Клясика Павла Вольвача

Поетична струна в Павла Вольвача, безумовно, є. Інша річ, як він на ній грає… І до чого дограється.

Літературну споруду під назвою “Павло Вольвач” я відкрив для себе порівняно пізно: лишень якогось 2002 року. Тобто тоді, коли мені вже добряче намилили вуха цим ім’ям. Та ще й із вигуками на зразок “ах какая вкусная рука”. “Що ж воно за геній такий виткнувся на нашому літературному підсонні?” – подумав я і, агресивно вимахуючи нещодавно отриманим письменницьким квитком, зажадав від бібліотекарки НСПУ цього генія оптом. Опт складався зі збірочок “Марґінес” (1996) та “Кров зухвала” (двома роками пізніше). Вдувши залпом цього поетичного самогону, я в одній принагідній статейці відригнув: мовляв, Павло Вольвач став для мене в 2002 році розчаруванням №1. І таки дарма! Навіть не тому, що пішла бурхлива, хоч і не хімічна, реакція (див. репліку Марії Литвин “Як в одній душі може вміститися народ?..” у “Літературній Україні” від 5 вересня 2002 року; те, що один професор, про котрого нижче, назвав мене через ту мою статейку зарізякою, якого треба викинути з вікна, залишаю на кришталево чистій совісті пана професора). А дарма я назвав Павла Вольвача розчаруванням №1 2002 року —справжнє розчарування було ще попереду…

Павло Іванович Вольвач міг би бути добренним містечковим поетом. Навіть – сатириком. Принаймні, питома вага громадянської лірики (незрідка це є синонімом сатири) в його першій книжці – більш ніж чимала. Чого вартий ось хоча б такий катрен:
Плачу і сякаюся в рукав,
Все це жарт, та болісно і спрагло
Я таки народ отой шукав,
А народом, власне, і не пахло.

Хтось собі може оргазмувати вже від цих рядків, а хтось порівняє зі Стусовим:
Довкола мене цвинтар душ
на білім цвинтарі народу.
Бреду в сльозах. Шукаю броду.
Над вишнями літає хрущ.
………………………………………………
…а спробуй відшукай людину
на всю велику Україну.

У Вольвача нібито попахує пародійністю. Але – тільки попахує. І пародійністю, і Стусом, і ще багатьма письменниками, про котрих, як і про обіцяного професора, – нижче.
Ще ні повій, ні землетрусів,
Стрункі і лагідні часи.
А що гноять по тюрмах Стусів –
Зате є вдосталь ковбаси.

Ну хіба ж не затьОпається полум’яне серце патріота (райцентрівського вчителя української мови й такої ж літератури; бібліотекарки; секретарки райдержадміністрації; відповідального секретаря районної газети) від такого пасажу?! Гарантую: затьОпається. А ось іще більше:
Знов пазурі вчепилися в Чечню.
Хорти і гончі. Знову все спочатку.
Повзуть закуті в крицю і брехню
Старих катів муштровані нащадки.
………………………………………………
Устане правда, як Тарас казав!
Поборете, мої небриті браття!

Нічим не попахує? Попахує пахом, як казав кум Пахом. Візьміть до рук книжкове непорозуміння Д.Павличка під назвою “За нас”. От тільки полум’яний патріот Д.Павличко темою волелюбної Ічкерії закінчував (своєрідні покаянні строфи; противага славослів’ю Московії, котра загарбала і його рідну Галичину), а Павло Вольвач із неї (та ще Стуса, та ще Махна, – команданте Ґевара на той час іще не був такий на всіх футболках популярний) стартонув. Кров молода, бунтарська, тягнеться до всього вулканно вибухового! От тільки чи спрацює вулкан?..

Приємну містечковість книжки “Марґінес” доповнює простий, здавалось би, нюанс: останній вірш збірки присвячено Григорію Лютому, а за ним іде післямова… нізащо не здогадаєтеся: Григорія Лютого! Ну, про перед-, після- та замість-мови я вже писав у окремій статті, повторюватись нецікаво. Але ж який лютий пафос! Але ж який лютий Лютий, коли пише: “Це було виболено, вистраждано, оплачено долею. Такої розчахнутості серця – аж до магми – після Івана Доценка на нашому обрії ще не з’являлось”. Ох… Були й мембрани, і протуберанці, й атоми серця, були й вироблені, й вистраждані поезії, була й магма (і назва збірки, й поетична концепція попередника П.Вольвача – Ігоря Павлюка), зрештою, пояснювати невідому величину через невідому – це в математиці поганий тон. Тобто: введений у післямові Павло Вольвач порівнюється зі згаданим там Іваном Доценком. На 1996 рік ці прізвища що і кому промовляли? Питання, звісно, дискусійне.
Та іще прапори незникомі,
Не зароблені на трудодні.
Не на їхнім вчорашнім обкомі,
А на серці і Стуса труні.

Ви смієтеся зі спілчанських дідів? Це писав іще не спілчанський і ще не дід Павло Вольвач. Нагадаю: містечковий поет, сатирик із глибинки, робітничий голос, який цінувався й цінується нині в нашій рахманній (а так хочеться сказати – застояній) літературі. Це книжка 1996 року. Але вже в ній Павло Вольвач передчував, що йому “Київ запахне крізь сині вогні”.

Що ж нуртує у його “Крові зухвалій”? Який там, оперуючи його ж медично-поетичним терміном, гемоглобін?
І таке, наче б людьми
Людність є оця.
Та хоч камінь проломи,
Все воно – пацє…

Чи ще патріотичніше:
Хай зозуля мені закУє
Сива-сива чи будь-яка.
Спопелілого, хай лікує
Мова скирти і будяка.

Тут не так стріляє в очі патріотизм, як б’є по вуху музикальність: “блюдьми”, “логохай”, “ібу-дяка”… Далекого 2002-го я замислився: навіщо зухвалокровий автор включив ці, м’яко кажучи, нешедеври до збірки? Невже в нього нічого не ворухнулося в тому місці, де в поетів міститься чуття слова? І чи не здався він на божу волю, обрамивши збірку переднім словом Валерія Іллі та заднім – Миколи Холодного? Може, треба було десь посеред книжки втулити ще й вагоме слово професора Штоня? Це хіба ще деякі молоденькі  представники сучасних літтусовок полюбляють обліплювати власні куценькі збірочки критичною масою критики своїх братів по розуму й перу. Ну, і деякі старші поети, як-от Ліна Костенко у своїй “гераклітовій” книжці. Супровідних текстів В.Іллі та М.Холодного до “Крові зухвалої” не цитував тільки той, хто не писав про Павла Вольвача. Певну їхню комічність помітив іще І.Бондар-Терещенко (див. його рецензію в журналі “Березіль”, №3-4 за 1999 рік). Вступне В.Іллі називалося ні більше ні менше – “Одразу – в майстри, в підмайстрах не ходивши”. Частково ми вже побачили рівень майстерності Павла Вольвача раннього періоду. Звернімося до розлогої післямови М.Холодного. Прості й симпатичні рядки автора “І жовтіє двоюрідний сонях, // Що з села десь від діда забрів” наштовхнули шановного післямовця аж на отакі розмисли: “Персоніфікований світ під пером Павла Вольвача детермінується в ірреальній перспективі, на якусь мить стає нашим інтимним другом… […] Павло Вольвач робить соняшник представником анімістичного світу й екстраполює на нього махновську психологію. Авторів соняшник тікає із села, з точки зору соняшничиння, стає персоною non grata. Соняшник-місіонер не зайняв позиції стороннього спостерігача і “забрів” до міста, щоб урятувати його від духовної деградації”. Цікаво, чи реготав Павло Вольвач, коли це читав, так безсоромно голосно, як я?

“У жодного поета не пригадую такого теплого вірша про померлого друга, як Вольвачів вірш «Про Терьоху»”, – зізнається Микола Холодний.  Якщо це комплімент поетові, то доволі-таки сумнівний, адже другим кінцем кийка штрикає в пуп автора післямови. Бо ж де тоді подіти хвалений-перехвалений “Похорон друга” Тичини? Чи для Миколи Холодного Тичина закінчився “Соняшними кларнетами”? Та Бог із ним, із Тичиною. Куди ми подінемо нині сущу Ірину Жиленко з її віршем “На смерть Віті Джигуна”?  Скажете, не до порівняння? Погляньмо.

Павло Вольвач, “Про Терьоху”:
Світить сонце. А Терьоха вмер.
Вмер і вмер. Кому яка різниця.
Не для того ж літо почалось,
Щоб комусь оплакувать п’яницю,
Що з тюрем приніс туберкульоз.
…………………………………………
Самогону ми були одного…
…………………………………………
І були ж у Васі смілі очі,
І кінчалось прізвище на -ко.

Ірина Жиленко, “На смерть Віті Джигуна”:
Був чоловік – і загув.
Пухом земля. Алілуя.
……………………………
Вітю, ну що це таке,
Вітю, куди це годиться?
Літо ж веселе яке!
Самогоняра іскриться.
………………………………
Був він веселий і дужий.
Голубоокий, як льон.

Майже та сама лексика. Майже той самий настрій. Майже той самий типаж…

Як це часто буває, вже у своїй дебютній збірці Павло Вольвач окреслив ті мотиви, які насвистуватиме все своє творче життя. Так було і в трохи старшого Ігоря Павлюка: мотиви його “Нетутешнього вітру” (1993) варіюються та повторюються і в останній за часом “Стратосфері”. Звичайно, додається й щось нове, наприклад, мотив життєвої втоми. Це природно. І Павлюк тут зринув недарма: коли кажуть, що у віршах Вольвача багато “вінграновщини”, я на пальцях доводжу, що в ритмомелодиці, настроєвості й образності (принаймні до збірки “Вірші на розі”) – Павлюка там значно більше. А від Вінграновського й один, і другий однаково далекі. Тією мірою, якою сам Вінграновський далекий від поезії. Цю ризиковану тезу я готовий обстоювати зі збірками Вінграновського в руках, і роблю це, але в іншій статті. Бо не можу вважати поезією отаке милозвуччя: “Сосновий день хилиВСЬ  В Сосновий вечір”, “йдуТЬ Дівчата помираТЬ В ПШеницю”, “коли кривавиВСЬ СВіТ ПРи нім”, “скоцюрбиВСЬ ХВіСТ Дубового листа”, “сірий гліД З ГНіздом сорочим”, “і висвиСТ ПТичого крила”, “і навіТЬ В Цю запівнічну годину”, “стою хлопчиськоМ В Мареві яснім”, “кулеметнуЮ Юність нашу”… Так само як не вважаю поезією пафосні пуанти, котрі нині викликають лише регіт: “Бо настала пора, щоб хмарина кожна // Відпливала від нас комуністом”. А ще – кілометрові переліки “комуністичних партій Землі” (зб. “Атомні прелюди”) та річок (зб. “На срібнім березі”). І хіба тільки це?..

Отже, у двох перших книжках Павло Вольвач чітко запозиціонував себе як доброго містечкового поета й окреслив головне коло своїх тем: пошук України в собі й себе (як поета) в Україні, південно-східний наш край і життя криміналізованого люмпену в ньому. Потвердив він ці теми й у збірці “Бруки і стерні” (2000), що спонукало Євгена Барана в “Кур’єрі Кривбасу” (№139, 2001) написати: “Я можу дорікнути Вольвачеві багато речей, найголовніша з яких – повторюваність”. Не зникла ця “повторюваність” ані у висунутому на  Шевченківську премію “Трибі”, ні у “Віршах на розі”, висунутих на “Золоту бульку” 2010 року. От тільки набула ця повторюваність деяких не вельми здорових рис.

Переїхавши до столиці, Павло Вольвач, як на моє підсліпувате суб’єктивне око, став поволі втрачати те, чим був цікавий як містечковий запорізький поет. Із його віршів почала вивітрюватись неповторна атмосфера робітничих “посьолків”, де “мружить хтиві очі небезпека”, даючи чимраз більше місця робленості та присвятності. Дедалі менше сатиричних ноток бачимо в його віршах, хоча критики за інерцією ще пишуть, що поезія Вольвача має “видиму ангажованість і соціальність” (Олег Соловей) або – як варіант: “Актуальність громадської (sic! – О.С.) поезії Павла Вольвача очевидна. Це – ще один зріз суперечливих соціальних процесів сьогодення” (Лілія Коробко). “Ось і граюся словами чи вони зі мною грають, // знову грай сухих історій // про квадрАтовий щодень”, – оце, здається, нова творча концепція автора.
Ох, підшкірний струм добувати з них,
Якщо з мертвих струн не утік, не зник,
Позаплічний вітер-подих-потік
Наських нерозкручених галактИк.
І питати не (хай воно страшне),
Чом вчепилося це мене.

А оце – тієї концепції промовисте втілення. На зміну творчому диханню приходить натужне хекання. Таке враження, що деякі з “віршів на розі” виготовлені в якомусь потогінному цеху за допомогою лівої ноги. І свою посилено декларовану інакшість, марґінальність, нонконформність і некомфортність (див. романтизовану біографічну довідку на четвертій сторінці обкладинки збірки “Триб” та численні інтерв’ю) Вольвач помалу здає на відкуп елементарній побутовій влаштованості. І це правильно: в жовтій кофті ім. Маяковського й коротеньких штанцях “сина сторожа” весь вік не ходитимеш. А надто ж якщо прийшов у літературу на порозі віку Христа. Хоча ще року 2005-го О.Хоменко (журн. “Березіль” №5) писав, що Вольвач “у відкрите суспільство ніяк не вписується” і що “можливість отримати велику медаль і грошову премію за “розбудову політкоректної мультикультурності” він чемно залишає для когось іншого”. Може, медаль за розбудову отієї абракадабри він і залишить комусь іншому, але за шевченківську медальку, думається, ще повоює…

У критичній розвідці “Скасована неміч” (журн. “Київ”, №7-8, 2010) Олег Соловей написав, ніби “Вольвач продовжує демонструвати вишуканий звукопис, що давно вже став фірмовою ознакою його лірики”. Однак, видається, фірмовою ознакою його лірики є радше присвятність і разуразні підморгування своїм друзям і благодійникам. Ідеться, до речі, не про суто літературні алюзії та ремінісценції, приклади яких теж розсипані по Вольвачевих збірках. “Вітер вітром вітер доганя”, – читаємо у Павла Вольвача і зразу ж згадуємо Вінграновського: “За літом літо, літо літо лове…” Йдеться про пряме називання певного набору прізвищ, яке часом набиває оскому, а подекуди буває просто-таки комічним. Я вже десь писав, що у текстах Вольвача більше за професора Штоня тільки Холодного й Вінграновського. Це і традиційні присвяти, й принагідні згадки. “Вінграновський пішов – і нема”, – пише автор в одному місці. “І немає Холодного”, – повторюється в іншому. Непоганий був би з Павла Вольвача поет-некроложник. Бо – оперативний. Найсвіжіший приклад: іще не встигло охолонути тіло Олеся Ульяненка, як на “Телекритиці” в одній зі статей уже помістили некролог виробництва Павла Вольвача. Про літературні його якості дозволю собі змовчати. Натомість на абсолютно сміховинний некролог І.Римарукові я відгукнувся пародією. Приклади того, як дорогі людині імена непомітно, може, й для самого автора зіслизають у пародійний контекст, наводжу в додатку до цієї статті.

Ще однією “фірмовою” рисою поезії Павла Вольвача є ненормативне наголошення слів. І в багатьох випадках воно не від нестерпної легкості письма, а нарочите й натужне. Справді як незґрабний фірмовий знак: “верхОм”, “намЕртво”, “МикОлай”, “різьблЕний”, “дОлів з кОня”, “чорнозЕмом”, “длубАтиму”, “деннУ”, “серЕд ночі”, “ліплЕного”, “сірі вОли”, “оцЕт”, “кожУшок”, “родИмку”, “баржА”, “червоне кріплЕне”, “прапОрами”… Та всього не облікуєш. Може, саме таке вільне поводження зі словом і спонукало М.Слабошпицького сказати, що у Вольвача – “напродив динамічна стилістика і домежно демократичний словник”? Ну то доземно йому за “домежно”…

Як прозаїк, Павло Вольвач засвітився наразі лиш одним твором – “Кляса”. Зате встиг його видати (“Кур’єр Кривбасу” 2003 року) й двічі перевидати в книжковому форматі. Цей твір, зопалу пойменований романом, мав досить велику пресу, хоча думки про нього – неоднозначні. Хтось його вміщує у свій перелік “високої прози”, а хтось твердить, що роман “просто ніякий”. А “ніякий” – це часом гірше, ніж поганий. Десь я був наштовхнувся на нотатку Євгена Барана, мовляв, навіщо це було писати? Аби показати, що таке в нас є?..

Таке в нас є і буде ще довго. І письменник має про це мовити. Інша річ – як. Поставлю питання інакше: навіщо було перевидавати твір, естетична й стилістична стеля якого – журнальна публікація? Був попит, бо був резонанс? У першому, ще журнальному наближенні до “Кляси” мені здалося, що цю річ писано за принципом, коли автор “балака все що зна”. О.Хоменко в рецензії “Між братвою і братством” (журн. “Березіль”, №5, 2005) сказав доволі обтічно: “Текст […] у чомусь схожий на піщаний годинник: принцип дії ніби простий і зрозумілий, а спробуй-но зафіксувати в аналітичній формулі його плинну густину – вислизне з-під пальців, як сухий пісок”. Прошу тримати в оперативній пам’яті характеристику “плинна густина”. Читаємо про головного фігуранта твору: “Та й сам Пашок постійно зависає в просторі і часі – між братвою і братством, між медитацією і криміналом, між рейдами до циган за анашею і прощею до Львова за Україною”. Прошу зафіксувати ключове слово “між”. І пригадати назву рецензії на поезію Вольвача в тому-таки “Березолі” 1999 року: “Між душею і домною” (витворив І.Бондар-Терещенко).

Оця проміжність (ні, все-таки краще – промежовість або взагалі мІжовість) Пашка та його автора й спричинилася до того, що інакше як яловим головного фігуранта “Кляси” не назвеш. Він совається в “плинній густині” чужих історій і психологічно зчужілого середовища, спостерігає, слухає, рефлексує, щось промовляє, а те, що зробило б Пашка повноцінним героєм і “Клясу” – романом, тобто подвиг, залишилося у сфері рефлексій, відкинувши саму дію, акт, за межі тексту. Подібного феноменально ялового персонажа ми ще бачили в дилогії Ф.Рогового “Свято останнього млива” та “Поруки для батька”. Він теж пересипається у “плинній густині” словесного млива та тільки те й робить, що слухає інших і сам меле й меле…

В яскравих і динамічних “Пациках” Анатолія Дністрового, між іншим, протягнуто ту саму нитку: персонаж, який фізично залишається у морально чужому для себе середовищі, усвідомлює це і прагне з нього вирватись. Відомий конфлікт внутрішнього й зовнішнього (якщо хочете – навколишнього). Але динамічність і жорсткість “Пациків” вияскравлює ідею, тоді як у “Клясі” вона губиться в дюнах сторонніх історій з кримінальним та кислим пивним душком. Усе, що доти Павло Вольвач виписував у віршах, у “Клясі” він висловив прозою. І якщо у віршах він міг досягти кинджальної гостроти, то в прозі воно все змололося на мливо, розсипалося піском. А хто ж будує замки на піску? Колись російський критик В.Новиков, аналізуючи оповідання А.Афанасьєва “Побачення”, зауважив: “Тут просто матеріалу зібрано надто мало для цілого твору – тому про виконання й говорити не доводиться”. У випадку з “Клясою” Павло Вольвач припустився діаметрально протилежної помилки: від кількості піску баржа (чи, як сказав би він сам, баржА) його ідеї пішла на дно.

Особисто мені цілком зрозуміло, що від часу виходу збірки “Марґінес” Павло Вольвач зійшов зі стежки цікавого містечкового самородка зі щирою патріотичною домінантою, – не тематично, а стильово ступивши на асфальтований, але слизький хідник гри в слова. Поезію в нього стали заступати сумнівні присвяти й підморгування побратимам, а кинджальні вірші про складні долі людей, серед яких ріс, виродилися в шансон не найкращого ґатунку. “Проте, інтонаційним ладом Павло, як на мене, все-таки ближчий до французьких шансоньє”, – писав Микола Холодний у своїй цитованій-перецитованій післямові. Як видається, Павло Вольвач збивається не на французький шансон, а на той, який гримить по пролетарських генделиках на хвилі радіо “Шансон”.
Спільний час. Усім. Доконче так.
Всім єдино – простір-час…
Витіка життя з Япончика
І ніхто не поміча…

Чому ж ніхто? От помітив хвалений український поет. І не забарився двинути текст – хоч клади на музику. І хоча ближчого й ріднішого Терьоху заступив там “злодій-вор всія Русі” на прізвисько Япончик, та реноме перспективного шансоньє від цього, здається, тільки виграло. У певних, звичайно, колах. А що Павло Вольвач може стати видатним для тих кіл шансонником, свідчить і те, що йому вже вчувається “блискуча му-зи-ка”… “Ще б з братви хтось побачив аби но”!

Додаток

ПАМ’ЯТЬ

Смерть була у волосі, у голосі.
ДОлів з кОня. Це не з оперет.
Переблиснув, наче спиці в колесі,
Сріберний – із черню – той поет.
……………………………………….
Хай доп’є душа короткозора
Панахид осінні коньяки.
……………………………………….
Гасне осінь. Плине Римарук,
Темряву і плоть здмухнувши долу.
………………………………………..
Фук. Фук. Фук. Фук.

(Павло Вольвач,
журн. «Сучасність», №1-2, 2009)

Курить люльку в небі Римарук,
Попіл рим здуваючи із неба.
Вже він рима – сам (до слова «фук»).
Ліпшої, напевно, і не треба.

На землі ж – сюжет не з оперет,
А якась дурна комічна проза:
Випив на коня – і впав із воза,
Блиснувши копитами, поет.

Гасне осінь. Люльку і гранчак
Римарук на відкуп нам залишив.
Але хтось про це іще напише,
Огірком захрумкавши коньяк:
Хряк, хряк, хряк, хряк.

ТИЦЬ БАБИН ГРИЦЬ!

Собори тануть в голубе,
А я іду, іду по Києву
Щоб взять і – вишептать тебе,
У чорнім хаосі покинуту.

Лушпиння звуків… «как же…» «што ви…»
Шептання бруків, брови Штоня,
Тепло і таїна панчіх.
Тонких облич тонкі рум’яна
Несуть бульвари і майдани,
Й хоругви довгих теплих ніг.

(Павло Вольвач, із книжки
«Триб»).

Весь Київ тане в голубе,
Та я до цього призвичаївся.
Іду і вшіптую себе
В поезію страшного хаосу.

Все в моїх мізках захиталось,
Переплелося і змішалось…
На палях довгих теплих ніг –
Хоругви трусиків, панчохи,
Лушпиння звуків, ахи й охи,
І брови Штоня десь між них.

ЯКБИ НЕ АБИЯК…

де добре мені наразі
камйони летять по трасі
солома спада з гарби
у каламутнім серпні
у золотім безсмерті
і стать би й собі між сербів
сербОм – аби не якби…

(Павло Вольвач, із книжки
«Триб»).

віршую давно та що ви
в стихії ріднОї мови
стою одиноким сербОм
пишу наче серб і досі
вже лаври в моїм волоссі
хоча мої наголОси
комусь – як по яйцях серпом…