8 квітня у київській книгарні „Є” відбувся творчий вечір письменника Юрія Винничука із циклу “«ЛітАкцент» запрошує”. Ю.Винничук весело прочитав уривки з нового роману, замислено говорив про літературу, іронічно – про власний стиль життя „кімнатної рослини” та оптимістично – про українські суспільно-політичні перспективи.
Ведучими вечора були Володимир Панченко та Ірина Ковбаса. Вони розпочали розмову з певної несподіванки для тих, хто знає творчість Винничука: виявляється, письменник працює нині над чимось на зразок історичного роману? Та ще й пов’язаного з такою “наново віднайденою” останнім часом темою, як спроби боротьби за незалежність України проти радянської влади у 1920-х роках, а саме з Другим зимовим походом 1921-го?
«Мені часто доводилося чути, як про мене кажуть, що „це не його тема”, – відповів Юрій Винничук. – Але чому? В мене багато різних тем, і чому історія має бути винятком? Тим більше, що й в історичній тематиці я не зрадив себе в тому сенсі, що роман матиме неодмінну містичну лінію. Але взагалі це не буде в повному розумінні історичний роман. Історія – скоріше поштовх розповісти про життя кількох молодих хлопців. Знаєте, коли я глибше став цікавитись подіями Другого зимового походу, мене дещо вразило. Коли його учасників оточили червоні котовці під Базаром, то запропонували їм здатись, але ніхто не здався – їх розстріляли, і перед розстрілом вони співали „Ще не вмерла Україна”. Так от, я дивився список розстріляних, і серед них були далеко не тільки етнічні українці. Були також євреї, поляки, німці, представники інших народів, котрі вирішили загинути за Україну. І цей факт, ця подія стали поштовхом, відправною точкою роману. Він – про дітей загиблих під Базаром вояків. Ці діти живуть у Львові – один із них українець, другий — поляк, третій — єврей, четвертий — німець. Вони виростають в атмосфері міжвоєнного Львова і постійно повертаються до загибелі своїх батьків, прагнуть зрозуміти, чому вони не схотіли зробити вигляд, ніби здаються, а потім порятуватися від червоних. Починається Друга світова – і колишні діти опиняються хто де: єврей у гетто, українець в УПА, поляк в Армії Крайовій, німець у Вермахті. Їм теж доведеться опинитись у ситуації не кращій, ніж у їхніх батьків…»
Ось такий, справді доволі неочікуваний сюжет закручує Юрій Винничук у своєму новому творі. Щоб дати слухачам трохи покуштувати майбутньої літературної страви, герой цього вечора прочитав кілька уривків із роману. Вони однозначно засвідчили: попри нову тему, Винничук абсолютно не зрадив своєму характерному стилю, письму, почуттю гумору, котре не полишає його навіть у таких драматичних і болючих темах, як життя людини в нелюдській для нашої частини світу першій половині ХХ століття.
З „нового жанру” розмова логічно й плавно перейшла на питання про улюблені жанри Юрія Винничука. Відповідь письменника була знов-таки не зовсім очікувано чіткою, навіть у чомусь категоричною.
«Мій улюблений жанр – казка, і як для читача, і як для письменника. Я маю вдома величезну колекцію казок різними мовами світу. І все, що я пишу – це в тій чи іншій формі казки.»
Не випадково Винничук також полюбляє складати різні фольклорні й навколофольклорні антології. До речі, він повідомив, що готує до друку двотомну антологію, присвячену відьмам в українській літературі.
«Мені взагалі подобається укладати антології. І коли знаходжу якогось забутого автора чи маловідомий твір – це для мене приблизно таке саме задоволення, як для рибалки спіймати сома.»
При цьому „літературний рибалка” поскаржився на деяких інших укладачів антологій, котрі часто беруть тексти з його антологій, абсолютно не посилаючись, де вони їх знайшли.
Не могло не прозвучати на вечорі Винничука те неодмінне питання, котре завжди ставлять письменникам, так чи інакше схильним до еротичної тематики: „Як і про що ви не дозволили би собі написати?”
«Я пишу тільки такі твори, які сам люблю читати. Тому й ніколи не напишу такого, що мені було б неприємно читати. Наприклад, я не люблю гомосексуальні сцени, тому й не описую їх. А ще мені не подобаються дуже вже фізіологічні описи сексу (як в Оксани Забужко), не люблю цього, краще зробити це якось фантазійно, уявно, але, звісно, це пов’язано лише з моїми смаками.
Ця згадка про Забужко спровокувала коротесеньку квазі-дискусію, де частина присутніх підтримала Винничука (а Володимир Панченко ще й зазначив, що „зустрічається зі стіною жіночої солідарності”, коли говорить подібні речі прихильницям творчості письменниці), інші ж дали зрозуміти, що не вважають еротичні сцени в Оксани Забужко занадто фізіологічними чи позбавленими смаку, і стать чи солідарність тут ні до чого.
Питали Юрія Винничука й про те, чи бачить він якогось „продовжувача своєї справи” серед молодих письменників. Виразної відповіді не прозвучало; Винничук згадав хіба про якесь безіменне коло молодих авторів, з якими він спілкується й допомагає їм порадами, а ще про те, що йому симпатичні твори Андрія Любки. Останній, як повідомив Юрій Винничук, нещодавно навіть почав писати прозу, і надіслав йому свої цілком непогані оповідання.
Іще одна неминуча тема – політика. Поспішаю повідомити, що Винничук налаштований доволі оптимістично. Нинішню владу він вважає корисним і потрібним “щепленням” Україні, котре має убезпечити від аналогічних інцидентів у майбутньому (на жаль, Винничукові надії щодо такого „убезпечення” важко поділити, знаючи історію нашої країни). Письменник однозначно діагностує: „Довго вони не протримаються. Надто вже багато вони зачепили життєвих інтересів різних і численних груп людей, зробили чимало такого, з чим ніхто не примириться”.
А от щодо письменницької ролі у політиці Юрій Винничук стриманіший. З одного боку, його тішить, що такі літератори, як Ліна Костенко чи Василь Шкляр, здатні мобілізувати багатьох людей, активізовувати їх, навіть просто збирати разом. З іншого, на його думку, коли письменник не втримується від спокуси по-справжньому зануритися в політику, – це трагедія.
Не міг Винничук також іронічно не розповісти про деякі особливості свого письменницького побуту, випадки, курйози тощо. Насамперед, він утаємничив присутніх у подробиці творчої кухні: пише він удома, де перебуває майже весь час і веде спосіб життя „кімнатної рослини”, на третьому поверсі власного будинку. На цьому поверсі він – абсолютний владар, а хаос паперів і книжок, який там панує, нікому не вільно порушувати. „Хіба що іноді дружина може мене попросити прибрати ті папірці, котрі лежать на підлозі”. На другому живе родина. На першому – кухня, де господарює знов-таки виключно Юрій Винничук, хіба що інколи йому допомагає маленький син.
Найзагадковішим своїм літературно-побутовим курйозом Винничук вважає історію з книжкою „Мальва Ланда”.
«Перед тим, як її написати, я послизнувся і зламав ногу. Власне, лежачи в гіпсі, я тоді й написав основну частину твору.»
Закінчивши твір за кілька років, Юрій Винничук дав почитати першу його частину Ігорю Римаруку. Той став її читати і теж зламав ногу. Потім Винничук надіслав йому другу частину – і Римарук знов опинився в гіпсі.
Розгадки цієї одночасно смішної, сумної та загадкової події Юрій Винничук так і не знає. Але запевняє читачів, що з новою його книжкою такого не повториться, її можна буде сміливо купувати та читати.
Усі фото Ірини Троскот
