Крістоф Рансмайр – австрійський геній психоделічно-філософської прози

Крістоф Рансмайр, 2007 р. Фото з сайту www.wikwpedia.org

Крістоф Рансмайр не видає по три книжки на рік, а в його прозі завжди відчувається досконалість, що є наслідком вдумливої і тривалої роботи над текстом. За понаддвадцятирічну кар’єру цей провідний австрійський письменник опублікував усього чотири романи, які здобули визнання, спричинивши неабиякий резонанс серед читачів в усьому світі. Книги лауреата багатьох премій (імені Франца Кафки, великої державної премії Австрії з літератури та ін.) нині перекладено 30 мовами. Українською маємо лише найбільш відомий роман Рансмайра – «Останній світ», блискуче перекладений з німецької Олексою Логвиненком 1992 року. Найбільшою розкішшю у житті цей автор вважає можливість працювати над текстом так довго, скільки це буде потрібно, і весь час подорожувати, шукаючи відповіді на актуальні питання.

Крістоф Рансмайр народився 20 березня 1954 р. у сім’ї шкільного вчителя в австрійському місті Вельс. Дитинство письменника минало у приальпійському селі Ройам поблизу одного з найкрасивіших озер Австрії – Траунзее. Після закінчення гімназії Рансмайр вивчав філософію та етнологію у Віденському університеті. Під час навчання доводилося працювати то слюсарем, то шофером, у пекарні, на фабриці, адже батько – бідний учитель із чотирма дітьми – не міг оплачувати його навчання. Після університету Крістоф працював редактором віденського щомісячника «Екстраблатт», писав репортажі та есе до різних німецьких журналів. У цьогорічному інтерв’ю, яке письменник дав у Львові Наталці Сняданко, він, згадуючи той період, зазначив дуже цікаву особливість власного підходу до роботи над текстом: «…я ніколи для себе не робив різниці між репортажами та прозою. І завжди намагався у кожному тексті вичерпати всі можливості мови, щоб донести до читача максимум своїх вражень, описати найменші нюанси і для кожного знайти найбільш вдале слово.
Тому я працював над репортажами так само, як і над романами, – не заспокоювався до тих пір, поки чітко не відчував, що більшого досягти вже не зможу. Звісно, при такому підході, заробити на цьому було складно».

Однак попри це 1982 року Крістоф зважується стати вільним письменником.

Уже перші публікації Рансмайра оприявнюють його зацікавлення: текст до фотоальбому Віллі Пачнера «Осяйний захід» (1982), присвячений проблемам необачного ставлення людини до природи, що спичинює занепад і спустошення, участь у збірці репортажів «У глухому куті. Повідомлення з Центральної Європи» (1985) засвідчили інтерес до проблем тоталітарних режимів. Обидва ці напрями знайдуть щонайширшу інтерпретацію у його прозі вже за кілька років.

Дебютний роман «Жахіття криги й пітьми» («Die Schrecken des Eises und der Finsternis», 1984) був зустрінутий в Австрії прихильно та з цікавістю, проте всесвітньою літературною сенсацією, на відміну від наступних, не став. Він являє собою дуже цікавий гібрид інтелектуального роману-лабіринту з пригодницьким романом-мандрівкою.

Роман складається з трьох сюжетних площин. Перша: історія відкриття архіпелагу Земля Франца-Йосифа австрійською імператорською експедицією Вайпрехта-Паєра. Автор надзвичайно точно відтворює перебіг легендарної експедиції 1872 року на судні «Адмірал Тегетхоф». Друга: історія Йозефа Мадзіні – неординарного та фанатичного італійця, натхненного переказами про австрійських дослідників. Мадзіні вирушає їхніми дорогами і зрештою гине поблизу Шпіцбергена 1881 року. Третьою є, власне, голос автора, який майстерно сплітає дві перші лінії, творячи з них холодний за стилем текст із немалою дозою відчуженості від описуваного, – текст, який, однак, затягує читача вже від перших розділів і тримає аж до останньої сторінки. Ця фірмова риса стилю, природно, притаманна й решті його творів. Автор, чий голос в останній частині роману цілком зливається з іншими, підводить читача до трагічного фіналу «Жахіття криги й пітьми» повільно та старанно, після чого раптово оголює художню істину. Читач переживає стан прострації від абсурдності та жорстокості світу.

Критики часто вказували на яскраву візуальність цього роману, порівнюючи його з картиною, перед якою відступає подієва основа. Слід зазначити, що і подій як таких тут мало, адже автор відчуває неможливість повної реконструкції всього, що відбулося і постійно балансує між фактами та здогадками. Втім, прочитавши твір, розумієш, що найголовніше – це саме почуття персонажів та автора під час «занурення» в арктичні реальності та породжені цим питання, на які вони намагаються дати відповіді.

Експедиція Вайпрехта-Паєра першою почала вивчення островів архіпелагу, що залишилися не до кінця вивченими і в наші дні. Місія ця була важкою і принесла зовсім не ті результати, на які сподівалися. Автор так коментує це: «Але хто ризикне стверджувати, що всі страждання цих шукачів виходу не мають сенсу? Мандрівки пеклом заради шляхів, з яких немає користі?

Тим чи іншим чином, вони прислужилися якщо не збагаченню у торгівлі, то науці, руйнуванню міфів про вільний від криги полярний океан, міфів про райські кущі серед криги. А міфи не можуть бути зруйнованими без жертв». Запам’ятаймо ці слова, вони означують характерні особливості творчості Рансмайра і в наступні роки.

«Жахіття криги й пітьми» принесли Крістофу славу не лише як письменникові, але і як знавцеві історії відкриття Землі Франца-Йосифа. Російська фірма Poseidon Arctic Voyages, що організовує круїзи на Північний полюс на криголамі «Ямал», запросила Рансмайра до себе лектором.

Цей стилістично досконалий інтелектуально-психологічний роман, як часто трапляється, здобуде ще більшу кількість читачів після успіху наступного роману, світового бестселера Рансмайра «Останній світ» («Die letzte Welt», 1988).

Передісторія створення цього шедевру досить нетипова. Знаний німецький видавець та письменник Ганс Магнус Ерценбергер запропонував молодому авторові зробити для його видавництва прозовий переклад «Метаморфоз» видатного римського поета Публія Овідія Назона. Рансмайр, працюючи над інтерпретацією цього тексту, відчув, що поступово виходить за межі просторово-часових рамок оригіналу, адже «Метаморфози», їх образи та персонажі, виявляють себе і в сучасності, у найнесподіваніших місцях, виявляючи надзвичайну «життєву» інтертекстуальність античного твору. Так народився задум роману «Останній світ», однією з тем якого є зникнення й реконструювання літератури, – зокрема, поезії.

Довкола цього центрального за значенням процесу розбудовано і часо-просторові характеристики роману «Останній світ», його систему персонажів, меседжів, образність, аксіологію.

Можна сказати, що подієво-сюжетна лінія тут є небагатою і не відіграє провідної ролі у читацькій рецепції, що є досить звичним для літератури модерного та постмодерного типу. У цій надзвичайно стислій за обсягами книжці, справді значних (з погляду тривимірної реальності) подій мало, екшн-аспект можна переказати кількома реченнями. Протагоніст роману Котта – водночас одна з небагатьох реальних історичних осіб, чиї образи інтерпретовані у творі, – у давньому світі Котта Максим Мессалін, один з найдовіреніших адресатів Овідієвих «Послань із Понту» – молодий римський громадянин, який вирушає на Чорноморське узбережжя (територія сучасної Румунії), «край світу» (тобто імперії) – місце заслання Овідія, водночас від нудьги та в надії знайти текст «Метаморфоз» – а, можливо, й самого Назона – рукопис яких спалив сам автор, прощаючись із Римом (згідно із сюжетом роману!). Сподівання на славу після знахідки відступають, коли Котта починає входити у дивний та незвичний світ «залізного міста» – Томів, що є антиподом Риму – «міста вічного». Пошуки тексту переходять на зовсім інший, чуттєво-психологічний рівень поряд із загадковими змінами довколишнього, які прочитуються як система знаків, адже «ніщо не зберігає свою подобу». Ця провідна думка Овідієвих «Метаморфоз» визначає всю специфіку реальностей роману, напрям, у якому розбудовано художню концепцію «Останнього світу».

Однак поряд із цим пластом більш та менш значних подій лежить ще й інший: автор перетворює не лише свої відчуття, а й відчуття реципієнта на головну дійову особу твору. У способі нарації це виявляється в тому, що нічого не відбувається поза свідомістю протагоніста, його власними враженнями, снами, спогадами та галюцинаціями. Тим самим автор засвідчує свою близькість як до європейських модерних мистецьких пошуків (розпочатих ще імпресіоністами), так і причетність до австрійської літературної традиції, однією з найпомітніших рис якої є особлива увага до виражальних засобів, що опосередковують описувані події за допомогою зображення інтелектуальних процесів.

«Останній світ» можна назвати романом-тріпом за своїми художніми засобами та авторським поглядом на психологічні процеси сприйняття. На справедливість такого визначення читачеві вказує вже сам ритм нарації – надзвичайно цікавий, впорядкований, рівний та спокійний навіть у пасажах, що змальовують жахливе й огидне, – вони є одним із найприкметніших елементів естетики автора. Навіть те, що здається жаским, неприємним, незатишним (як-от блискуча за фактурністю опису картина смерті слимаків чи видіння багатоокої почвари-пастуха, що з’являється Котті), заворожує нас особливо притягальним магнетизмом, адже цілком улягає авторському задуму, виникаючи в тексті так само органічно як і несподівано.

Така проза має сильну музичну основу, яка впливає на наше сприйняття не менше, ніж образна система твору та інші його традиційні (з погляду історії літератури) складові. Роман Рансмайра найбільше з-поміж інших нагадує авангардні пошуки творців темного ембієнту – музики похмуро-загадкової стриманості із надрозвиненою сугестивною здатністю. Зрештою, це природно для прози з таким сильним акцентом на чуттєво-асоціативній складовій людської психіки. Водночас такий підхід, напевно, полегшив авторові справу інтерпретації поетичного тексту «Метаморфоз».

Питання ролі часово-просторових пропорцій та моделей у загальній структурі роману дуже вдало й докладно висвітлено з позицій феноменології та рецептивної естетики у дисертації відомої львівської германістки Лариси Цибенко – авторки єдиного відомого мені грунтовного дослідження роману Рансмайра. Вона зазначає: «Часові та просторові координати в романах К. Рансмайра («Останній світ», «Жахіття криги та пітьми», «Хвороба Кітахари») руйнуються, модифікуються подібно до того, як вони психологічно сприймаються й моделюються в синкретичному потоці людської свідомості. Своєрідний метод письменника ставав не раз причиною його критики». Отже, дія відбувається з точки персонажів твору, що спричиняє злиття «об’єктивного» та «суб’єктивного» аспектів, утворюючи нову, специфічну реальність, у якій центральну роль приділено міфу як провідній світоглядній моделі. У цьому контексті починаєш вірити у будь-які метаморфози, що відбуваються з навколишнім: від дворічних зим до загадкових мутацій природи та раптових змін у житті мешканців «залізного міста».

Крістоф Рансмайр. Останній світ. – Київ: Основи, 1994

Поет-вигнанець Публій Овідій Назон постійно присутній у тексті «Останнього світу» імпліцитно, жодного разу не з’являючись насправді. Більшість відомостей про нього, – приміром те, що причиною вигнання з Риму епохи Августа стала не стільки творчість, як, з одного боку, необачна поведінка, що дала привід бюрократично-репресивній машині, так і вкорінений імідж поета, що заперечує константи матеріального світу, однією з яких могла бути імператорська влада, – ми дізнаємося зі спогадів Котти, що розгортаються в романі паралельно з процесом його «вживання» в нову для себе дійсність. Саме інтуїтивне відчитування знаків, якими сповнена томська дійсність і які і є наочними, живими слідами творчості поета, який занурив її в площину міфу, стає центральним процесом, що поглинає протагоніста та виводить його на цілком новий рівень світовідчуття. Мотив подорожі – сугестивної можливості виходу людини за свої межі, репрезентантом якого є Котта, – здобуває, таким чином не лише «зовнішній» аспект (подорож на борту «Трівії» з Риму до Томів), а глибоку внутрішню мотивацію, – ще одна риса тріпу.

Прикметною ознакою «Останнього світу» є взаємозміщення часів, завдяки чому його неможливо назвати історичним. Більше того, за Ларисою Цибенко, «поняття соціально-історичного часу в розумінні усвідомлення та узагальнення розвитку суспільства автором та образ цього часу в романі – приховані. «Останній світ» – це роман про нашу сучасність, де звернення в минуле та майбутнє перетворюється лише на стилістичні прийоми». Такий ефект дає змогу авторові означувати в художньому просторі роману найширше коло питань: від висвітлення суті тоталітаризму (завдяки образам імператорського Риму), до проблем екології та значення творчості, міри її співвіднесеності з плинним та матеріальним. Читач звикає до численних «анахронізмів» та побутових «стрибків» завдяки особливій ролі міфу, який надає картині світу, твореній Рансмайром, універсальних рис, апелюючи до відомих античних сюжетів завдяки насамперед іменам персонажів античної міфології ( Ехо, Ікар, Арахна, Терей та інші), збагачуючи водночас асоціативно-семантичне поле розуміння образів-персонажів «Останнього світу». Таким чином, читач відчуває естетичну напругу, його бентежить ця складна система алюзій та відмінностей. Недарма автор додав до роману цікавий додаток – «Овідіїв репертуар», де окреслено роль кожного імені-персонажу в системі античної міфології та «Останнього світу».

Ця особливість була б, напевно, неможливою без особливої організації часової структури романної «дійсності», яка споріднює твір із кінематографом. Базовий, фабульний час (як згадувалось, не надто насичений подіями) містить безліч екскурсів (фільми Кипариса, тривожні сни Діта, розповіді Феме, спогади Котти), координація між якими, складна й витончена, відбувається за технікою монтажу.

Особливим є також наявний у тексті роману скепсис щодо можливостей людського пізнання та, зокрема, мови у сповненому суперечностей світі. Приміром, Котта так і не знаходить текст поеми, бо слова вже не конче потрібні для його пошуку справжніх цінностей.

Неодноразово у багатьох джерелах було вказано на те, що «Останній світ» таки виконує своє первісне завдання: він є інтерпретацією тексту «Метаморфоз». Попри спільність у погляді на позачасову, глибинну і незмінну роль творчості у світових масштабах, на деміургію мистецтва, що може створити та змінити світ відповідно до своєї логіки (що ми й бачимо у неоднозначному фіналі роману, де в томський глушині після низки метаморфоз постає новий Олімп, на який прямує Котта), Овідій та Рансмайр мають принципові розбіжності у погляді на шлях розвитку людства та напрям самих метаморфоз. На це вказує й Л.Цибенко: «Якщо “Метаморфози” Овідія відображають завдання античної цивілізації – досягнення гармонії й краси завдяки невпинному поступові людини, то наслідком перетворень, зображених К. Рансмайром, є втрата форми, повернення до первинного стану речей, до архаїки та хаосу, що заперечує ідею прогресу. Контекст Томів – це контекст катастрофи в природі, темпоральне вираження якої набуває характеру “коми часу” перед кінцем світу. Внаслідок цього образ часу, створений письменником у романі, – негативний, навіть жаский». Отже, протистояння індивіда – минущості, смерті, різноманітному руйнуванню живого та неживого, яке, за Рансмайром, є неминучим, і складає міфологему «останнього світу» – світу самотнього митця-деміурга, який є його єдиним спавжнім притулком.

Попри складність символіки та образності цього полісемантичного та полівалентного тексту, що, серед іншого, є глобальною притчею про владу та мистецтво, читацька реакція не забарилася – від суворих заборон роману на території Румунії (диктаторський режим, звісно, по-своєму відчув суть ще не перекладеного твору) до овацій: «Давно не було такого прекрасного роману. «Останній світ» є однією з тих книжок, що ви їх, безперечно, перечитуватимете знов і знов» (Хуан Луїс Лопес, La cronica, Іспанія).

«Успіх «Останнього світу», – зазначав Рансмайр, – ще нічого не довів, практично я знову «на нулі». Закінчивши книгу, опиняєшся на початку наступної історії».

Варто згадати, що переклад «Останнього світу» українською було визано найкращим перекладом 1993 р. в Україні та відзначено премією імені Миколи Лукаша. На жаль, усі інші книжки Рансмайра ще чекають на своїх українських перекладачів та видавців, що засвідчує надзвичайно низький ступінь діалогу з європейською культурою.

Наступний роман австрійського чарівника – «Хвороба Кітахари» («Morbus Kitahara») – виходить 1995 року, але його задум виник набагато раніше. Фактично від того моменту до публікації минає майже 15 років, що було зумовлено наполегливою працею над його «текстовим втіленням». Романіст мовчав не у дослівному сенсі – преса публікувала різноманітні його репортажі, статті та есе. Рансмайр провів ці роки переважно в мандрівках у такі екзотичні країни як Тибет, Ємен, Непал. Звісно, ці матеріали дуже далекі від тривіальних репортажів, адже ландшафти мають неабияке значення для мистецького мислення цього австрійця.

Роман «Хвороба Кітахари», нагороджений престижною австрійською премією «Арістейон», за оцінками видання Literary Rewiew, «на відміну від багатьох інших постмодерністських мозаїк, вражає серйозністю та неабиякою пристрастю». Цього разу Рансмайру вдалося створити текст водночас і динамічніший, ніж обидва його попередні романи (в тому числі й у сюжетному вимірі), і більш гнітючий та похмурий. Надзвичайно багата образність хоч і не апелює прямо до міфологічного мислення, та все ж заслуговує на окреме дослідження хоча б через свою непересічну, примарну і проникливу красу, що відгукується щемом у читацькому серці. Саме відчуття туги, яку не завжди можливо передати словами (але автор постійно витримує цей іспит тим, як пише роман і як у ньому мовчить), є емоційною домінантою «Хвороби Кітахари».

Досить часто літкритика (якою Рансмайр, до речі, абсолютно не цікавиться, класифікує жанр роману як «альтернативну історію». Якщо пам’ятати, що автори подібного рівня самі є творцями власного жанру, це, справді, почасти так. Адже «Хвороба Кітахари» змальовує постапокаліптичний світ у межах окремої країни – Німеччини після Другої світової війни. Відмінності з історичними фактами справді значні: у романі Рансмайра окупаційні американські сили проводять у підкореній країні не «план Маршалла», а вигаданий автором «план Стелламура», який є важкою карою для всього населення. Німеччина примусово, швидкими темпами деіндустріалізується, знищується абсолютно все виробництво, підривається шосейне та залізничне сполучення, конфісковується техніка, країна переходить на натуральне господарство, де можна працювати лише на ниві або в кар’єрах та шахтах, причому з мінімумом механізації. Вночі на села часто нападають зграї мародерів та грабіжників, з якими часто виникають збройні сутички. У вільний від роботи час німці мають будувати пам’ятники жертвам нацизму або часто влаштовувати «хресні ходи покаяння». Ці епізоди змальовані особливо в’їдливо-гротескно. Маргінальність людського існування, всеохопний занепад набувають у цьому тексті ознак перманентності. Однак про те, що це хоч і майстерно виписаний, хоч і досить важливий, але все ж фон, свідчить абсурдність змальованого в романі соціуму та нелогічність подібної картини як для твору в жанрі «альтернативної історії». Це геть не схоже, приміром, на прозу Василя Кожелянка. Соціально-історичні проблеми тут, як такі, не озвучені, адже насправді це твір про долі «маленьких людей» серед псевдоісторичного вульгарного гармидеру. Маленьке австрійське містечко Моор, де живуть Берінг, Собачий король та Лілі – це, попри все, насамперед простір життя цих (та багатьох епізодичних) персонажів, кожен із яких – непересічна, химерна особистість.

Кохання Берінга – маргінального коваля, що стає охоронцем дивакуватого начальника каменоломні, виникає після знайомства з Лілі – загадковою дівчиною-контрабандисткою і провідною рушійною силою роману. Хвороба Кітахари – особливе психосоматичне порушення, що призводить до сліпих плям в очах, виникає в Берінга (який до того ж має надчутливий слух) від нерозділеного кохання і раптово одужує після спроби поділитися своєю проблемою з Лілі, але ця якісна зміна зору, як і «передислокація» трьох героїв до Бразилії, має трагічні наслідки. Лілі, щоправда, покидає Берінга та Амбраса-Собачого Короля, відпливаючи кудись. У цьому можна бачити також натяк на кризу маскулінної цивілізації як такої, спрямованої на перманентне суперництво та вбивство. Фінал болючого роману, що завдячує своєю філософією французьким екзистенціалістам, – пожежа і смерть, до речі, не випадково змальовані і в найпершому розділі (своєрідна «композиція рамки»). Відмінність полягає лиш у ставленні автора до зображуваного: якщо на початку ми просто бачимо неприємну картину, то завершення фіктивною легкістю ентропії викликає справжню печаль, хоч і не надто глибинну. Цю книжку складно зарахувати до розряду улюблених саме через важкі, справді хворобливі враження, що їх вона по собі лишає, але насолоду від письменницької майстерності відчути може далеко не тільки прихильник прози Рансмайра.

У найближчі роки після виходу третього роману з’являються друком також повість «Третє повітря, або Театр біля моря» («Die dritte Luft, oder Eine Bühne am Meer», 1997), збірка репортажів та есе «Дорога на Сурбаю» («Der Weg nach Surabaya», 1997), а також кілька (так само не перекладених у нас) збірок оповідань, есе та інших малих форм з’явилися вже на початку 2000-х років.

2006 року на Франкфуртському книжковому ярмарку було презентовано найновіший нині роман Крістофа «Летюча гора» («Der fliegende Berg»), виданий місцевим престижним видавництвом «S. Fischer». Він одразу став однією з центральних подій цього поважного форуму. «Летюча гора» привертає увагу вже навіть своєю екстравагантною формою – римована та ритмізована проза, яка, за словами її автора, найкраще сприймається під час виконання її наживо. Це «роман у віршах навиворіт», адже текст є чимось на зразок прозаїчних фраз, упорядкованих неоднорідним ритмом, – ще одна причина, що довго зупинятиме наших перекладачів.

Позірно «Летюча гора» є романом-мандрівкою, адже в ньому, як і в ранніх творах митця, важливим є мотив подорожі в екстремальних умовах, сповненої випробувань та глобальних викликів. Двоє братів вирушають від берегів Ірландії до Гімалаїв, щоб знайти та підкорити вершину гірського хребта в районі Східного Тибету, до котрої ще нікому не щастило дістатися. Розповідь ведеться від капітана Падраїка, брат якого Ліам, інтернет-залежний геодезист, спонукає вирушити в цю мандрівку. В цьому контексті «Летюча гора» починає нагадувати водночас сімейну хроніку, любовний роман та роман-виховання.

Падраїк зустрічає на шляху до мети дівчину-кочівницю та закохується в неї. Попри дуже міцні родинні зв’язки (особливо характерні для Ірландії) він мало не залишає брата, щоб залишитися в долині з цією дівчиною. Алюзії на середньовічну літературу, герої якої нерідко вагаються між лицарським обов’язком та чоловічою хіттю, вдалися авторові чудово. Другою важливою особливістю нового роману є розкішно, своєрідно й вигадливо змальовані природні стихії, серед яких і летюча гора не є аж такою вже дивовижею. Знову бачимо риси поетики, започатковані К.Рансмайром ще в часи «Останнього світу».

«Летюча гора» стала культовим романом в езотеричних колах Німеччини та Австрії, хоча критики говорять про те, що езотеричний пласт у тексті дуже незначний і закамуфльований. У будь-якому разі, читачі поступово сприймуть його повною мірою (адже в Рансмайра не буває слабких опублікованих творів), але на це, очевидно, потрібен час, і проблема адекватних перекладів тут є центральною.

2007 року виходить друком остання поки що публікація письменника, який повернувся до Відня після 11 років життя в Ірландії, – «Жінки та чоловіки під водою» («Damen & Herren unter Wasser»), створена у співавторстві з підводним фотографом Манфредом Вакольбінгером. Вона являє собою цікавий зразок «Bildergeschichte» (дослівно: історії в малюнках) – експериментальний жанр, що поєнує короткі оповідні форми з фотоілюстраціями.

Насамкінець варто процитувати вже згадуване тут «львівське» інтерв’ю Крістофа: «Наталка Сняданко: – Коли ви перечитуєте свої старі книги, у вас буває відчуття, що зараз ви б такого не написали?

Крістоф Рансмайр: – Ніколи. І я дуже тішуся з цього. Усі мої книги сьогодні такі ж близькі мені, як і тоді, коли я писав їх. Можливо, зараз я писав би вже по-іншому, але я не соромлюся жодної зі своїх книг і завжди тішуся, коли читачі цікавляться текстами, які вийшли багато років тому».

Гадаю, такого відчуття можна побажати кожному молодому письменнику, який тільки починає власний шлях.