 |
Тримаючи в руках товстелезний альбом визнаної майстрині українського «наївного малярства» Марії Приймаченко (1909-1997), мимоволі заздриш простому поціновувачу мистецтва, який, можливо, прийшов на виставку її творів до Українського дому кілька тижнів тому, зміг не лише побачити цих неповторних позитивних звірів, що населяють химерний фантазійний світ, створений за допомогою гуаші, пензля та картону, а й перенести частинку його до власної оселі, щоб годинами розглядати бездоганні репродукції, «майже як справжні картини», а згодом поставити альбом на видноті, ретельно витирати з нього пил та колись передати дітям у спадок. Але невдячна справа критика не залишає можливості розглядати цей шедевр поліграфії без зайвих рефлексій та змушує задуматися над значенням та завданням мистецького альбому (каталогу) як такого, а також над питанням, де закінчується художня цінність мистецьких творів, візуальна привабливість репродукцій та починається власне якість видання.
Мистецькі каталоги є невід’ємною складовою художнього життя, але випускаються вони у нас переважно для внутрішнього використання і за межі галузі виходять нечасто. Оцінити численність такої продукції можна лише потрапивши до оселі якогось провідного мистецтвознавця, яка часто просто завалена художніми альбомами, подарованими митцями з надією на професійний відгук.
Альбоми функціонують власне як каталоги мистецької «продукції», як ілюстровані життєписи провідних митців свого часу, як документація виставки або мистецького проекту, як зріз кращого за певний період, у певній галузі (на кшталт «кращі художники Києва початку ХІХ ст.»). Художня реалізація сучасних українських каталогів різноманітна – від майже брошури до грандіозних непідйомних «цеглин». Концепція – від традиційного the best of до окремого авторського проекту. Внутрішня структура, визначена упорядником за певним принципом (хронологічним, тематичним та ін.), крім власне ілюстрацій та підписів до них, майже неодмінно містить истецтвознавчу статтю та інші супровідні тексти, біографію (біографії), списки виставок та ін. Адже деякі з них можуть становити і науковий інтерес – за радянських часів мистецькі каталоги могли побачити світ лише як зважені напівмонографії й далеко не кожний художник мав таку честь – персональний каталог. Тепер процес демократизувався, а вітчизняний мистецтвознавчий дискурс взагалі загубився десь у міжсвітті описових біографій та вільної есеїстки із вкрапленням цитат популярних французьких філософів, або метафізичною патетикою – це залежить власне від представленого митця. Тому вони є переважно візуально привабливим джерелом суто емпіричної інформації.
Альбом творів Марії Приймаченко з приватних колекцій вийшов ще минулого, 2007 року, але відтоді майже відсутній в інформаційному полі. Ситуація стандартна, і на те, напевно, є свої причини, але, зважаючи на авторитет художниці, можна було б сподіватися принаймні на мінімальний розголос, адже в даному випадку йдеться про явище загальновідоме та загальновизнане, цікаве багатьом. До отого ж ідеться про оприлюднення творів художниці з приватних колекцій, а тому маловідомих і широкому загалу, і фахівцям. А це ще цікавіше. Але попри це, альбом опинається у дивній ситуації: він наче існує, але дізнатися про нього і побачити його можна великою мірою випадково, і єдине поки що його позиціонувіання – це подарункове видання.
Під час упорядкування каталогу було використано хронологічний принцип розташування творів та принцип їх візуальної відповідності в межах одного розвороту. Десь на середині альбому хронологія починає стрибати між вісімдесятими та дев’яностими, а особливо дивують та збивають з пантелику твори, датовані 1998 та 1999 роками (таке повторюється двічі – у внутрішньому блоці та у переліку творів художниці наприкінці). Подвійне датування можна пояснити, напевно, поспіхом та коректорським недоглядом, адже у величезній кількості матеріалу легко заблукати навіть фахівцю. Але загалом, за умови сучасного подсилення комерційної зацікавленості вітчизняними митцями, перманентних викрадень-повернень творів та актуалізації теми підробок, такі помилки – не на користь каталогу.
За таким упорядкуванням губляться й самі колекціонери – серед них Віктор Ющенко, Богдан Губський, Олег Пінчук, Едуард Димшиц, Микола Жулинський та інші. Звичайно, дізнатися про те, до чиєї колекції належить той чи інший твір, можна зі списку творів наприкінці, але уявити саму колекцію як певну цілісність, якою вона має бути, неможливо. Відсутня також інформація про історію формування самих колекцій, не висловлено ставлення колекціонерів до об’єкту зацікавлення. Тобто, знову ж таки, вони ніби представлені, але ніби й приховані.
Прте враження подвійності та невизначеності починають відходити на другий план, коли змінюєш глибину різкості та фокусну відстань від каталогу власне до творчості Марії Приймаченко. Непересічний талант тих митців, яких ми називаємо «наївними», реалізується безпосередньо, а тому багато в чому правдиво. З плином часу він іноді стає загальнонаціональним скарбом, шанованим офіціозом та простим людом, на батьківщині та поза нею. При цьому сам художник має бути сильною особистістю і мати неабиякий мистецький хист, щоб згодом його творчість шанували за ті ж якості, з яких вона починалася. Талант Народного художника України, Лауреата премії ім. Т.Г. Шевченка Марії Приймаченко встояв перед випробуваннями долею та славою. Роботи, написані художницею наприкінці життя, вирізняються такою самою стихійною фантазійністю, яскравістю кольорів і є тим неповторним сплавом прикладного фольклору та унікальної авторської індивідуальності, який зробив із самодіяльної художниці зірку наївного мистецтва. Такою, поряд із А. Руссо, Н. Піросмані та І. Генераличем, вона представлена у «Всесвітній енциклопедії наївного мистецтва» (Бєлград, 1984).
В альбомі можна побачити гуаші 40-90-х років ХХ ст. Вони супроводжуються віршованими підписами до робіт, і це великий позитив, адже каталог дає уявлення не лише про образотворчий, а й про поетичний талант художниці, який також є явищем своєрідним, неповторним і глибоко патріотичним:
Горохове чучело восьминоге прибуло на Вкраїну:
На Вкраїні краще жить:
Один робить, сім лежить.
Марія Приймаченко, за власним визначенням, працювала «на радість людям» і залишила нам у спадок радість, яку хотілося б не загубити. Тому іноді варто залишатися простим поціновувачем мистецтва, ходити на виставки, насолоджуватися якісним ілюстраціями та стирати пил якщо не з приватної колекції творів, то принаймні з приватної колекції мистецьких альбомів. Можна побажати і цьому альбому знайти свого глядача, адже без останнього не існує й першого.
