Бортжурнал Капітана Очевидність

Поділитися
Tweet on twitter
Ліна Костенко. Записки українського самашедшего. – К.: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2011
Ліна Костенко. Записки українського самашедшего. – К.: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2011

Від редакції. 10 тисяч примірників роману Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» розлетілися за кілька днів. Горизонт очікувань був шалено високим. Тепер, коли книжку прочитано, настав час осмислення її. Цього разу пропонуємо читацькій увазі думку Яни Дубинянської.

Не читайте за обідом українських газет. І ніяких не читайте. А також не дивіться телевізор і не ходіть в інтернет. Тільки тоді ви отримаєте шанс залишитися при ясному розумі.

Героєві роману Ліни Костенко – не пощастило.

«Але навіщо я все це записую? Бо воно було. Воно ж для чогось було. А завтра забудеться, наче його й не було. То хай хоч сидить в електронній пам’яті мого комп’ютера».

Випустити на вісімдесятиріччя перший прозовий роман – це вчинок. Поважний вік і приголомшливий авторитет автора прирікає книжку на пафосне вшанування в академічному середовищі, прискіпливе вивчення з боку вузького літературно-критичного товариства та, ризикну припустити, тотальне протестне несприйняття молодою літгенерацією. І до першого, і до другого, і до третього, сподіваюся, Ліна Василівна готова. Більш того, підозрюю, її це мало хвилює: цілі поставлено набагато вищі. Але про цілі трохи пізніше.

Оповідь від імені 35-річного чоловіка-програміста – теж сміливо, надто враховуючи дивне переконання нашого істеблішменту у фатальній гендерній детермінованості літератури (перекладаю: на загальну думку, жінка добре писати від імені чоловіка не зможе ні-ко-ли!). І з підкреслено осучасненою професією колишнього науковця не все чисто: судячи з поодиноких описів його роботи, ніякий він не програміст, швидше працює «по залізу», та й жоден комп’ютерник не вживатиме висловів на кшталт «в електронній пам’яті». Але це абсолютно не важить. На його місці міг бути хто завгодно. Наприклад, ви.

Власне, «Записки…» – роман без героя. Головне – тло, інформаційний фон, оті новини, від яких оповідач час від часу намагається самоусунутися, зав’язати, як із наркотиками, але щоразу зривається і підсідає знов. У першій частині роману новинні стрічки грудня 2000-го задокументовані практично в реальному часі: «останній місяць століття – це ж не просто місяць, це – зріз, це анамнез, це як в археології – культурний шар». Міленіум, таращанське тіло, плівки майора Мельниченка, закриття ЧАЕС, акція протесту «Україна без Кучми»… Аж пробирає ностальгія: зовсім нібито нещодавно – але ж була на десять років молодша, студентка, закохана і таке інше, які то були, коли згадати, чудові часи! Тут у кожного вмикається механізм власних асоціацій на цей ланцюжок тоді гарячих новин, а нині вже закарбованих у свідомості одиниць впізнаваної інформації, маркерів часу, майже мемів.

Натискуючи на потаємні кнопки, спільні для кожного, хто провів ці десять років у тій самій країні, Ліна Костенко досягає вражаючого ефекту: роман без героя і практично без сюжету (ні, я помітила, що самашедший програміст намагався повіситися, після чого в нього налагодилися стосунки з дружиною, що їхнього крутого сусіда застрелили в під’їзді, а приятель героя закохався у стильну вдову – але «сторі» як такої у романі немає, і не треба) читається вліт, неможливо відірватися.

Її експеримент, простий, як винахід велосипеда на вічному двигуні, аналогів у нашій (а можливо, і світовій – виправте мене, коли помиляюся) літературі не має. Ретельне фіксування подій за новинними стрічками із невибагливим коментарем підкреслено стертого персонажа із типовим плином життя, але дуже яскравими окремо вихопленими деталями, і так протягом десяти років – задум геніальний без перебільшення. «Записки…» дуже нагадують блог, «живий журнал», але згадайте, хто чув про блоги десять років тому? І вже зовсім недавно з’явилася теорія про читання «потоками», на яке стрімко переходить сучасне людство від довершених кавалків тексту, себто традиційних книжок. Людство лише переходить, а Ліна Костенко – вже написала.

Щоправда, починаючи з другого, 2001-го, року темп викладу у романі пришвидшується, відривається від реального часу, з густого інформаційного потоку висмикуються й фокусуються крупним планом самі топ-новини: Норд-Ост, війна в Іраку, Беслан, – і аж до президентських виборів 2004-го, Майдану, помаранчевої революції. На цій оптимістичній ноті письменниця ставить крапку, полишаючи читачам легке непорозуміння: а що, власне, вона робила з своїм текстом решту п’ять років? Щоправда, на презентації Ліна Василівна натякала на сиквел, роман від імені дружини героя, такої собі філологині й феміністки, дослідниці Гоголя…

Тільки ледачий літературний оглядач, навіть не читавши ще роману Ліни Костенко, не наголосив на його подібності до резонансної новинки минулого передноворіччя – роману Оксани Забужко. Справді, обидва – і «Музей…», і «Записки…» – писалися протягом тривалого часу, обидва претендують на щось більше, ніж чільне місце в книжкових оглядах і рейтингах книгарень. До порівняння спонукає і поява негативного-персонажа-схожого-на-Ліну-Костенко у романі Оксани Забужко. До речі, якщо вас перш за все цікавить, що Ліна Василівна думає про Оксану Стефанівну, то вам на сторінки 105 та 351. Дами обмінялися люб’язностями перед дуеллю. Втім, сама дуель – набагато цікавіша.

На стилістичному рівні відмінностей між цими двома творами значно більше, ніж поодиноких збігів. Забужчиному плинному багатослів’ю Костенко протиставляє граничний лаконізм коротких вивірених речень, точність метафор, жодного зайвого слова! – вишкіл романів у віршах (а це зовсім інше, ніж поетична лірика, сильна в обох) дається взнаки. Якщо Оксана Стефанівна появу кожного персонажа або новий поворот сюжету розвиває на багато сторінок, прописуючи їх опукло та глибоко, то Ліні Василівні вистачає кількох штрихів-маркерів, щоб зробити впізнаваними другорядних героїв, од Борьки, «хлопчика з дуже глибоко прихованим потенціалом» і його матері Гламур у міні-спідничці – до скептичного «Лева, інвертованого на пустелю» чи Тінейджера з його навушниками й поглядом «наче-з-космосу-і-ніяких-позивних».

Якщо «Музей…» – багатошаровий твір, де використано всі рівні романної структури і всі жанри, що їх задовго перелічувати (див. мою рецензію «Ідеальний роман»), то «Записки…» складаються з чистої публіцистики і майже безсюжетної щоденникової прози, крапка. Це не краще і не гірше, просто цілком інакше.

Хоча й подібність, безперечно, є. І лежить вона у площині, взагалі мало сумісній з літературою як мистецтвом – ідеологічній.

«Я боялася нашкодити своїй державі», – виголосила на презентації Ліна Костенко, позначивши рівень, на який орієнтувалася своїм твором, і цей рівень вищий за суто літературний. А щойно в письменника, помічено давно і не мною, з’являються месіанські амбіції, це миттєво відображається в тексті. Ідеологія завжди простіша й прямолінійніша за літературу, адже треба, щоб до кожного дійшло. Тут уже не йдеться про тонкі психологічні та стилістичні інструменти. Ідеолог говорить з народом прямим текстом, виголошуючи очевидні речі як одкровення – хай у бездоганно викарбуваній афористичній формі:

«Нова форма свободи слова – що хто хоче, те й лопоче. Або що замовляє хазяїн».

«Глобалізація глобалізує всі проблеми і ні одної не зменшить».

«Найгірше в нашому народі те, що він до всього звикає».

«Детективів можна вже не читати, досить читати хроніку світових подій».

«Ніхто нічого не хоче. Ніхто ні за що не бореться. Тільки наші політики за владу над нами».

«Чому до влади дорвалися шахраї і невігласи? Чому все купується і продається? Чому домінує жлобство на державному рівні?»

Цитати обрано методом довільного розгортання книжки. Публіцистичний роман Ліни Костенко наскрізь прошитий отакими очевидними пасажами на межі ідеологічної патетики, а подекуди й поза межею. Чи не на кожній сторінці Ліна Василівна виступає самим Капітаном Очевидність: коли раптом хтось досі не знає, це мем, що зародився у мережі, фактично з нічого – і тепер час від часу з’являється в різних подобах виголосити й розтлумачити загальновідомі речі. Оксана Забужко цим теж грішить, оскільки будь-яка ідеологія за визначенням не може обійтися без участі Капітана.

В ідеологічному ключі ці два настільки різні стилістично романи подібні, як близнята. Обидві письменниці аж надто болісно реагують на мовне питання, обидві небайдужі до героїзації історичного минулого, обидві викривають злочинність влади, а в сухому залишку обидві підтримують – і на сторінках романів, і, так би мовити, в реалі – одного й того ж політика. «Наш нетиповий», – називає його герой Ліни Костенко.

Щоправда, на останніх сторінках читаємо таке: «…Він іде на поступки, він капітулює. Ми на Майдані, а він уже серед них. Серед тих, кого називав злочинною владою». Якби роман побачив світ тоді ж, 2005 року, це було б попередження, влучний публіцистичний постріл. Сьогодні – чергова сентенція Капітана Очевидність.

Володимир Панченко у своїй рецензії пише про здатність справжньої публіцистики з плином часу перетворюватися на високу літературу: злободенність відходить, і тоді викристалізовується головне. Цей принцип працює не лише в часі, а й у просторі, — а немає сумнівів, що роман Ліни Костенко найближчим часом перекладатимуть іноземними мовами. Закордонному ж читачеві реалії «національного божевілля» вже не здаватимуться впізнаваними й очевидними, і навіть навпаки – міститимуть незбагненну екзотику загадкової української душі.

«Ми нікуди не підемо з Майдану. Ми будемо стояти тут до кінця».

Яна Дубинянська

Народилася 1975 року в Криму, м.Феодосія. Закінчила Кримське художнє училище та Київський інститут журналістики. Живе в Києві, працює у сфері журналістики. Письменниця, авторка кількох романів і численних повістей та оповідань, виданих в Україні й Росії. Лауреатка літературних премій «Смолоскип», «Портал», «Русская премия».