Каменяр — Не-Каменяр

Іван Франко

Книжкова поличка із франкознавчими дослідженнями доволі довга, тому зупинюся лише на кількох працях останніх років.

«Невідомий Іван Франко. Грані Ізмарагду» Тамари Гундорової – книга з якісним поліграфічним ефектом, “випущена на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення України за програмою «Українська книга». Очевидно, що замовник піклувався насамперед про популяризаторське призначення книги, що, зрештою, і отримав. Тут Франко поданий у різних творчих та людських модусах, про що говорить М. Жулинський у передмові до цієї книги: «Авторка вибрала найвиразніші сигнали життєтворчості Франка, які поет подавав із найглибших шарів свого внутрішнього переживання» [Т. Гундорова. Невідомий Іван Франко. Грані Ізмарагду. – К.: Либідь, 2006. – С. 8]. Рація тут беззаперечна. Авторка книги (щоправда, Франкові тексти явно перевищують обсяг розвідок Т. Гундорової!) справді виокремлює певні тематичні пласти творчості письменника, цементуючи їх своїми досить «розлогими» статтями, відповідно змістова конструкція книги є зваженою і добре продуманою. Не можна, звісно, не зауважити гарного ілюстративного підбору.

Тепер хотілося б поглянути на власне наукову базу книги. Перша стаття має назву «Каменяр». Назва символічна і я би умовно назвав її відцентровою. Чому? Т. Гундорова, відштовхуючись від цього образного «злитку», намагається витворити інше семантичне поле Франка, говорячи про автовитвір цього «цивілізаційного міфу». Нічого «крамольного» в цьому немає, і дослідниця, зрештою, не є першопрохідцем у цій темі, доказом чого є посилання у статті на М. Євшана. Так, теза Франко – не Каменяр має абсолютне право на існування, але як провокація, подразник, що додасть тонусу науковій громаді відшуковувати інші діоптрії, з допомогою яких долалася б посттоталітарна наукова смута. Але «не-Каменяр» як базове узагальнення Т. Гундорової не може бути серйозним маяком, на який є резон пливти, оскільки витворюється певна бінарна опозиція Каменяр – не-Каменяр. Дослідниця не балансує між двома символами, що, в принципі, мало би бути логічним, а витворює іншу опозиційну іпостась Івана Франка, стверджуючи: «Саме на основі “Каменярів” виростає міф про Франка-Каменяра. Франко визначив свою роль як “робітника” на ниві поступу й пекаря, який випікає хліб “для щоденного вжитку”, як “мужика”, пролога, а не епілога. Відтак міфологема Каменяра, витлумачена просвітницьки, без усвідомлення тієї духовної драми, яка закладена у Франковій візії каменярства, стала маскою, що приросла до обличчя, і “Каменяр” стало ім’ям деперсоналізованого українського автора» [Там само. – С. 14].

Як альтернатива Каменяреві постає не-Каменяр. А де гарантії (користуюсь символами дослідниці), що ця (друга) маска «не приросте до обличчя» Франка? Спробую ще раз зробити коротке узагальнення: не-Каменяр – символ, який може бути взятий до уваги, але тільки в тому випадку, коли ним оперують спеціалісти-філологи задля спроби провокаційної ін’єкції, але не більше. Інша річ, коли така символічна назва верифікується у зовсім нетиповій, двозначній схемі. Звідкись у студії Т. Гундорової виникає образ масона, що абсолютно ніяким чином не пов’язано з Франком, — його, цей образ, фактично притягнуто «за вуха». Не торкаюся теми масонства, оскільки її надуманість уже продемонстровано у книзі Т. Салиги «Франко Каменяр» (Ужгород: Ґражда, – 2007), автор якої, опонуючи Т. Гундоровій, наголошує, зокрема, й на тому, що «для тямущих франкознавців і просто читачів тоді, а сьогодні – тим більше, “Каменяр” – це символ, зміст якого випливає з усієї Франкової творчості…» [Там само – С.20]. Стоячи на чатах традиції, Т. Салига обгрунтовує свій висновок цілком переконливо.

Т. Гундорова побачила й ще одну «маску Франка на маскараді життя – “мужичу”» [Т. Гундорова. Невідомий Франко. – С. 14]. Це тому, що її книга загалом має певні зміщені акценти: життя підмінюється грою, відповідно спрощуються, як на мене, дуже суттєві речі. Одні й ті ж події у житті і в грі набувають зовсім інших значень, вони по-різному цінуються. Якось надто просто виходить: «Франко вдягнув маску». Вдягнути маску «мужика» і бути «мужиком», погодьтеся, – речі різного ґатунку, і не «маска» сиділа в тюрмі чи не мала засобів до життя, а людина. Тому, швидше, потрібно говорити не про маски / вияви, а про питому вагу людини, її екзистенційні вияви на конкретному буттєвому етапі. Безумовно, Т. Гундорова не оминає тяжких біографічних моментів Івана Франка. Прикладом може слугувати історія, що послужила мотивом написання повісті «На дні» (до речі, як на мене, один з найкращих зразків інтерпретації тексту письменника у книзі Т. Гундорової). Дослідниця подає цікавий момент дискусії Франка з Павликом, їхні розбіжності у плані «натуралістичних студій», які автор повісті «На дні» намагається змодифікувати: «Тільки зіставлення характерів як носіїв різних моральних ідеалів переводить патологічну студію натуралістичного типу в план суспільно-психологічного дослідження» [Там само. – С. 124].

«Зіставлення характерів» – природа Франкового письма. Тим більше, коли два опозиційні начала уживаються в одному чоловікові («Як Юра Шикманюк брів Черемош»). Ці абстрактні поняття конкретизуються у двох фаміліях. Тему двійництва Т. Гундорова визначає як одну з центральних у творчості Івана Франка – теза, поза всіляким сумнівом, дуже суб’єктивна, хоча й не без певної рації. Дослідниця вивела науковий сюжет, пов’язаний з даною темою, починаючи від «зимової казки» «Поєдинок», на які позначилися наукові студії Вільгельма Вундта, засновника першої у світі лабораторії з експериментальної психології, Ґюстава Теодора Фехнера – засновника психофізіології, а також Карла Ґустава Юнґа та інших вчених, які працювали на порубіжжі психології та фізіології. «Визнання підсвідомого», на думку Т. Гундорової, «зближує Франка з психоаналізом» [Там само. – 57].

У розділі «Зів’яле листя» авторка дослідження ставить «ліричну драму» в чіткий модерний контекст, і саме у такому ключі виконано інтерпретацію ліричного тексту письменника. Один із висновків Т. Гундорової: «У “Зів’ялому листі” накладаються одна на одну численні літературно-культурні й філософсько-моральні проекції старих і нових часів, що надають “ліричній драмі” Франка характеру культурософського синтезу» [Там само. – 256]. Цю тезу дослідниця доводить, залучаючи широкий потенціал християнських та буддистських релігійних вчень, звертаючись до різних світоглядних моделей «старих і нових часів».

Ярослав Грицак. Пророк у своїй Вітчизні. Франко та його спільнота (1856–1886). – К.: Критика, 2006

Науковий плюралізм, використання різних інтерпретаційних схем, засвідчують появу нових смислів.

Однією з найсерйозніших і найскладніших книг франківської тематики, що викликає в оглядача певне замішання і страх перед Словом, є пряця Ярослави Мельник «Іван Франко й biblia apocrypha», видана Українським Католицьким Університетом. Складність обраної теми не викликає сумніву. Ідеться про речі, які рідко стають в центрі наукових обговорень: українська медієвістика нині, як знаємо, не в зеніті.

Входження в тему дослідниця починає здалеку, окреслюючи ситуацію у трикутнику Франко – Драгоманов – Павлик. Останній дорікав Франкові за його зацікавлення апокрифами. Ця ділянка соціалістові Павлику здавалася несуттєвою. Франко ж нарік апокрифи «цікавими для розуму». Книга Я. Мельник не обтяжена надривним патріотизмом, публіцистикою та голосними фразами, але вже сам предмет дослідження, якість виконання витворюють унікальну дифузію чистої науки та національного інтересу. Франко бачив у порівняльних студіях шлях до «національної і духової рівноправності з іншими народами» [Мельник. Я. Іван Франко й biblia apocrypha. Львів: Вид-во Українського Католицького Університету, 2006. – С. 12]. Авторка книги визначає також Франкову інтертекстуальність, акцентуючи на тому, що це є «одна з найприкметніших рис його естетичної свідомості» [Там само. – С. 26].

Зрозуміло, саме поняття апокрифу змушує зупинитись на його жанровій структурі. Дослідниця, означує межі цієї художньої пропозиції від часів виникнення до новітніх, тим самим розкриваючи етимологію такого виду письма, паралельно не «заганяючи» його в структурний канон.

Погляди Івана Франка на апокрифи, їх місце в системі релігійної літератури Я. Мельник побачила крізь метафорику: «Метафоричні означення апокрифів як “невідступних товаришів” і як “тіні” Святого Письма яскраво віддзеркалюють один із центральних постулатів Франкової концепції генезису апокрифічного письменства – погляд на апокрифи як на мімезис Святого Письма, складну, неоднозначну природу цього явища» [Там само. – С. 50]. В апокрифі немає одкровення, він дає. За словами А. Меня, те, чого «Біблія не хотіла давати людям». Франко у свою чергу говорив про «поезію, яку додає до церковного змісту апокрифічна епопея» [Там само. – С. 71].

Однією з характерних прикмет цієї книги є багатофронтальний підхід до предмету вивчення. Дослідниця подає широкий спектр того, що зроблено до Франка, відтак краще уявляється його роль у вивченні апокрифів (зокрема, порівняльному аналізі апокрифічних зразків та грецького роману. Разом з тим, Я. Мельник наголошує на Франковому дуалізмі, не оминаючи нагоди навести цікаві ілюстрації його полярних оцінок. З одного боку, дослідник захоплюється апокрифами як «високо літературним» зразком, з іншого – номінує їх як алітературні.

Визначаючи відмінності між Святим Письмом та апокрифами, Я. Мельник доречно цитує О. Меня: «Ще Ґете говорив, що для нього Євангеліє справжнє тому, що в ньому, неначе в сонці, світить образ Христа. В апокрифах він так не світить, він дуже приглушений, затемнений» [Там само. – С. 83]. Що ж до методу Івана Франка, то Я. Мельник побачила його таким: «Міру “оригінальності” митця “в обробленні чужої теми” І. Франко визначав шляхом детального порівняння тексту протографа й тексту апографа, не цураючись притому поряд із застосуванням генетичного й компаративного методу й інших підходів – культурно-історичного, біографічного, герменевтичного, естетичного, психологічного й навіть структуралістського» [Там само. – С. 117]. Доказом може слугувати поданий дослідницею приклад інтерпретації Франком Шевченкової «Марії», здійснений із заслуженням великого арсеналу інтерпретаційних методик.

У книзі Я. Мельник наявні «детективні» моменти, які додають їй пікантності. Скажімо – розповідь про «не надто праведний шлях», яким Франко отримав «Гадальник». Гнів на А. Петрушевича за його «оберігання» у власній бібліотеці апокрифів, що зробилися «зовсім мертвим капіталом, недоступним для науки» [Там само. – С. 149], роблять Франка у цій роботі пристрасним, живим чоловіком.

Яскраво подана історія полеміки між І. Франком та В. Істріним. Позиції В. Істріна обстоював Ю. Яворський, говорячи, що «апокрифи і легенди з українських рукописів» виконано «з апріорними софізмами малоросійського сепаратизму» [Там само. – С. 179]. «Коментарі, очевидь, зайві» [Там само. – С. 185], пише з цього приводу Я. Мельник.

Є багато моментів, на які слід звернути особливу увагу не тільки медієвістам, але й інтерпретаторам Франкової творчості, оскільки проблема інтертекстуальності, а конкретніше – «апокрифічної поміркованості його художніх текстів» поставлена на багаторівневу наукову базу, що є головним двигуном праці Я. Мельник.

«Пророк у своїй Вітчизні. Франко та його спільнота» – монографія Ярослава Грицака, історика, який часто позиціонує себе як руйнівника міфів, що виникли завдяки звичайній людській пристрасті до їх творення. Маю на увазі його інтерв’ю на сайтах, або виступи на телебаченні. Книга, про яку йдеться, не випадає з контексту заяв ученого. Вона начинена певними, я би сказав, бомбами тихої дії. Книга написана густо, цікаво і захопливо, проте є в ній і те, що сприймається не як серйозна наукова студія, а як творення міфу (з яким нібито має боротись Я. Грицак!). Маю на увазі, зокрема, трактування Франкової матері як чаклунки. Чи пасує таке авторові, який так довго «ходив» у тему?

Гундорова Тамара. Невідомий Іван Франко. Грані Ізмарагду. – К.: Либідь, 2006

Я. Грицак готує читача до певної гри. Починаючи, він розробляє поле, межі якого фактично зливаються з небом (даруйте за мимовільну образність). А потім починає звужувати місце дії, доходячи безпосередньо до головного персонажа подій. Зауважу: це не філологічна студія, хоча певні оцінки текстів Франка можемо знайти (вони пов’язані передовсім з біографією письменника). Це – історія Франкового життя, як каже автор, «на тлі дуже малих спільнот» [Грицак Я. Пророк у своїй Вітчизні. Франко та його спільнота (1856–1886). – К.: Критика, 2006. – С. 12].

Як бачимо, історію автор доводить лише до 1986 року (року одруження Франка), до того часу, коли він «досягнув життєвої стабілізації». Разом з тим, Я. Грицак пропонує таку біографію, яка написана так, «ніби Франка на його тридцятому році раптом не стало, і що з ним сталося далі, ми не знаємо» [Там само. – С. 14]. Я. Грицак змальовує суттєві грані життєпису письменника, проте висновки щодо того, що «Франко ніколи би не став Франком, якби його дитинство текло тим самим руслом, що й в абсолютної більшості селянських синів» [Там само. ─ С. 78] не видаються об’єктивними. З таким же успіхом можна стверджувати, що і п. Ярослав Грицак не був би професором, коли б не певні обставини. Таке твердження не може визнаватися як наукове. Але назагал частина про дитинство Франка є цікавою, особливо коли з’ясовується проблема імені та пізнішого псевдо Франка ─ Мирон.

Наступні розділи книги суттєво «проробляють» тему становлення світогляду Івана Франка, вплив професорів Львівського університету та певних наукових зацікавлень, одним із яких була соціологія, що їй передували філологічні студії. Я. Грицак наголошує на особливій ролі Франкового ув’язнення: «Головним університетом для нього стала тюрма й ув’язнення. Вони не дали йому формальної освіти, але вони зробили його насправді вільним і незалежним та утвердили його моральний авторитет серед декількох поколінь русько-українських інтелігентів» [Там само. ─ С. 158]. Ув’язнення ─ доля багатьох українських інтелектуалів. Думаю, що це – аксіома.

Сторінки, на яких ідеться про дружбу з Павликом, стосунки з його сестрою, тільки підсилюють захоплення Франком та й, загалом, тим «дивним» «соціялістичним» товариством (ідеться про події у Добрівлянах та Волі Якубовій). І, що досить характерно, у селян не прижився соціалістичний світогляд; як каже дослідник, пропагування соціалізму у різних куточках Галичини призвело лише до протистояння з клерикалами. Таку поведінку селян добре пояснив свого часу Дмитро Донцов, говорячи про різні способи світовідчуття українського селянина (власника) і російського «крєст’яніна».

У чому ж полягає «секрет» книги? Я вже казав, що автор нерідко проголошує себе як strongman’а, що бореться з міфом в історії. Де тут пролягає фронт? Скажу коротко: у запереченні Франка як виключно селянського письменника. Селянським він став під впливом Драгоманова, переставши писати винятково для інтелігенції. Але речі ці, в принципі, відомі, ось тільки Франка часто номінативно окреслювали як «сина мужика». Я. Грицак стверджує інше: «Іван Франко народився в селі. Але це не робило його селянином» [Там само. ─ С. 50] А ще: «Насправді селянська самототожність Франка багато в чому надумана. Вона була результатом його ідейної еволюції у молодечому віці, коли він, під впливом Драгоманова, став ототожнювати себе з селянством і селянськими інтересами» [Там само. ─ С. 245]. Тут не дуже зрозуміло, чим «заважає» автору дослідження Франкова селянськість? Адже німецьке коріння поета — лише здогад, антропологічний же тип Франка ще не дає повного права стверджувати, що генотип письменника — не український.

Дослідник звертає прискіпливу увагу на те, що Франків дискурс мав «вузьку сферу впливу» [Там само. ─ С. 19], але далі читаємо: «Серед освічених галицьких русинів росло переконання, що Франкова участь у будь-якому виданні є гарантією читацького успіху» [Там само. ─ С. 206]. Як бачимо, з тексту випливають протилежні висновки. Але ж сфера впливу є прямо пропорційною читацькому успіху! Тема творення журналів, переходи Франка з одного редакторства в інше — досить строката, але в цій книзі вона зіперта на добру історичну базу — одне слово, добре виписана.

Зверну ще увагу на Грицакове декламування своєї опозиції до сучасного франкознавства: «Намагання “систематизувати” Франка відображають радше агіографічну тенденцію у найновішому франкознавстві, аніж автентичний спосіб Франкового мислення» [Там само. ─ С. 221]. Здається, для такої тези треба би було зробити кілька посилань. Дослідник, скажімо, говорить, що Франко не створював великих епічних речей (романів), і це начебто свідчить про його світоглядну строкатість. Проте існує кілька дисертацій, які показують Франка як романіста [серед них див. Т. Пастух. Романи І. Франка. – Львів: Каменяр, 1998]. Абсолютно не зважена позиція, яку можна списати на «нефілологічність» дослідника!

Ведучи мову про книгу Я. Грицака, треба, звісно, віддати належне опрацюванню просто гігантської наукової бази, критичне ставлення до предмета дослідження, іронію та самоіронію. Книга читається з інтересом, хоча деякі вислови, на кшталт «Франкова біографія схожа на шафу, набиту жіночими скелетами» [Там само. – С. 306], або застосування до Франка певної метафори, що характеризує тип науковця (лисиця чи їжак), викликають у мене спротив.

Ще однією книжкою, вартою згадки в заявленому контексті, є «Ліричний універсум Івана Франка» В. Корнійчука. Монографія є дослідженням чотирьох аспектів Франкової поетики: еволюційно-естетичного, генологічного, ейдологічного, ритміко-інтонаційного. У літературознавчих колах книгу В. Корнійчука вважають сильветкою добре спасованого віршознавства. Ця галузь колись не мала великої популярності. Є лише кілька робіт, що своїм предметом обирали цю ділянку Франкового поля, отож — це «найприкріша прогалина у франкознавстві».

В інтерпретації текстів, їх «розборі», центральними я би виділив два методи – порівняльний і біографічний (оминаю зараз про IV розділ «Семантика ритму»). Це, звичайно, зменшує науковий потенціал книги, але робить її доступнішою для студентів. Ідеться про те, що формат книжки має більше «підручниковий» характер. Тут це слово без пейоративного забарвлення.

Тарас Салига. Франко Каменяр. - Ужгород: Ґражда. – 2007

Широта побачених аналогій, без сумніву, вражає. Відчувається грунтовне знання російської літератури. Заслуговує доброго слова образність викладу. Але, разом з тим, треба зазначити, що книга загалом позбавлена власної позиції автора в порівняльних оцінках. Часто вони є розбалансованими. Джерела, що передували написанню книги, очевидно, не відпустили автора, і під час творення цього наукового тексту, у деяких місцях створюється враження спрощеної описовості.

Одним із позитивних моментів книги є добре утворені вузли між аналізом Франкових текстів і біографічними моментами. І що характерно: з життєвих обставин дослідник проникає у психологію, своєрідно «здогадується», відтак верифікує творчу лабораторію, а вже звідси входить у текстуальний простір. З іншого боку, В. Корнійчук чомусь віддає франкознавчу «пальму першості» Т. Гундоровій: «Із франкознавців лише Т. Гундорова помітила ці нові риси поетики “не-Каменяра”, коли “різнорідність і різнотонність моментів, з яких складається людське життя, уподібнюється методі імпресіоністичного “пленеризму”, відтворенню безпосередніх вражень від реальності» [Корнійчук В. Ліричний універсум Івана Франка. – Львів: 2004. – С. 124]. Чесно кажучи, дивує такий висновок вченого. Що це – намагання зробити неправдивий комплімент чи іронія?

Розділ «Симфонія жанрів», як каже сам автор, присвячено проблемі «одній з найскладніших і найбільш дискусійній у сучасному літературознавстві». [Там само. – С. 192]. Але вона була би ще «складнішою» і ще «дискусійнішою», якби дослідник залучив у свій науковий апарат сучасні теоретичні розробки. Річ у тім, що в переліку джерел, окрім російських (радянських) і вітчизняних авторів, є ще декілька позицій німецької гуманітарної думки в російському перекладі. Переборщу, якщо не назву поляків: є тут майже класична праця С. Скварчинської. Немає широкого теоретичного плюралізму; сучасна теоретична Європа в монографії фактично не представлена. Якщо є певні згадки, то вони досить спорадичні.

Але коли говорити про останній розділ «Семантика ритму», то тут не можна не відзначити скрупульозність автора і його неабияке знання «філологічної бухгалтерії». І що визначально ─ цифри, структурні елементи поезії, пов’язані з версифікацією, обростають смислами, виникає своєрідна інтерпретаційна надбудова. Цей розділ якнайкраще представляє вченого; книга, як на мене, виграє саме тут.

«Жанрова структура прози Івана Франка» – книга М. Ткачука, що предметом дослідження має Франкову епіку (бориславський цикл та романи з життя інтелігенції). Читаючи «Вступ», не можна не зауважити, що фактично два абзаци на 4-й сторінці – а це майже вся сторінка – групуються навколо цитат із праць Івана Денисюка. Висновком є те, що Франкову прозу треба прочитувати стереометрично. А як інакше? Вона не гармонізує з цілісним ритмом. Розмірковування про жанрову матрицю наштовхують на певну апорію в книзі. Адже М. Ткачук, міркуючи про цей теоретичний аспект, говорить, що «матриця у кожному творі специфічна та особлива, але має і сталі характеристики» [Ткачук М. Жанрова структура прози Івана Франка. – Тернопіль. - С. 5]. Це твердження досить розмите, адже матриця – своєрідна структура, що наповнюється змістом. Говорити можна про видозміну матричних форм, але першооснова (власне матриця), що структурована вище, вже на літературних родах не може змінюватися – це був би апокаліпсис теорії. Зрештою, цю тему коротко не пропишеш, вона потребує ширшого звучання.

Дослідник пробує далі розкрити художній контекст, представивши твори європейських письменників, що передували появі бориславських оповідань. Але вражає стиль: складається враження, що читаєш книгу, видану не в 2003 році, а десь у 60-х – 70-х рр. Текст насичений такими совковими наративами, як «робітнича маса» [Там само – С. 15], або «поява нової верстви – пролетаріату та його змагань за кращу долю» [Там само. – С. 20]. Чи й зовсім у дусі соцреалізму: «Письменники стверджують: багатство, лінивство руйнує особистість, котра стає жертвою світу капіталу з його хижацькими законами й мораллю» [Там само. – С. 18]. Або: «у Бориславському басейні, швидко розвивалась робітнича верства й верства буржуазії, формувалася пролетарська ідеологія» [Там само. – С. 49]. Книжка «набита» подібними лексичними зворотами. Є також певні смислово-стилістичні непорозуміння: «І якщо Бальзак, Золя ставили перед собою завдання показати об’ємно життя суспільства, то не можна заперечувати, що й Франко вирішував аналогічне завдання» [Там само. – С. 34]. Але постає питання: «А хто це заперечує?» З ким сперечається дослідник?

Автор проводить певні паралелі з текстами німецьких та польських авторів, «виловлює» подібності в відтворенні близької тематики, цікаво порівнює персонажів повісті «Лель і Полель» та героїв «Паралельних життєписів» Плутарха. Зрештою, досить скрупульозно подано й сюжети Франкових творів.

Таким чином, я спробував досить стисло окреслити певні аспекти сучасного франкознавства. Зробити всеосяжний огляд того, що виходило останнім часом, не видається можливим, оскільки наукова інтерпритація Франкових текстів нині є однією з найцікавіших царин українського літературознавства.

Наприкінці зверну увагу на один важливий момент у франкознавчій практиці. Останнім часом франкознавці часто потрапляють «на килим», де відбувається боротьба спортсменів у синьому та червоному трико — то прибічники Франка-Каменяра й Франка-не-Каменяра. Я спробував показати, що ця боротьба часто є віртуальною; вона не має під собою справжньої ідеї. Ідеться радше про моду, а вона, як і все минуще, відійде з часом.