Крістіан Лібенс: «Поезія Аполлінера починається з анекдоту…»

Про Льєж Крістіан може розповідати без угаву. Протягом восьми століть це місто було незалежною державою – тут була своя монархія, керували якою принци-єпископи. Потім прийшов Наполеон і… Незалежний Льєж зник із політичної мапи світу.

Після численних катаклізмів і поділів врешті-решт у 1830-х було утворено Бельгію. Довго сперечалися про назву нової держави, адже варіантів було безліч: Фландрія, Валлонія, Брабант. Зрештою, згадали призабуте кельтське плем’я бельгів, яке тривалий час опиралося християнізації і переховувалось у густих лісах…

Нині країна складається з безлічі маленьких містечкових патріотизмів. Найбільше пишаються собою льєжці. Цей «мікропатріотизм» помітний чи не в кожного бельгійського автора. Приміром, у новелах Колєт Ніс-Мазюр (Colette Nys-Mazure; див. переклади у «Всесвіті» 11-12/2010) фігурує рідне місто Турне; Арденські ліс і гори, пасовища і гаї Фландрії, затишне Остенде і чарівливо-містичні Брюґе і Ґент – характерні місця дії бельгійської літератури.

Крістіан Лібенс (Christian Libens) – типовий льєжець, автор кількох путівників по рідному місту. Протягом багатьох років він працював у місцевих ЗМІ, тож вивчив місто досконало.

Але Лібенса цікавить не тільки Льєж. «Мікропатріотизм» – це майже правило – переходить у патріотизм бельгійський, себто в дбайливе збирання всього, що так чи інакше пов’язане з рідною країною. Лібенс пише про тих, котрі пишуть. Себто про письменників. Крістіан ретельно дослідив творче життя видатного льєжця Жоржа Сіменона, видав книгу про митців з розташованої на межі Франції й Бельгії області Арденських гір. Усе це веде його далі – зайвих деталей у житті творчої людини не буває. Навіть у Франції Лібенса визнано чи не головним «сіменонознавцем»: у видавництві Hachette він керує колекцією «Меґре».

Крістіан Лібенс став першим, хто наприкінці 1990-х прив’язав Ґійома Аполлінера до Валлонії. Роман «Ліс Аполлінера» (La forêt d’Apollinaire) розповідає про нетривале перебування автора статей про Олександра Архипенка (саме тому постать Аполлінера небайдужа і українцям) і скандальних еротичних текстів у маленькому містечку в самому центрі Валлонії. Вільгельм де Костровіцкі (справжнє ім’я Аполлінера – і це друга причина нашого зацікавлення) і його брат Альбер вирішують провести літо тут, у лісах Високих Фанів, на березі річки Амблеви…

Роман про Аполлінера витримав уже п’ять перевидань. Солідна цифра для маленької Бельгії!

- Крістіане, чому Ви написали цю книгу? Хочете «прив’язати» Аполлінера до Бельгії?
- Аполлінер і я – досить стара історія. Ще в ліцеї мене зачарували його вірші. Адже поезія Аполлінера – передусім відчайдушна любовна пісня боязкого молодика. Юнак вважає себе негарним і бажає дівчат, які не звертають на нього уваги. Звичайно, я спрощую, але в більшості текстів Аполлінера ідеться саме про це. Тоді це мене дуже зачіпало.

Одного прекрасного дня я подумав: хронологічно Аполлінер вважається першим великим французьким поетом новітньої літератури. Так воно, звичайно, і є. Але, в першу чергу, Аполлінер – слов’янин, який народився у Римі. Мова, якої спілкувалися батьки Аполлінера – італійська, а не французька. Потім я дізнався, що ціле літо Аполлінер прожив у невеличкому містечку Ставльо (Stavelot), розташованому в сорока кілометрах від мого будинку. Це північна частина Арденських гір (Ardennes) – неозорий похмурий ліс. «Похмурий» – важливе слово! Адже в поетичному циклі «Трунки» (Alcools) та в поезіях, що не ввійшли до «Трунків», але дійшли до нас – ми відчуваємо вплив цього середовища. Фактично перший творчий період Аполлінерабере початок того літа 1899 року в Ставльо.

- Гадаю, Ви недарма почали з «відчайдушної любовної пісні боязкого молодика». У Ставльо вона вже не була такою несміливою…
- Перша жінка, яку він покохав, – Марі (валлонською – Мареє) Дюбуа, мешканка цього міста. Аполлінерові тоді було 19 років. І це правда, я нічого не вигадав!

Отож, коли я все це зрозумів, народився задум. Але від проекту до книги минуло добрих п’ятнадцять років. Постійно на щось відволікався…  Аполлінер був зачарований красою набурмосених, неквапних Арден. Я також обожнюю дику природу, ліс. До речі, прекрасно орієнтуюся в Арденах.

- А чому Ви написали книгу у формі роману, а не, скажімо, есе?
- Бо хотів охопити якомога ширшу публіку. Вразити не раціональними намислами, а почуттями.

До речі, цим фактом життя Аполлінера мало хто цікавився. Щонайбільше двадцять статей. Тож я читав Аполлінера, все про Аполлінера – і нескінченно гуляв лісом навколо Ставльо. Довго жив у цьому місті – навіть став кимсь на кшталт  почесного громадянина. Часто відвідую ліцей і колеж у Ставльо, читаю лекції.
Звичайно, історія Аполлінера у Ставльо нагадує анекдот. Але саме з цього «анекдоту» починається Поезія.

- П’єр, головний герой роману – реальна історична постать чи вигадка?
- Достеменно відомо, що Аполлінер і його брат потоваришували в Ставльо з молодим учителем. Тож Марі Дюбуа і П’єр – реальні постаті. Дещо, звичайно, я змінив – але не вигадав. Скажімо, Аполлінер частенько бував у сусіди-теслі. Сидів і дивився. У мене тесля перетворився на шевця. Просто в дитинстві я любив навідуватися до черевичника і спостерігати за його працею.

- Чи можна, на Ваш погляд, вирізнити в творах Аполлінера національні мотиви: італійські, польські, валлонські, французькі?
- Можна, але це непросто. Візьмемо польський складник. На одну четверту Аполлінер справді був поляком, адже носив прізвище діда по лінії матері, камерарія при папському дворі. Це був, хоч і бідний, але шляхтич! Колишній підданий Російської імперії. У Західній Європі побутує досить карикатурне уявлення про слов’ян, тож дідусь Аполлінера – великий «моцний» поляк.

Про бабусю відомо лише, що вона була італійкою і не ладила з чоловіком. Їхня донька Анджеліка мала нахил до істерик і була німфоманкою. Одне слово, нетипова родина. Такі-от відомості залишила нам історія…

- А чому Анджеліка – «німфоманка»?
- Хіба не дивно, що дочка затятого католика в 14 років утікає із закритої церковної школи заради нетривалого статевого зв’язку з сорокарічним добродієм? Це був італієць швейцарського походження, офіцер, авантурник. От вам Європа в усій своїй красі – тут і Південь, і Центр, і Схід.

Звичайно, вплив подібної матінки міг бути руйнівним для дитини, але, на щастя для Аполлінера, він майже постійно вчився, причому в закритих церковних закладах, під суворим наглядом.

- Таке враження, що Вас приваблюють космополіти. Ви досліджуєте життя і творчість свого земляка – Жоржа Сіменона, який був громадянином кількох країн. Аполлінер також космополіт…
- Шлях юного Аполлінера був таким: дитинство у Римі, шкільні роки на Лазуровому узбережжі (дядько – тодішній єпископ Монако – взяв освіту юнака на себе), мандрівка до Бельгії. На той час – абсолютно різні місцини! Ця «зміна планет» перевертає його уявлення про світоустрій.

Перша поезія Аполлінера насичена міфом Арденського лісу. Ардени справляють на юнака враження глибше, ніж Лазурове узбережжя. Згодом, про що б він не писав, краєвиди лишаються ті самі – гірське пасмо Фані (Fagnes) поблизу Ставльо.

Того ж року Аполлінер переїздить разом із матір’ю до Парижа. Наступного року повертається до Валлонії – до Лейфоля. Тоді це містечко входило до складу Німецької імперії. Але до Ставльо – рукою подати, всього 100 км.! Краєвиди ж Лейфоля – ті самі…

Що ж до «славітюду» Аполлінера – я не науковець, не знаю…

- А чому у Вашому романі він читає «Трьох мушкетерів»?
Бо і про це є згадка. Деталей, що дійшли до нас, – безліч! Наприклад, Аполлінер обожнював помаранчі. Тоді помаранчі не були так розповсюджені й вважалися екзотичними фруктами… Саме через деталі я й працював над романом надто довго. Нотаток – море, текст – маленький.

Розмовляв Іван Рябчій