 |
«Аллахові належить Схід і Захід». Це – третій і останній епіграф з обраних Орханом Памуком до роману «Мене називають Червоний». Прикметно: письменник, якого на батьківщині серед інших не сприймають й ісламські ортодокси, усі три епіграфи взяв з Корану. Саме слова про Єдиного Власника всіх країв світу можна вважати епіграфом і до більшості творів
Памука. Його романи – історія пошуку турками власної ідентичності у новому постхристиянському й постісламському світі.
Співець британської колоніальної імперії Редьярд Кіплінг переконував, що «Захід є Захід, а Схід є Схід» і їм не бути разом. Історія Оттоманської
Порти – свідчення того, що британець не мав рації. У 16–17 століттях – у час свого розквіту – то була найпотужніша світова імперія. Вона об’єднала землі Африки, Азії та Європи. Головну ударну силу її війська становили європейці з походження, а грек Сінан звів найвеличніші споруди Туреччини. Хтось заперечить: саме поневолені турками християни й почали руйнацію імперії османів, а яничари завдавали по султанському трону потужних, хоч і несмертельних ударів.
Османська імперія, яка вважалася халіфатом всіх мусульман, постала на руїнах спопелілої у внутрішніх чварах Візантії. Османи успадкували в ромеїв не лише територію. Минув час, і в ісламській Туреччині, як і в Другому Римі, світська влада взяла гору над владою духовною. Головна духовна особа – шейх- уль- іслам – схвалював чи не все, що вимагали від нього султани. Як і християнська, ісламська релігійно-культурна парадигма виявилася беззахисною перед скаженим прагненням одних людей владарювати над іншими.
Памук, відтворюючи з допомогою митецьких засобів самісінький початок руйнації Османської імперії, зосереджується на трикутнику «влада – митець – релігія». Час, коли розгортається дія «Червоного», – початок застою у Порті. Турки вже завоювали все, що змогли і почали втрачати. Серед перших втрат – населений тюрками Тебріз, один із найвизначніших центрів східної книжкової мініатюри.
Усі герої роману «Мене називають Червоний» більшою чи меншою мірою причетні до створення мініатюр. Для українського читача слід нагадати, що іслам забороняє зображення живих істот – це монополія Творця. Люди, які наважилися переступити табу, будуть змушені в Судний День вдихнути душу у створені ними зображення. Ті, хто не зможе цього зробити (а не зможе ніхто), потраплять до пекла. Отже, всі герої памукового роману – за винятком дітей – кандидати на стрибок до пекла.
Розповідь ведуть від першої особи двадцять персонажів. Це не тільки люди! Тут і смерть, і кінь, і червоний колір – колір життя, пристрасті, влади.
Чи не кожен з оповідачів кілька разів з’являється з «сольною партією». Є такі, хто лише одного разу виступає від першої особи. Серед них – і шестирічний
хлопчик Орхан. Памук в інтерв’ю «Нью-Йорк таймс» сказав, що його «alter ego» в романі – саме малий Орхан. Тож автор двічі присутній у творі – як оповідач і як дійова особа. Ролан Барт вважав, що ці дві іпостасі автора, роздвоєного, мов платонівський андрогін, поєднують складні стосунки.
«Складність ця виражена у проблемі щирості та правдивості дискурсу,…, оповідач і персонаж прагнуть одне до одного, але так ніколи і не зростаються», – наголошував Р.Барт у статті «Драма, поема, роман». Власне, роздвоєність людської свідомості нагадує роздвоєність світу на Схід і Захід. Обидві теми роману сплітаються у вірші оповідача-меддаха (їхня роль в османському суспільстві була подібна до кобзарської в українському).
«…Будучи на Сході, на Заході бажаю я бути, а коли я на Заході, то прагну тільки на Схід. Тіло моє всякчас інше ось що говорить мені: будучи чоловіком, жінкою хочу я бути, та коли я жінка, то волію зватися чоловіком…» Бісексуальні й гомосексуальні чоловіки, згідно з Памуком, були буденним явищем у султанській Туреччині – країні, де іслам вимагав скидати статево дезорієнтованих чоловіків із найвищої будівлі у населеному пункті. Якщо й після цього содоміт виживав, правовірні були зобов’язані добити його вже на землі. Кричуща невідповідність між декларованим і повсякденним життям урків-османів – ще один варіант роздвоєності світу.
Автор, мов цирковий штукар, відкриває за неквапливим плином османського повсякдення одну за одною численні прірви. Яка з них була першою, прірвою-праматір’ю, має визначати сам читач.
У межах роману, як і в межах людської логіки, немає порятунку від западання в розщелину між чоловічим й жіночим, між тілом і душею, між прагненням творити і усвідомленням неосяжності задуму Творця. Роздвоєність породжує почуття провини й страх. А вони, в свою чергу, посилюють потребу творчості. Попит на творчість зростав після того, як обважнілі від завойованих багатств султани та їхні беї починали пильніше придивлятися до західного мистецтва. Отоді забувалися всі релігійні заборони, затісними ставали рамки традиційної ісламської книжкової мініатюри, яка теж була напівлегальною.
Східні володарі хотіли мати свої зображення у західному стилі – об’ємні, з перспективою і світлотінями. Свої бажання вони аргументували значними сумами. Конфлікт між турком-художником і турком-мусульманином у романі Памука стає причиною кількох убивств. Адже страх спонукає не тільки до творчості… У цьому історичному детективі вбивства виглядають закономірними, а покарання вбивці – випадковим. А світ і люди виглядають безнадійно роздвоєними. Відновити єдність можна лише відновивши єдність «тварі» з Творцем, адже Схід і Захід належать Аллахові.
