Віктор Неборак: Ігоре, розкажіть про ці місця і місцини у Львові, де Вам подобається бувати.
Ігор Калинець: Зараз у мене немає якоїсь однієї постійної «точки», де б я бував щодня чи через день, бо немає відповідного товариського життя тепер. У кінці 80-их це було. Ми мали своє товариство, свою каварню. Тепер те все розгубилося. А з того, що я собі найбільше уподобав, щоб мати куди прийти, — це «Українська книгарня» на проспекті Шевченка. Там може бути зустріч, розмова біля книгарні, якщо тепла пора. Мої улюблені місця у Львові – це переважно музеї: Національний музей, де часто буваю, чи, наприклад, музей-майстерня Олекси Новаківського. Також це Етнографічний музей, Палац Мистецтв, Палац Потоцьких, де відбуваються різні зустрічі, куди можна прийти і побачити тих людей, які вже не так часто зустрічаються, як тоді, коли було те наше маленьке товариство.
В. Н.: Це правда, що Ви обіймаєте посаду почесного директора «Української книгарні»?
І. К.: Звичайно, це жарт, взаємний – з боку продавчинь і з мого. Такої посади, ясна річ, нема, то лише забава. До мене там приязно ставляться. Туди часто заходять мої друзі – Михайло Мануляк, «академік вулиці Академічної» Ярослав Гнатів. Це в будень. А в неділю ми зустрічаємося біля церкви Пресвятої Євхаристії з деякими колишніми учасниками альманаху «Євшан-зілля». Вони виходять з церкви, і ми йдемо до кнайпи «Діана». Я ходжу до іншої церкви. У «Діані» ми сидимо годину-дві і політикуємо, як то заведено у старших панів. Трапляються гострі суперечки. Ото все моє товариське життя. Воно дуже змаліло. Та це вже зближається старість.
В.Н.: Сімдесят років – це ще не старість. Он Андрієві Содоморі вже сімдесят один, а він бігає, як юнак.
І.К.: Він бігає, бо має повно помислів творчих, а в мене давно їх нема.
В. Н.: Ви ж мешкали раніше на вулиці Тарнавського (колишня Кутузова). Ви це помешкання мали ще до арешту?
І.К.: Це помешкання ми купили з допомогою батьків, Ірини і моїх. Тоді були так звані кооперативні квартири. Коли нас забрали, то там жила наша дочка Дзвінка разом із бабцею та дідом, які переселилися туди на час нашої відсутності. І коли закінчився наш термін, ми мали куди повернутися. Інша річ, що нас не хотіли прописувати. Сталося це завдяки наполегливості Ірини. Дружина звільнилася на півроку швидше за мене, бо на півроку швидше була заарештована. Вона розпочала війну з КҐБ за повернення у власне помешкання. Дзвінка на той час була неповнолітньою, а неповнолітні за совєтськими законами повинні були жити разом з батьками. 
Помешкання було приватним, отож були всі підстави, щоб Ірину, а згодом і мене, прописали. Але совєтська влада порушувала свої ж закони. Нарешті Ірина заявила, що поїде на з’їзд партії, що мав тоді відбутися. Вона довідалася номер телефона тодішнього начальника львівського КҐБ, подзвонила до нього і сказала, що з ним хоче розмовляти її батько, депутат кількох скликань львівської міської ради народних депутатів. Батько Ірини і справді був депутатом, він був добрим спеціалістом-слюсарем, а совєти таких робітників висували у депутати. А начальник КҐБ був депутатом обласної ради. І він згодився зустрітися з батьком Ірини як депутат із депутатом. Дружина разом з батьком прорвалася до нього, все виклала йому, і через деякий час її прописали. Коли я повернувся із заслання, мені вже було легше прописатися вдома. Таких, як ми, не спішили прописувати у Львові. Осадчий і Кандиба мусили декілька років жити у Пустомитах.
В. Н.: Я сьогодні переглядав Вашу повість «Молімось зорям дальнім». З перших сторінок помітно, що це урбаністичний текст. Місто, яке Ви описуєте, – Львів, хоч Ви уникаєте конкретизацій. Коли Ви вперше приїхали до Львова?
І. К.: Вперше це було в повоєнні часи, з батьками. Від тієї поїздки залишилися уривки вражень – від трамваїв, від вулиць.
В. Н.: У Вас була родина у Львові?
І. К.: Була, та це було ще до приходу радянської влади. Був викладач Української гімназії Григорій Микитей, мамин дядько, рідний брат моєї бабусі. Той професор, як тоді казали, був зв’язаний із січовими стрільцями, видавав журнал «Стрілець». Його родина мешкала на вулиці Глибокій. 1944-го року він виїхав за кордон, до Відня. То була наша найближча родина у Львові, і коли мої батьки одружувались 1938-го року, то вони брали шлюб не у Ходорові, де мешкали, а у Львові, в соборі святого Юра. А після того пішли на скромний обід до Микитеїв. Так виглядало їхнє весілля.
1956-го року я приїхав вступати до Львівського університету. Оскільки я закінчив школу зі срібною медаллю, то відбув лише співбесіду в деканаті. Якби я провалив ту співбесіду, то мав би складати відповідні екзамени. На співбесіді я забув прізвище автора байки «Пан та собака».
В. Н.: Гулак-Артемовський.
І.К.: От я забув прізвище Гулака-Артемовського. Все! Провал! Викладачі дали мені інше питання – про драматургію Франка. І я розповів їм про всю Франкову драматургію. Мав двадцятитомник Франка вдома і всього його перечитав. Та після співбесіди все-таки був неспокійний. Та врешті прийшло повідомлення про моє зарахування.
В. Н.: Який був загальний образ Львова у Вашому сприйманні після Вашого вступу в університет?
І. К.: Невиразний. Мої університетські друзі були переважно приїжджими, і ми рідко проникали поза університетську територію, хіба десь на розваги. Львів як такий зі своєю архітектурою, музеями відкрився мені на старших курсах. Тоді до нас потрапляли книжки про Львів — такі, як, наприклад, книга мистецтвознавця Миколи Голубця. Я це читав і розширював для себе рамки свого Львова. У картинній галереї мав свої, тоді знамениті, лекції Володимир Овсійчук, а також Христина Саноцька. І ці лекції розширювали наш овид не лише відносно Львова, але й відносно українського й світового мистецтва, історії архітектури.
В. Н.: Отже, ключем до формування образу Львова була культура?
І. К.: Безперечно.
В. Н.: Чи Ви відчували в ті роки присутність залишків польського Львова? Появу російськомовного Львова?
І. К.: Львів у ті роки був дуже російськомовним. У центрі вкрай рідко можна було почути українську мову. Ми, студенти української філології, мали контакти з російськомовними студентами хіба в межах університетських курсів, а поза тим якихось приятелів з російськомовного середовища у нас не було.
В. Н.: Відомо, що українізація Львова у 60-70-х роках минулого століття відбулася за рахунок галицьких сіл і малих містечок Галичини, з яких прибувала робоча сила для промислових потреб міста. Тепер поширюється думка з певного кола російськомовних інтелектуалів, колишніх львів’ян, що саме тому Львів і затратив свою колишню шляхетність. І виходить, що новоприбулі росіяни були культурно вищі, ніж новоприбулі галицькі селяни.
І. К.: Вважаю, що це помилкова і нещира думка. Справа в тому, що польського паньства, яке надавало Львову європейськості, після війни не стало. Залишився хіба польський плебс і то часто польсько-український. Я знав багато таких людей. Те, що сталося з нашим українським львіським горожанством, – також відомо. Одна частина «поїхала» на Сибір, друга частина подалася в еміґрацію. Ті, хто лишився у Львові, змушені були покидати свої ліпші помешкання, щоб уникнути депортації, і поселятися в гірших. Центр Львова та й престижні дільниці після війни були заселені російськомовними прибульцями, які не виділили з-поміж себе якихось видатних постатей і нічого аристократичного не представляли. Звичайно, вони були заможніші і гоноровитіші – «ми вас асвабаділі». Був у них, щоправда, потім самодіяльний театр. Обличчя мистецького Львова, як тепер видно, формували все-таки українці, трохи євреї. У другій половині 60-х років я став товаришувати з молодими художниками, музикантами, які переважно теж не були уродженцями Львова, але які ставали обличчям міста. Це правда, що тоді село ринуло до Львова, бо з’явилися великі підприємства і почали будуватися «спальні» райони. Звичайно, то не були люди, звиклі до міського середовища. І вони не могли повернути містові його довоєнну побутову культуру. Та вони справді українізували Львів. Ми знали, що вже їхні діти перейдуть до прошарку інтелігенції і будуть себе чути у місті органічніше. Цей процес триває.
В. Н.: Цікаве це перетворення нельвів’ян у львів’ян. Культура Львова є тим перетворювальним ферментом. Ви – символ поетичного Львова поряд з Богданом-Ігорем Антоничем, до речі, уродженцем Лемківщини, який у «Книзі Лева» подав свою версію міфопоетики Львова. Хто звернув Вашу увагу на поезію Антонича?
І. К.: Володимир Лучук. Він збирав усю можливу й неможливу поезію і мав у Львові найповнішу бібліотеку української поезії. Він позичив нам з Іриною якусь із прижиттєвих книжок Антонича. У моїх віршах, написаних до знайомства з поезією Антонича, можна знайти найрізноманітніші впливи, починаючи від Олеся, Сосюри, навіть Семенка. Коли виключали з університету кількох старшокурсників, студентів української філології, я зі страху на другому курсі спалив два зошити своїх ранніх віршів, написаних під Семенка, бо вони були явно антирадянські.
Мені подобалося підроблятися під стиль того чи того поета. Я не ставився до своїх писань серйозно, попросту ми всі писали, часто бавилися. І тільки після Антонича в мені стався злам. Поезія Антонича найбільше відповідала моєму світовідчуванню. Наприклад, те, як він входив, скажімо, в українську праоснову. Я відчув, що це мені найближче. Та майже одночасно з Антоничем я став читати сучасного польського поета українського походження Єжи Гарасимовича. А то вже був трохи інший стиль, сучасний європейський вільний вірш. Та між обома поетами була внутрішня близькість, хоч вони були віддалені у часі. Можливо, тому що мали стосунок до Лемківщини: один – довоєнної, другий – післявоєнної. І коли я писав книжку «Відчинення вертепу», я взорувався на те, як Антонич будував свої книги, як він ділив їх на глави, ліричні інтермеццо. А в мене були дійства та інтермедії. Римовані вірші у дійствах були ніби під Антонича, а інтермедії – під Гарасимовича. Рід Гарасимовича не був із Лемківщини. Його дідусь був із Долини, а це радше – бойки. Та він був закоханий у Лемківщину і сам вважав себе лемком. Між іншим, я видав кілька років тому книжку Є. Гарасимовича у своїх перекладах: перед смертю він просив вважати його українським, хоч польськомовним поетом. Перша збірка віршів, яку я уклав під впливом композицій Антонича, називалася «Екскурсії» і мала вийти ще 1963-го року одночасно із «Тишею і громом» Василя Симоненка. Якби так сталося, то мене б зараховували до першої хвилі шістдесятників. Але так не сталося. Та збірка чомусь не вийшла, хоч внутрішню видавничу рецензію на неї написав Іван Дзюба, і окремі вірші з неї я друкував в інших книжках.
В. Н.: Ігоре, Ви ж були серед тих, хто відновив могилу Антонича?
І. К.: Було так. 1961-го року я закінчив університет, попрацював трохи коректором в газеті «Вільна Україна», і потім науковець-філолог Марія Вальо допомогла мені влаштуватися на роботу у Львівський обласний архів. Там я відкрив для себе бібліотеку, в якій був весь Антонич. Я ознайомився зі всіма збірками Антонича, виданими за його життя і відразу ж після смерті. У Львові був створений Клуб творчої молоді «Пролісок», курований нібито комсомолом, і ми почали в цьому клубі влаштовувати різні вечори. Одним із перших і був вечір поезії Антонича. Це діялося 1964-го року. Ірина Калинець написала сценарій, мав слово про Антонича Богдан Завадка, мій однокурсник, і я теж щось говорив. «Пролісок» збирався у приміщенні теперішнього Будинку актора при театрі ім. Марії Заньковецької. Зала була заповнена. Поезією знову почали цікавитися. І от хтось на цьому вечорі сказав, що чи то Ірина Вільде, чи професор Михайло Рудницький знають номер поля поховання на Янівському цвинтарі, де є могила Антонича. Номер, як потім виявилося, був правильний. На тому вечорі ми вирішили піти на Янівський цвинтар і розшукати могилу Антонича. Нас було досить багато, кожен взяв ряд, пройшли раз-другий і нічого не знайшли. Тоді виявилося, що у канцелярії цвинтаря зберігаються книги поховань ще з довоєнного часу. Тепер ці книги в архівах. Ми сказали, що приїхали з Польщі, думали, що так просто нам не дадуть подивитися. Дали – і ми знайшли номер поховання Антонича. Ходимо знову – нема такого! Тоді ми ще раз вернулися, зафіксували числа сусідніх могил, записали прізвища похованих і тільки так ідентифікували місце поховання Антонича. Від могили залишилося заглиблення, засипане листям, і виросло високе дерево.
В. Н.: Мене давно цікавить одне питання, яке хочу з Вами з’ясувати. Коли відбувалося відновлення могили, Ви переконалися, що там є труна?
І. К.: Ні, ми ні в чому не переконувалися. Ми побачили, що згідно з цвинтарними книгами є відповідні могили поряд, а там, де мала бути могила Антонича, порожньо. Записів про свіже поховання не було.
В. Н.:Як відбувалося відновлення могили Антонича?
І. К.: Наступного дня я виготовив табличку, зробив напис, поїхав на цвинтар, знайшов на цвинтарному звалищі менш-більш добрий дерев’яний хрест, прибив ту табличку, де було написано «Богдан-Ігор Антонич» і роки, і той хрест поставив. А пізніше ми з Іриною поставили ще один хрест поруч, де було відсутнє поховання, – щоб не пропало місце. На ньому написали «Марта Антонич». Такої особи насправді не існувало. Та потім, коли робили надмогильний пам’ятник, скористалися і тим вільним місцем.
В. Н.: Чи могло статися так, що Антонича перепоховали під час війни чи пізніше?
І. К.: Ні. Хто б його перепоховував? Його батько помер у 1947-му році, мама – у 1953-му.
В. Н.: Може бути така версія: батьки перепоховали сина, оскільки не могли доглядати за його могилою під час війни, вони ж мешкали у селі Бортятин Мостиського району на Львівщині.
І. К.: Якби вони так зробили, то перепоховали б його у Бортятині. Про це нічого не відомо. Зрештою, був би запис у тій книзі на цвинтарі. Могила запалася, бо за два-три роки, коли потрібно було її поновити, ніхто цього не зробив. Прийшли перші совєти, потім розпочалася війна, було не до того. Не було кому поставити кам’яного хреста. Тимчасовий дерев’яний хрест упав, і в такому стані ми й знайшли могилу. Від 1944-го року у Мостиському районі була прикордонна зона, і щоб виїхати звідтам, потрібно було мати перепустку. Мама осліпла на старості. Найвірогідніше, що за могилою просто не було кому доглядати. Батьки не могли опісля війни, а приятелі, що у Львові, боялися. І в спогадах, листах ніхто нічого не згадує про могилу Антонича. Поховали – і все. Навіть наречена Антонича Ольга Олійник не згадує про те, чи відвідувала могилу, але про перезаховання не пише. Після віднайдення могили ми з Іриною, особливо на Зелені свята, водили туди людей, щоб більше львів’ян знало, де поховано Богдана-Ігоря Антонича, і хто він такий. І ті люди, що доглядали за могилами січових стрільців, знали і про його могилу. Пізніше, коли нас з Іриною заарештували, знайшлися люди з Бортятина і з церкви Успення у Львові, які власним коштом і з власної ініціативи встановили кам’яний стрілецький хрест на могилі Антонича. Мені навіть переслали фотографію цього хреста до місця мого ув’язнення. Згодом хрест замінили пам’ятником авторства Теодозії Бриж. Історія з Антоничем має ще таке продовження. Коли створилася група «Євшан-зілля» (1987), то наші перші акції були пов’язані саме з Антоничем. Перш за все ми знайшли будинок, в якому мешкав поет у Львові. У Пряшівському виданні віршів Антонича була стаття родички Антонича Анни Кужельової. Вона описує там і свої зустрічі з ним, і перебіг його хвороби. Написала також, як відбувався сам похорон. Виявляється на похороні було багато священиків (поет був сином священика), був навіть митрополит Андрей Шептицький. Анна Кужельова вказує адресу – Городоцька, 18. Тепер це Городоцька, 50. Щоб переконатися, ми випитували в сусідів. І старенька полька-вчителька з сусіднього будинку сказала, що пам’ятає, як перед війною саме з цього будинку ховали якогось українського поета. Далі – Ірина Калинець та Валентин Стецюк поїхали в Бортятин, бо в тій самій книзі було написано, що батьки Антонича жили там з 1926-го року. Нікого там не було з львівських письменників від часу смерті Антонича. Про цю подорож Ірина написала статтю, яка була надрукована у першому числі машинописного альманаху «Євшан-зілля». Ця стаття передрукована у збірнику «Аромат Євшан-зілля» (Київ, Видавничий дім «Стилос», 2008). До 50-річчя смерті Антонича ми зібрали півсотні людей на могилі – і провели громадянську панахиду. Були молоді поети і барди. Тоді ми вирішили зібратися у місті, біля пам’ятника С. Тудора, на день народження поета – 5 жовтня. І справді така акція відбулася – до тисячі людей, поети, актори… То була знаменита подія, тим більше, що не санкціонована владою.
Опісля відбулося ще кілька вечорів: у клубі будівельників, в університеті. Згодом заснували премію ім. Б. І. Антонича «Привітання життя», що існує понині. (Про це також написано в «Євшан-зіллі»).
В. Н.: Як буде проходити відзначення сторіччя Антонича?
І. К.: Не знаю. Урочистий вечір у Львові напевно буде, але чи буде такий вечір у Києві? Була думка, щоб навпроти будинку, в якому мешкав Антонич у Львові, у скверику через вулицю, поставити погруддя. Меморіальна таблиця з барельєфом поета виглядає занедбаною, бо таким запущеним виглядає сам фасад будинку. Колись її мили, тепер не видно, що її миють. Там, на першому поверсі, була книжкова крамничка, але тепер вона зачинена. Чому б там не зробити книгарню поезії? Стільки в Україні видають поезії, і немає жодної спеціалізованої книгарні, мовляв, книги віршів не надто купують. Але цю справу можна було б налагодити. І це був би дар для Антонича – книгарня його імені. Та, кажуть, що вже й ту книгарню хтось приватизивував. Жаль. А як було б добре, якби будинок, в якому жив поет, пам’ятна таблиця, книгарня з його книгами і портретом і навпроти пам’ятник стали б достойним місцем вшанування Антонича.
В. Н.: Невтішний початок відзначення. Будемо сподіватися на краще продовження. Дякую Вам за бесіду.
Розмовляв Віктор Неборак
Довідка.
Народився 9 липня 1939 року в м. Ходорів на Львівщині. Закінчив філологічний факультет Львівського державного університету. Працював у Львівському обласному архіві. Багатолітній політв’язень, член Української Гельсінської групи. Тираж першої збірки «Вогонь Купала» (1966, Львів) було вилучено з продажу. У 1972 році засуджений на 6 років ув’язнення та 3 роки спецпоселення. Автор низки поетичних збірок, які становлять два цикли «Пробуджена муза» і «Невольнича муза». Окремими виданнями за кордоном також вийшли поетичні збірки «Вогонь Купала» (1966), «Поезії з України» (1970), «Підсумовуючи мовчання» (1971), «Коронування опудала» (1972), «Невольнича муза» (1991, США), «Пробуджена муза» (1991, Варшава) та інші. В Україні — «Тринадцять алогій» (1991), «Шлюб з полином» (1995), «Слово триваюче» (1997), «Терновий колір любові» (1998), «Шлюб з полином» (1998), «Ці квіти нестерпні» (2000) та низка дитячих книжок. Лауреат державної премії імені Т. Г. Шевченка та премії імені Василя Стуса. Живе й працює у Львові.
