Андрей Хадановіч: «…Поет, як на мене, передовсім мусить слухати мову»

Андрей Хадановіч — відомий білоруський поет, перекладач, філолог. Живе й працює в Мінську. Автор поетичних збірок «Листи з-під ковдри», «Старі вірші», «Земляки, або Білоруськi лимерики», «From Belarus with Love», «Сто ли100в на tut.by», «Берлібри». Його перша книжка вийшла в Україні у перекладах Сергія Жадана, Івана Лучука, Дзвенислави Матіяш, Мар’яни Савки і Максима Стріхи. Сам Хадановіч залюбки перекладає українську поезію і прозу. Вірші Андрея перекладено також англійською, латиською, литовською, німецькою, польською і словацькою мовами.

— Андрею, за шість років від часу виходу «Листів з-під ковдри» у Вас назбирався досить плідний творчий доробок. Чи відчуваєте, що вже зайняли свою нішу в літературі? Чи «комфортно» Вам у цій ніші?

— Мені комфортно в самій літературі, в поезії і з поезією. А чи є там якась моя ніша, дідько його знає. За життя ні на яку «нішу» точно не претендую. А потім — такими штуками, здається, займаються похоронні контори. Проте хочеться вірити, що я кудись рухаюся, якоюсь своєю дорогою, чи — менш пафосно — якоюсь своєю маленькою стежинкою. Хотілося би, щоб цей напрямок руху в мене був свій. Хоча все одно якісь велосипеди винаходиш вдруге і на якісь граблі в енний раз наступаєш.

— Побутує думка (яку, зрештою, потверджує історія літератури), що поезія — царина молодих. Багато поетів із часом пробують себе в прозі. Чи не тягне Вас кудись «наліво» (у прозу, есеїстику, музику абощо)?

— Дякую Вам, ніколи раніше не думав, що «ходити наліво» — означає займатися прозою, музикою і т. п. Якщо серйозніше, напевно, молодість поета — радше внутрішній стан. Часом таке гостре відчуття життя, таке собі інфантильне задивування світом органічно властиве сімдесятирічному поету, який робить з цього поетичні дива, а от двадцятирічна дівчинка, ще не закінчивши свій філфак, демонструє таку передчасну старість, стомленість, в-усьому-обізнаність, що просто млосно стає.

Що ж до інших занять, то я і раніше пробував дещо на свої слова співати, часом (чого гріха крити, здебільшого на замовлення) пишу короткі есе про поезію, переклад, Білорусь і багато чого іншого. Ну й, звісно, перекладаю. Сподіваюся, восени буде книжка вибраних перекладів «Разом із пилом». Разом з пилом у книжці будуть тексти, перекладені з семи мов, від Катула і Горація — до Герасим’юка й Андруховича. Прозу писати хочеться, але поки що побоююся. Може, бракує досвіду, а може — просто вільного часу, щоб зосередитись.

— У літературі, як, зрештою, у будь-якій творчій діяльності, важко втримати високу планку. Хтось дебютує дуже сильним твором, після якого пише слабші тексти; хтось — повільно досягає свого «акме». Рідко кому вдається щоразу створювати щось нове, не подібне на попереднє, але так само цікаве й сильне. До таких улюбленців фортуни належите і Ви. Кажуть, Інґмар Берґман найбільше боявся зняти «берґманівський» фільм (тобто подібний до його ж попередніх кінокартин). Чи не боїтеся Ви писати «хадановичівські» вірші/ збірки?

— Чого в мене напевне не було, то це потужного дебюту. Свої ранні тексти оцінюю більш ніж критично. Але при цьому, ніби на халяву, завжди було певне зацікавлення і приязнь від інших. Коли тебе на свої мови перекладають перекладачі Данте і Ґете. Коли деякі критики нібито авансом, на виріст, хвалять твори, може й, не варті похвали. За таких умов неважко написати другу книжку, цікавішу за першу і т. д.

З іншого боку, обов’язкова гонитва за інноваціями, бажання сказати щось нове будь-якою ціною, будь-які дурниці, тільки б не повторити попередників, — таке собі суто європейське збочення кількох останніх століть, що досить швидко привело культуру в глухий кут, коли все вже сказано і навіть «стібатися» з цього вже не цікаво. Разом з тим на інших континентах значно більше шанували саме традиційність, саме подібність до попередників. Може, тому нині на міжнародних фестивалях поетів з Азії, Африки, Латинської Америки слухати значно цікавіше, ніж європейців? (Принаймні, в мене склалося таке політнекоректне враження.)

Що ж до Білорусі, то тут у критиці все відбувається якраз із точністю до навпаки, коли все, хоч трохи відмінне від традиції, сприймається як щось подібне між собою (як, скажімо, для європейця всі китайці на одне обличчя). А позаяк прізвище Хадановіча трохи запам’ятали, то виходить, що «хадановичівськими» називають не тільки мої книжки, а й, скажімо, дебютні книжки молодих літераторів, які — коли придивитися — цілком оригінальні й зовсім не подібні на мої.

— В одному з інтерв’ю на запитання, чи пишете Ви лірику, Ви відповіли, що залишаєте цей струмінь на переклади. Мені ж здається, що за Вашим непробивним панциром іронії ховається вразлива душа тонкого лірика. А в деяких віршах навіть прозирають трепетні нотки. Чому Ви не зважуєтеся на лірику?

— Не забуваймо, що в літературознавчому сенсі «лірика» — це і є поезія, в усіх її жанрах і напрямках, а не просто якась там ніжність, чутливість і т. п. У цьому сенсі я на «лірику» наважуюся. Але й «лірики» у Вашому сенсі слова в мене з кожною книжкою стає дедалі більше. Коли, наприклад, раніше я, як чорт ладану, боявся у віршах певної любовної інтимності, то тепер, можливо, цим аж зловживаю. А іронія, яка, звісно ж, залишилася, аж ніяк цьому не шкодить.

— Поет у Росії, як казав класик, — більше, ніж поет. Що таке бути поетом у Білорусі? Мене цікавить навіть не так політична ситуація, як загалом культурна — ситуація так званого «малого» народу, «малої» літератури, «малої» мови.

— Ситуація «малих», як Ви кажете, народу, літератури і мови дає просто неоціненну перевагу. Коли у так званих великих народах, літературах, мовах все вже давно відбулося й нічого цікавого, крім паразитування на великих класиках, більше не передбачається, то в нас — дозволю собі дещо крамольну гіпотезу — все найцікавіше тільки починається. Фантастичні відкриття стаються тут і тепер, у тебе на очах. А коли тобі дуже пощастить, ти навіть сам можеш до цих відкриттів трохи докласти руку.

— Однією з головних рис Вашої поетики є віртуозна мовна гра, що, зокрема, змушує перекладачів добре попітніти над Вашими віршами й видобувати з власної мови ту гнучкість і пластичність, яка є у Вашій білоруській. За цією грою, напевно, стоїть завдання реанімації мови, аванґардна інтенція підриву мови зсередини, боротьба із заскорузлими кліше й стереотипами. Наскільки Ваше загравання з мовою онтологічне?

— Злі язики часто кажуть, що за моєю мовною грою стоїть, так би мовити, повне ідейне убозтво; мовляв, поет грається, тому що йому нічого сказати. І де в чому вони мають рацію: є в нас поети і філософськи глибші, й ті, хто більшою мірою вистраждав свою особисту правду. Однак — банальність, а проте — поезія насамперед є найвищим виявом мови, в ній віддзеркалюються всі найцікавіші мовні фішки, а добра поезія, своєю чергою, здатна сама впливати на мову. Тому поет, як на мене, передовсім мусить слухати мову, і тільки потім усе інше.

— Діалог у поетичному цеху Ви провадите не лише через оригінальну творчість, а й за допомогою перекладів. На диску «Обмінник» перекладних віршів утричі більше, ніж Ваших власних, а проте і Ґалчинський, і Донн, і Андрухович, і Шляпікас, і Карем настільки насичені «хадановичівськими» інтонаціями, що якби не згадувати імена авторів, можна подумати, що це Ваші поезії. Ви навмисно обираєте для перекладу близьких Вам за духом поетів? Чи робите також спроби перекладати далекі Вам за поетикою або ж світосприйняттям тексти?

— За склад диску «Обмінник» я абсолютно не несу відповідальності. Вибір, як і музичне аранжування, належить могилівському поету і звукорежисеру Дмітрию Дмітриєву, який, до речі, зробив свою справу класно. А проте, сам би я, швидше за все, включив би туди інші тексти й інших поетів. Чи близькі всі ті, кого перекладаю, мені за духом — я не впевнений. Безумовно, всі вони — чудові поети, перекладання яких позитивно впливає на тебе самого, розширює твої можливості як поета, наближує до чогось неймовірно прекрасного, як би ти сам при цьому не «лажав» як перекладач.

— Мария Мартисевіч назвала Вас якось «літературним піонервожатим» молодого покоління білоруських літераторів. Як Вам роль «хрещеного батька»? Як Ви загалом оцінюєте сучлітпроцес у нинішній Білорусі, зокрема творчість молодих?

— Як на мене, писанина молодих — це найцікавіше, що є в нашій літературі. В цьому сенсі мені пощастило: як куратор конкурсів, організованих нашим ПЕН-Центром, я можу мало не щороку читати твори молодих літераторів-конкурсантів. Значна частина найцікавішої молодої літератури з’являється тепер у живих журналах їхніх авторів, а значить — майже все, що відбувається в актуальному білліті, я можу читати безпосередньо у своїй френдстрічці: коли йдеться про поезію, то це Вєра Бурлак і згадана Марийка Мартисевіч, Сяргей Прилуцький і Віталь Рижков, Дмітрий Дмітриєв, Андрей Адамовіч і Глєб Лободенко (в останнього замсть lj блог на tut.by).

— Вас беззастережно можна назвати найвідомішим білоруським письменником в Україні. Що для Вас український літературний/ культурний простір, контакти з митцями і публікою? Чи не відчуваєте Ви дещо опікунського ставлення українців до білорусів через те, що, як казав Андрухович, у вас «трохи гірше»?

— Україна (звісно ж, не рахуючи Білорусі) — єдина країна, де білоруського літератора добре сприймають без перекладу (для порівняння в Росії чи Польщі двомовне читання з перекладачем уже обов’язкове). Мовний бар’єр абсолютно відсутній, скажімо, у Львові (де в мене дійшло аж до перемоги на поетичному слемі) або в Києві. Дещо складніше було в Харкові, але контакт з публікою так само відбувся, щиро дякую Сергію Жадану, який допомагав мені як перекладач.

Контакти з українськими митцями — загалом, окрема тема для розмови. Свого часу перше читання творів Андруховича і перші контакти з ним були для мене великим піднесенням. Те саме можу сказати про Жадана, кожного тексту якого я, без перебільшення, чекаю. Щиро тішуся, що в Україні є Іздрик і Тарас Прохасько, Неборак і Ірванець, яких я так само можу читати і слухати без перекладача. Симпатичним досвідом стала для мене праця над антологією української й білоруської поезії «Зв’язокрозрив» — читання й перекладання поезії Лишеги і Герасим’юка, згаданих бубабістів і Жадана, Андрія Бондаря і Галини Петросаняк, Мар’яни Савки і Маріанни Кіяновської. Перелік улюблених поетів — Назар Гончар, Галина Крук, Остап Сливинський… — можна продовжувати й продовжувати. А ще є поети, які живуть в Україні й (так уже історично склалося) пишуть російською, причому здорово, від одесита Бориса Херсонського — через киянина Олександра Кабанова — до Максима Кабира з Кривого Рогу, який, до речі, народився в нас, у Мінську.

Що ж до останньої частини Вашого запитання, то в українців направду існує такий собі комплекс «середнього брата» щодо білорусів. Але, думаю, чим молодші ці українці, тим менше такого спостерігається. І чим більше особистих контактів — тим менше всякого роду дурних стереотипів. Спробував би хто-небудь з молодих українських поетів, повиступавши разом із білоруськими ровесниками — з Марійкою, Пістончиком, Віталем Рижковим, подивитися на них згори вниз! Що ж до мене, то я безмежно радий, що часом можу послухати Богдану Матіяш, обійняти Свєту Поваляєву, почитати разом із Дмитром Лазуткіним, як і з Коробчуком, Горобчуком і Коцаревим. Останніх готовий бачити і слухати цілодобово.

Розмовляла Наталя Якубчак