Не мертвим, а живим

Масове убивство голодом, чітко сплановане й послідовно втілене рідною компартією для не зовсім рідного їй народу – це тепер питання не лише історичне, демографічне, соціологічне, а насамперед – політичне. Спершу рідна компартія замовчувала й заперечувала факт голоду 1932-33 років. Тепер заперечує не голод, а Голодомор (він же геноцид української нації). Хребет російської влади централізовано Голоду мором не визнає. Прості російські люди, задурманені своєю владою й не знаючи історії, щось традиційно відказують про Поволжя, а в інтернетрях часто можна побачити анекдотики на кшталт: «Сталін у 33-ому забирав у хохлів сало, а вони пухли від злості». Рідні україножери добалакуються вже й до того, що в 1933 році був просто великий піст, таке собі лікувальне голодування для оздоровлення нації. Ще й пастир Кирило встромив своє пропагандистське «рило»: привіз нам свою версію Голодомору, яка нічим не відрізняється від версії Кремля. І повіз у Кремль звіт про проведену в Україні роз’яснювальну роботу.

Одне слово, ця чорна сторінка нашої загалом темної історії ще довго буде розігруватись як карта в брудних політичних іграх. Іще розбиратимуться, скільки і яких грошей було відмито на будівництві меморіалу жертвам Голодомору, і зловтішатимуться з того, що на Сумщині, готуючи обласний том Національної книги пам’яті, в жертви Голодомору записали частину нині сущих людей із реєстру виборців… Але зараз не про те. Зараз про книжку, яку прочитати випаде небагатьом.

Про Голодомор говорено вже досить багато. Якби ж то кожна сторінка, написана на цю тему, впала кілограмом манни небесної на кожну селянську душу в 1933-му!.. Перелік найпомітніших книжок про Великий Голод у самій лиш бібліотеці Вернадського сягає понад дві сотні одиниць. Це і свідчення очевидців, і наукові дослідження, й соціологія, і краєзнавство, й художня література… Але ось у моїх руках книжка доволі специфічна. Це додаток до Київського обласного тому Національної книги пам’яті, позначений як другий том.

Під однією обкладинкою зібрано 136 авторів, чия життєва й творча доля пов’язана з Київщиною. Цю антологію влучно названо «Голодомор 1932-1933 років очима чотирьох поколінь». Хтось, як-от А.Малишко, І.Кирій, Л.Куліш, І.Логвиненко, О.Матійко, П.Сиченко, були свідками Голодомору. Патріарх нашої прози В.Міняйло, скажімо, пережив його чотирнадцятирічним хлопцем. Хтось добре пам’ятає очевидців Великого Голоду, а для когось це насамперед сторінки підручника з історії й тема творів. Так, авторка хронік чужих життів «Етимологія крові» Анна Багряна народилася через 48 років після Голодомору, Анастасія Бакум – через 61 рік…

Перший розділ книги – «Трагедія, якої не знало людство» – містить статті про причини, перебіг і наслідки Голодомору на Київщині, перелік головних розробників і виконавців убивства голодом в Україні та в Київській області, список сіл краю, занесених на так звані «чорні дошки», тобто приречених на голодну смерть, а також статтю про медичні аспекти голоду й перелік того, що вживали доведені до краю люди. Другий розділ містить власне твори літераторів Київщини про Голодомор, а також світлини та художні роботи з виставки в Українському Домі, присвяченій 75-им роковинам нашої національної трагедії.

Твори тут різножанрові й різного ступеня майстерності. Насамперед привертають увагу свідчення людей, які Голодомор пережили. Іван Темнюк (на час Голодомору мав 16 років) дивується, що районні керівники, так звані уповноважені, були не місцеві, а прислані з «робітничих центрів». Вони не просто з погордою ставились до українців, а часто не могли відрізнити жита від пшениці, а сіялося ж саме за їхніми вказівками. Гектари родючої землі з тонким шаром чорнозему буквально знищили глибокою оранкою (потім їх довелося засадити лісом). Одного разу Темнюка змусили увійти до складу хлібоз(а)бірної бригади… «Зайшли до однієї жінки, яка не була членом колгоспу і жила з двома дітьми. Було знайдено невеликий клунок жита. Жінка й діти вчепилися своїми виснаженими руками в той клунок з такою силою, що відірвати їх було неможливо. Уповноважений став бити чобітьми по їхніх руках… Я не зміг витримати такого видовища і вийшов з хати. Після того випадку мене до складу бригад по викачці хліба не брали»…

Згадує Антоніна Хутірна: «Брату Льоні було більше року, а не міг ходити: не доїдав. […] Мама варили кришену гичку з буряків, то зготували картоплину, на тарілці розім’яли й без нічого на лежанку до Льоні несуть, ложечкою картоплю запихаючи в ротик. А крихітка відкотилася з ложечки. Ми ту крихітку в рот собі – я і Настуня. В печі зашипіло щось, мама швиденько до печі, а я хоч і менша Настуні, – своїм пальцем у рот Льоні полізла і картопельку вигребла. Братик кричав, і мама прибігла, а я вже ковтнула картоплю, чекаю, що мама битимуть. А мама не б’ють – плачуть»…

Художня література представлена в антології зокрема такими знаними іменами, як Андрій Гудима (розділи з трилогії «Тече до Бога моя сльоза»), Василь Трубай (оповідання «Голод»), Анна Багряна (уривки з роману «Етимологія крові»), Олександр Яровий («Пісня про батька і сина»), професор Юрій Ковалів (стаття «На чорних шляхах національної трагедії»), Микола Луговик та Мирослав Король (тематичні зоропоезії). В антології також уміщено дидактичний вірш А.Малишка 1964 року, що став відомий лише в часи нашої формальної незалежності:
Ревуть зі Сходу крикуни,
Мов зачманілі від хвороби:
– Верніть, верніть нам культ особи,
Ми культособові сини.
А що ж вернути б ненароком
Із тридцять третім голим роком,
Голодно-голим та німим,
Та тричі пухлим. Хай би з ним
Поїли б кору і комору,
Траву і шкуру, цвіль і міль
Та мерли б жовті, як з похміль,
Без трун понесені із двору.
Нізащо. Просто. Без вини.
Було б вам добре, крикуни?

Антологія «Сльоза пекучої пам’яті», що стала додатком до Київського обласного тому Національної книги пам’яті й водночас – бібліографічною рідкістю, – це не так данина мертвим, як погук до живих. Власне, один із есеїв книги й називається: «Не мертвим, а живим». Його автор із гірким усміхом звертає увагу читача на те, що вже в наші часи, без кровопролитних воєн, концтаборів і голодоморів населення України зменшується і зношується, українське село вимирає катастрофічними темпами, і з карти нашої країни щорічно зникає близько трьохсот населених пунктів. Якого ж іще геноциду нам треба? – запитує автор есею, натякаючи на те, що є велика загроза «забалакати» тему Великого Голоду, як «забалакали» хоча б класиків нашої літератури, тож пам’ятними каменюками по містах, хрестами по селах і помпезним меморіалом у столиці ми всього лише придавимо живу нашу пам’ять, і наші дійства з 33-годинними постами, молебнями, запаленням свічок тощо перетворяться всього лише на мертвий ритуал.

Я довго вагався щодо відгуку на це поважне видання. По-перше, навколо Голодомору збито язиками вже надто багато піни. А по-друге, чи є сенс говорити про книжку, якої не може дістати навіть переважна більшість її авторів, не кажучи вже про зацікавленого читача із глибинки? Вирішальним аргументом на користь стала, як завжди, побутова дрібничка. Вкотре погортавши антологію, я подумав, чи не час мені підкріпитися кусником сала. Глянув на годинник. На циферблаті світилося 19:33.