Книга Еви Томпсон про літературні вияви російського колоніалізму вперше вийшла українською ще 2006 року, через 6 років після оригінальної англомовної версії. Про актуальність і затребуваність цієї книги тут говорить уже факт її минулорічного перевидання. Тому ця запізніла рецензія з певного погляду може видатись зайвою – але «ЛітАкцент» вважав за доречне все ж повернутися до розмови про «Трубадурів імперії». Тим паче, що книга й справді цікава та неоднозначна.
Едвард Саїд у книзі «Культура й імперіалізм» із жалем зазначав, що не брав до уваги декілька важливих імперій, зокрема Російську. Але прокладений ним і кількома іншими початківцями постколоніальної теорії шлях не міг не наштовхнутись рано чи пізно на цей привабливий – і водночас складний – предмет аналізу. Ева Томпсон, полька з походження, піддалась спокусі прикласти Саїдові набутки до російського питання, що й мало наслідком «Трубадурів імперії» (в оригіналі назва не така яскрава – «Imperial Knowledge»). Вона не приховує, що головним зразком постколоніального читання текстів для неї були праці Саїда, й вона застосовує його методологію із ретельністю відданої учениці. Результат, поза всяким сумнівом, промовистий: Пушкін, Лєрмонтов, Толстой, навіть Достоєвський і Солженіцин – всіх було вписано у єдиний наратив літературного ствердження імперської величі Росії.
Серед головних завдань дослідження авторка називає зміну підходів до російської літератури, яку раніше читали здебільшого із наголосом на психологічній чи якійсь екзистенційній складовій. Особливо корисна в цьому сенсі «десакралізація» Солженіцина, героїчний антитоталітарний ореол якого затьмарив його ж відвертий шовінізм. Одне слово, проникливий, уважний, аргументований аналіз. Знавець російської літератури може й знайшов би суперечливі пункти в «Трубадурах», але в основному книга більш ніж переконлива: не можна забувати про імперіалістичну складову навіть у найвидатніших російських авторів. Щоправда, вони від того не перестають бути видатними – на цьому особливо наголошував Саїд, та й Ева Томпсон при всьому її пафосі ніби не закликає до спалення антигуманних творів.
Щоправда, це чудове дослідження російського національного «орієнталізму» стає сумнівнішим при зміщенні уваги на «дискурс» взагалі – літературознавство, газети, підручники тощо. Скажімо, авторка детально «викриває» ідеологічне навантаження газети «Правда» за 1939 рік – але чи є великий сенс у такому «викритті»? Чи можна ставити на один щабель аналіз дії ідеології в літературі – коли ідеологія неусвідомлено проходить крізь призму індивідуального бачення автора – та аналіз тієї ж ідеології в офіційній газеті сталінського режиму, де ідеологія діяла усвідомлено, прямо і цинічно? Нецікаво це якось. У випадку «літературознавства» взагалі вийшов конфуз: Ева Томпсон говорить про колоніалізм у формалізмі на прикладі історичної праці Шкловського про російських зброярів, написаній 1951 року. Цей «белетризований огляд розвитку виробництва зброї в Росії» не має стосунку ані до формалізму, ані до літературознавства. А імперіалізм в історичних книжках та підручниках – окрема тема, адже історична політика важлива для всіх держав і тому написана з офіційної позиції історія завжди міфологізує та спотворює минуле (погляньмо на наші власні підручники). Шкода тільки, що аналіз пострадянських історичних підручників Ева Томпсон використовує для доведення незмінної імперськості всього «російського інтелектуального дискурсу». При цьому праць сучасних російських інтелектуалів серед використаної нею літератури просто немає.
Ще один приклад подібного ґатунку – розгляд банальної патріотичної заяви Раїси Горбачової про любов до Батьківщини як прикладу імперського самовивищення. Але точно таку ж заяву міг би зробити, наприклад, Рейган чи Буш (і робили)! Ева Томпсон у щирому прагненні викрити агресивний російський націоналізм інколи перегинає палицю, знаходить шукане явище в першій-ліпшій газетній статті (див. зворушливу історію про зубрів Біловезької Пущі, підступно «забутих» журналістом «Огонька»). Тож головне джерело тієї неоднозначності книги, про яку я сказав на початку, є саме її однозначність стосовно предмету дослідження, тобто Росії. Ева Томпсон могла би повторити вслід за згаданим Рейганом, що Росія – Імперія Зла, яка пригнічує всі етноси і не здатна усвідомити свої вчинки. Вона навіть зазначила, що прагне змінити надто поблажливе ставлення до цієї країни на Заході – історія миттю сповнила її бажання, тому що того ж 2000 року до влади прийшов Путін. Загальне негативне, інколи навіть зневажливе ставлення авторки до Росії – і не лише в політичному, але також у соціальному та культурному аспектах, – на жаль, дещо заважає сприйняттю її чудових літературознавчих здобутків. І не те щоб я готовий був довести безпідставність її радикалізму – просто сама настанова на створення негативного образу викликає підозру, що не може все бути так безпросвітно (таку підозру, не обов’язково підкріплену чимось, викликає будь-який однобокий аналіз). Втім, кілька променів світла таки впало на цей похмурий образ – в останньому розділі йдеться про пізньорадянських письменниць, яким не притаманне імперське колоніальне мислення. Але загальної картини це не змінює.
Втім, із політичної точки зору цю настанову можна сприймати і як позитивне явище – кожен читач вирішить для себе. Я би радше вказав на теоретичні небезпеки такого підходу. Говорячи про свою відданість ідеям постмодернізму та постколоніалізму, Ева Томпсон особливо наголошує на відмові від есенціалізму та «орієнталізму» при розгляді інших культур. Але в «Трубадурах імперії» наскрізними темами є наголошувана авторкою відсталість Росії в культурному відношенні (від кого? від Європи, звісно), нерозуміння росіянами європейської філософї (ця теза й сама по собі суперечлива), нездатність Росії пристосуватись до ідеалів західної ліберальної демократії та відкинути застаріле імперіалістичне мислення, вже нібито «деконструйоване» на Заході. Одне слово, Ева Томпсон повсюди робить обмовки, які видають її європоцентризм. Тож викриваючи «орієнталістичні» засади російської культури, вона і до самої російської культури ставиться як до неосяжного Орієнту, неспроможного зрозуміти високі ідеали демократії. Причому ця неспроможність постулюється як щось неподоланне в принципі: для неї імперська ментальність (як і для багатьох українських теоретиків «ментальності орди» та інших псевдоконцептів) – це трансісторична константа, притаманна всій російській нації. Цей «есенціалізм» прозирає в монографії рідше, аніж європоцентризм, але сліди чи симптоми такого ставлення теж неабияк помітні в книзі. Тож її презирство стосовно Росії має принаймні дві не до кінця оформлені та усвідомлені, але цілком дієві теоретичні передумови: переконаність у вищості ліберально-демократичного Заходу та переконаність у незмінності російської гріховної природи.
Я присвятив негарним аспектам «Трубадурів імперії» втричі більше місця, аніж гарним, але це не повинно означати такої ж пропорції в дійсності. Повторюся: це хороша книжка, з переконливим та важливим аналізом російської літератури – а саме цей аналіз і є головним. Тож окремі негативні аспекти не перекреслюють здобутків Ева Томпсон, хоч і впливають на сприйняття та оцінку її праці. Якщо від критика чекають «поради» – купувати книгу чи ні – то тут це може бути й зайвим. Нечасто в Україні гуманітарна література потребує перевидання через два роки після виходу, а отже читачі своє слово на підтримку книги сказали. Це не дивує: «Трубадури імперії» здійснюють заповітне бажання значної частини української інтелігенції – книга послідовно й аргументовано доводить відсталість та агресивність російської культури, причому робить це з «об’єктивної» та авторитетної позиції Заходу. За таких умов дрібні негативні аспекти, про які йшося вище, втрачають значення. Не сумніваюсь, що книгу перевидадуть іще.
