Маю свій критерій розрізнення «просто доброї» і «дуже доброї» книжки. Першу із задоволенням прочитуєш і, нікому не віддарувавши, ставиш на поличку: може, колись випаде нагода знову до неї повернутися. Дуже доброю хочеться ділитися ще в процесі читання: одразу думаєш, кому першому її позичити, а кому просто порадити, ловиш себе на бажанні цитувати найвдаліші уривки тим, хто поряд, і розумієш, що перечитуватимеш її неодноразово. Потім так і стається.
Пишу про це тому, що Тарас Прохасько для мене – один із тих авторів (треба сказати, дедалі рідкісніших), чи не всі книжки якого перечитувалося навіть не двічі. Був період, коли тоненька «FM Галичина» сусідила мені в усіх ближчих або дальших мандрівках: просто з тим, що може з’явитися потреба якийсь із текстів перечитати. І вона й справді з’являлася. Та, власне, й досі не зникла.
Саме тому писати про Прохаська мені трохи лячно. Лячно тому, що найважче пояснювати або, тим паче, арґументувати те, що любиш. Навіть коли вдасться точно сказати, що саме імпонує тобі найбільше, за цим завжди залишається необґрунтоване «чому». І єдино можливою – а насправді й найточнішою – відповіддю тут виявляється авторське ж «ботакє».
Боязно, крім того, нашкодити власними мисленнєвими спекуляціями тій повітряній і прозорій конструкції, якою є його письмо. Здається, невдало зацитуєш або прокоментуєш, і вся магія тексту кудись зникне, а окремі речення виглядатимуть гарними, але вже мертвими жуками, пришпиленими до колекційної дошки.
Тому, пишучи про Тараса Прохаська, спробую бути якнайобережнішою.
Отож, «Ботакє» стало для мене великою несподіванкою. Великою в прямому сенсі, бо, прийшовши до книгарні, аж ніяк не сподівалася побачити том вибраного за останнє десятиліття на чотириста п’ятдесят сторінок. І, треба зауважити, що видання й зовні є майже довершеним і з оригінальним оформленням.
Та ще більшою несподіванкою став досвід «вживання» Прохаська у великих дозах. Адже мала прозова (чи то пак прозово-есеїстична) форма цього автора, здавалося, найорганічніше вписувалася якраз у ті мініатюрні книжечки-«брошури», де один плідний сеанс читання вимірювався щонайбільше двома-трьома есеями.
На «Ботакє» знадобився тиждень. Відповідно, змінилася інтенсивність і якість читання, а відтак зовсім інакше переживалися як уже відомі, так і нові тексти.
Раптом почали проявлятися раніше не помічені ходи й візерунки думок. Мене й досі вражає, як, пишучи про долю травмованої черепахи, можна стільки мудрого сказати про міжлюдське спілкування; або як докладно описаний рецепт шаткування капусти перетворюється на найвичерпніший символ єдності роду. Чи, скажімо, як непомітно зовнішній простір міста (або й навіть окремого помешкання) перетікає в простір внутрішній.
Тобі ніби дозволяють іти за автором назирці, до того ж, упродовж добрих десяти років, дають змогу бачити те, що бачив він, думати про те найсуттєвіше, про що він думав. І в якийсь момент його переходи думок і асоціативні ряди стають дуже зрозумілими й очевидними: ти ніби не потребуєш більше йти назирці, а можеш і сам вільно в цьому просторі пересуватися. Або й навіть відчувати чиїсь думки й переживання як свої власні.
Помітнішими стають перегуки між текстами різних жанрів і періодів. «Непрості», перечитані в проміжку між «FM Галичиною» і наступними збірниками, видалися іще приватнішими і, якщо можна так сказати, більш автобіографічними. Бо раптом помічаєш, що в якомусь із есеїв Прохасько вже згадував цей сюжет у контексті власного досвіду; або ж такий-то роздум траплявся і з зовсім іншого приводу. Подібне бувало неодноразово.
Та ця впізнаваність не втомлює і не дратує. Радше навпаки, – вкотре переконує в тому, що цьому автору, аби лишатися справді цікавим, треба дуже небагато тем, – лише все вічно найактуальніше та наймудріше: любов і відповідальність, терпіння і вдячність, ностальгія і співчуття, й знову-таки любов.
Утім, як відомо, «the God is in the detail». Бо ж хто, зрештою, з письменників не пише про любов чи смерть?
Тарас Прохасько ж уміє писати дуже конкретно і «в деталях», що, вочевидь, і створює відчуття позірної простоти його письма.
Не випадково в передмові до книжки автор зізнається в своїй любові до флористики, що «не дошукується причин», а лише «описує різноманітність форм життя у різноманітності місцевостей».
І автор усі ці розмаїті й часом дуже незвичні «форми життя» й справді помічає й фіксує. А окремі з його образів такі яскраві, що могли б існувати цілком самостійно, без прив’язування до певної фабули. Чого вартий хоча б орнітолог-орнітофіл із «Непростих», який кохався із птахами й знав напам’ять «Логіко-філолософський трактат» Вітґенштайна? Чи бар-автобус із того-таки роману, в якому відвідувачі їздили, ділячись історіями, аж у якийсь момент переставали розрізняти, що з почутого є їхнім власним, а що – чужим. Або ж нарешті якась одна метафора – як-от «в’язниці любові» (з розповіді про самотню «котофілку» пані Стронціцьку, що згоріла разом зі своїми улюбленцями через запалену в ліжку цигарку). Перелік можна подовжувати і подовжувати.
Але й там, де йдеться не про фантазування чи переповідання чиїхось історій, а таки про описування, Прохасько вміє зробити це так свіжо й очуднено, що й досвід їзди в українських поїздах сприймається як найбільша з можливих у цьому світі пригод. Що вже казати про мисленнєві й реальні мандрівки такими рідними для автора Карпатами.
Для Прохаська страшенно важливою також є категорія пам’яті, і не лише суто приватної (хоча з неї, зрештою, все починається), а й родової. Перегуки в есеях різного часу, переплітання сюжетів з історії власного роду, з усіма його давнішими й новішими відгалуженнями, переконують, що з цього таки можна дещо зробити, і навіть не «кілька оповідань», а цілий роман (про задум якого письменник час від часу зізнається, аби потім припустити, що нічого нового він уже ніколи не напише). Та, з іншого боку, в такій фраґментованості й розпорошеності – особлива принадність цієї «родинної саги». Це принадність ніколи до кінця не розказаної історії, окремі епізоди якої можеш уявляти щоразу по-різному, залежно від настрою чи, скажімо, пори року.
Стиль Прохаськового письма часто майже розмовний, і не тільки в текстах, писаних для радіо. Й, мабуть, тому так спокусливо деякі з них не просто читати, а й озвучувати (навіть якщо лише внутрішньо). Адже, промовлені, вони стають іще матеральнішими, щоразу більше уподібнюючись до «баю» тих-таки Непростих – оповіді, що, не має в собі жодних інших підстав, крім себе самої; оповіді, що стала тотожною дії.
І якраз цією «необов’язковістю» (як пише Прохасько в іще одному есеї: «те, що писав, писав не тому, що не міг не писати, а тому, що чому би й ні») та «матеріальністю» Прохаськових текстів я і пояснюю собі їхній терапевтичний вплив на багатьох людей. Це вплив письма прямої дії, що апелює не лише до розуму чи емоцій, а й до решти органів чуття. Простіше кажучи, це тексти настільки «оречевлені», що їх можна – і хочеться – відчувати на смак, запах чи навіть дотик.
І незалежно від того, у великих чи малих дозах їх споживати, (від)чуття їхньої (при)сутності не зникає одразу після прочитання, а залишає по собі дуже інтенсивний і приємний «післясмак» (дозволю собі таку нелітературну метафору, позаяк уже зайшлося про споживання).
Й останнє. Відповідаючи на київській презентації на запитання про книжки, які він любить читати, Тарас Прохасько сказав, що це мають бути тексти, які він сам ніколи не зміг би написати. І йому, мабуть, можна повірити. Бо й справді, так, як Прохасько, не пише жоден інший письменник. Принаймні, я про такого (чи таку) ще не чула.