Приємно тримати в руках нову книгу, яка відповідає вашому захопленню, іноді досить ексклюзивному. Ще приємніше тримати в руках дві такі книги. Однак, щоб по-справжньому тішити, видання має бути не тільки новинкою. Ви розгортаєте книжку і крім чогось справді нового й цікавого, виявляєте в ній мовні огріхи, етнічні стереотипи й сумнівні твердження. Що особливо прикро, коли така книга – для дітей чи підлітків: адже саме в такому віці читане мало би формувати смак до якісної літератури.
Дітям, які захоплюються збиранням монет чи інших речей, напевно, буде цікаво прочитати книги досвідченого колекціонера Олександра Макарова «Курс юного антиквара» і «Монети з дідусевої скриньки» – доволі несподівані для українського ринку видання останніх років, прикметні ще й тим, що містять багато історій з особистої практики, а не тільки енциклопедичну інформацію. Це дає змогу розповісти про справді унікальні речі (як-от про приятеля автора, який колекціонує прищіпки, чи про збирача різдвяних монет). А заразом частково знімає відповідальність із наратора (його колекціонерський досвід наголошено особистий, тому дидактичність дещо менша, ніж можна було б очікувати).
Але, на жаль, окрім монет, рецептів м’яса по-одеськи і цікавих історій, із дідусевої скриньки нерідко виринають топоси латентного колоніалізму (скажімо, описи «похмурого культу вуду» чи твердження про те, що Миклухо-Маклай «піклувався про папуасів»), побутового сексизму («Жінки, витворюючи довкола себе ореол таємничості та винятковості, жадають привабити чоловіків, що заклопотані війнами та бізнесом»), регіональної зарозумілості («Америка була б удвічі багатша, якби мала таку давню історію», як Одещина, але оповідач «не хотів би, аби мешканці інших міст нам заздрили»).
Історії про монети та інші об’єкти колекціонування розповідає або сам автор («Курс юного антиквара»), або ж дідусь хлопчика Олеся з уявної родини. З одного боку, у книгах нема претензій на щось більше, ніж наміру поділитися власним досвідом (автор навіть намагається створити своєрідний мовний портрет діда-оповідача: той каже «грошва» замість «гроші», відмінює слово «метро», ділиться історіями з власної юності). Але авторитетні наратори ще від часів проповідницької прози (чи й раніше) сприяли натуралізації певних життєвих практик у літературі, оскільки сам той факт, що такий персонаж оповідає, надає його вчинкам і вчинкам симпатичних йому героїв оповідок виправданості й законності. Адже перед нами не якийсь сумнівний Бринихів доктор Падлюччо, а досвідчений учений-колекціонер чи непохитний моряк на прізвисько Криголам, здатний уладнати будь-який сімейний конфлікт. І від нього дитина може навчитися не тільки принципів упорядкування колекцій чи відновлення старих банкнот (що справді корисно й чого б хотілося бачити більше на сторінках «Курсу юного антиквара»). Вона ще може навчитися й того, в які ігри мають грати мужні хлопчики й жіночні дівчатка; неповаги до гаїтян, які нібито зомбують першого-ліпшого; колекціонування задля грошей (абзаців про вартість деяких об’єктів колекціонування й можливості для заробітку в обох книгах істотно більше, ніж роздумів про історичне значення чи пригодницький ореол колекціонування); навіть «чорної археології» (адже ніде в «Курсі юного антиквара» чи «Монетах» до пуття не пояснено, чому саме шкодить це заняття).
Крім того, дідусь так часто виявляє неуважність до фактів (чи коректор – до тексту?), що стає складно зрозуміти, для кого написана книжка: дитина не збагне й половини, нумізмат – знайде чимало помилок і спрощень. Наприклад, автор (чи перекладач) плутає терміни “білон” і “білліон”. Перше – це, якщо спрощувати, монета з малим вмістом срібла, друге – число з великою кількістю нулів.
Те саме стосується сюжету із “шагами” – марками-грошима УНР; така ж практика існувала, наприклад, у Російській імперії. По-перше, не пояснено, що це таке; по-друге, чомусь написано, що цінність загальнодержавних грошових знаків “забезпечувалася сумнівним майном різних міст”.
Виклад історії монетної справи та принципів колекціонування доволі безсистемний: автор просто вишукує яскраві, таємничі, епатажні факти в улюбленому предметі. І виходить, що незрозумілі для дітей терміни (як-от «монисто» чи «електрумові кизикіни» – останнє словосполучення вперше згадано в середині «Курсу юного антиквара», але пояснено його значення лише в останньому розділі книги) сусідять із виявами неприпустимої для історика неточності й міфічними сюжетами. Таким сюжетом є, наприклад, історія заповіту Петра І: під час Кримської війни, щоб обгрунтувати свої претензії на територію, російська сторона посилалася на цей “документ”, існування якого ще тоді довести було важко. Наводити цю історію без жодних сумнівів, таким чином, некоректно. Щодо Атлантиди на дні Чорного моря, про яку оповідає дідусь, то науково встановлено, що екологічна й цивілізаційна катастрофа на Чорному морі (тоді прісному озері) спричинена не хвилею з Балтії. Балтійське море, як і Чорне, було затоплене солоною водою зі Світового океану, рівень якого значно зріс. Монету в 5 копійок 1727 року (серед колекціонерів – “хрестовик”) автор помилково пов’язує з Петром ІІ, хоча початком її карбування був 1723 рік (правління Катерини І). Далі написано про “ще один помітний факт того часу” – мідні рублі вагою 1,6 кг. Але відомо, що монетна стопа того часу – це 40 рублів із пуду міді. Пуд міді мав собівартість 10 рублів і, якби використовувалася така стопа, то, справді, рубль важив би 1,638 кг, але це означало б, що держава карбує монету собі у збиток. Тому в 1725–1727 рр. за цією стопою карбували мідні гроші (близько 80% із яких гривні і полуполтини), щоб якось протидіяти стрімкому знеціненню мідної монети. Але такі рублі-плати, про які пише автор, ніхто не носив у кишенях, вони ставали забезпеченням для векселів. Монети за цією стопою почали карбувати за Анни Іоаннівни, вже після смерті Петра ІІ. Така практика пізніше була поширена на мідних копальнях, де зарплатню видавали часом “готовою продукцією”. Далі маємо роздуми про “чиюсь платню”, що займає об’єм кількох возів. Але, наприклад, у Києві в сер. XVІІІ ст. на Подолі шабля коштувала приблизно 50 копійок, тому віз мідних рублів міг отримати хіба якийсь міністр і то за тривалий час. Хоч і не віриться, що міністру заплатили б міддю.
Факти, хай цікаві й оригінальні, все-таки не створюють чіткої мотивації до колекціонування чи орієнтирів у цьому занятті. Це виглядає так, ніби у книзі “Риболовля для початківців” дають добірку рибальських байок та описів величезних риб із заморських країн і давніх часів замість того, щоб дати практичні поради чи ознайомити з етичними основами риболовлі. Якщо юному рибалці годиться не використовувати динаміт, то юному антиквару варто не вдаватись до “чорної археології” – непрофесійних розкопок задля веселощів чи грошей. Натомість книга О. Макарова замалим не спокушає мерщій вдатися саме до таких дій.
Втім, навіть такий текст може бути досить пізнавальним і принаймні заохочувати серйозно займатися колекціонуванням. Якби наведені факти якісно оформили, вони б вражали значно більше. Бракує ілюстрацій (можливо, через недостатнє фінансування): набагато цікавіше було би поглянути на зображення реальної монети чи марки, ніж читати її опис на півсторінки. У «Курсі юного антиквара» трапляються речення, у яких навіть нема пробілів. Нарешті, трапляються прикрі мовні помилки, як-от англійський вислів «In God we trast» або українські «швидше за все» чи «чемодани».
Найголовніше те, що з обізнаністю автора (який має солідні наукові публікації) та рівнем видавництва (у «Гранях-Т» вийшло багато цікавих і якісних серій – «Дитяча іронічна поезія», «Сучасна дитяча поезія», «Сучасна дитяча проза», «Життя видатних дітей» та інші) можна було сподіватися більшого: малої енциклопедії з нумізматики для дітей, на зразок російських росменівських видань; спогадів Олександра Макарова з коментарями про власну колекцію, а можливо, і її презентацією, хоча б у вигляді фотографій окремих екземплярів; просто короткого викладу того, як правильно збирати колекцію й окремих випадків, що викликали би цікавість до такого заняття; можливостей ще, загалом, багато…
А втім, як обіцяє автор наприкінці останньої книги, на нас ще чекає зустріч із дідусем Костянтином Івановичем, і, можливо, наступного разу його скринька таки приховуватиме справжні скарби.
