мандрівку з Андрієм Содоморою його вулицями Львова. Відтак – у неї вплітаються роздуми про специфіку професії перекладача і його творчості, що непомітно ведуть читача до власне творів А. Содомори. На вулицях старого міста поміж споминів проступають силуети героїв, витворюючи у читача належний настрій. Блукав історичними вулицями і слухав унікальні спогади талановитого автора і перекладача не відомий письменник і дослідник Віктор Неборак, а читач – кожен із тих, які торкалися зором рядків рецензії. Він же, отой сукупний читач, “достеменно знає” всі нюанси видання книжки і знайомий з усіма згаданими в рецензії людьми. Критик тільки передає читачеві все це – неначе з рук у руки, без жодних хизувань у стилі “ці руки тиснули правицю N”.

І це – насправді високе мистецтво критики, яке не залежить ані від формату видання, ні від жанру, ні від аудиторії, ні від дискусійного майданчика, ні від стилістичних вимог – ні від чого. Бо щире враження від обраної книжки, автора, теми, текстів і всєї довколакнижкової історії так само щиро й дієво передається читачеві. І саме це видається ознакою тієї “адекватної” критики, за якою так стужилися автори, видавці й читачі. Роботи критика, який любить літературу як явище, незалежно від гонорарів, рейтингів і власного самоствердження.

Дуже сподіваюся, що “Критика прози” стане одним із етапів утвердження саме такого ставлення до літератури.